Смок і Малий - Лондон Джек

Підвівши очі, Смок побачив худорлявого, малого на зріст чоловіка, зодягненого в шкури, наче дикун, але сумніву не було, що він білий. Він ішов попереду запряжки, а за ним пленталося з дванадцятеро індійців. Смок розтрощив гарячу кістку і, висмоктуючи повитий парою мозок, дивився на гостя, що наближався. Руді патли цілком закривали його обличчя. Але вони не могли заховати худі, наче в мертвяка, щоки. Це здорова худорлявість, вирішив Смок, побачивши, як широко роздуваються ніздрі старого, та глянувши на його широкі груди.

— Як ся маєте? — сказав Бородай, знімаючи рукавицю та простягаючи Смокові руку. — Мене звуть Снас, — додав він, коли вони привіталися.

— А мене Беллю, — в свою чергу сказав Смок, почуваючи себе якось ніяково під пронизливим поглядом чорних очей.

— Як я бачу, їжі у вас більше ніж досить.

Смок кивнув головою і знову взявся до свого маслака. Муркотіння шотландської мови приємно впливало на нього.

— Груба їжа. Але ми майже не голодуємо. Вона корисніша за міські ласощі.

— Я бачу, ви не любите міста, — бовкнув Смок, аби щось сказати, і дуже був уражений переміною, яка слалася з Снасом.

Він весь здригнувся і похилився, наче стебло чутливої рослини. Почуття відрази, напружене й дике, зосередилося в його очах, і одночасно в них з'явилася люта зненависть, неначе крик від нестерпної муки. Він раптом обернувся, і, опанувавши себе, сказав звичайним тоном:

— Ми ще побачимось, містере Беллю. Олені йдуть на схід, і я піду вперед. Завтра й вирушите.

— Оце так Бородай! — буркнув Малий, коли Снас рушив на чолі свого гурту.

IV

Трохи згодом Смок пішов поблукати табором, що жив своїм повсякденним нехитрим життям. Саме повернувся великий гурт мисливців, і чоловіки розходились до своїх вогнищ. Жінки та діти ходили з ними на лови, а звідти разом з собаками тягли сапки, навантажені свіжим м'ясом. І все це відбувалося при температурі тридцять градусів нижче нуля. Ніде не було видно тканої одежі, яку заміняли індійцям тонко вичинені шкури та хутра. Хлопці приходили з луками та сагайдаками, повними гострих кістяних стріл. Смок помітив силу ножів для білування, зроблених з кості та каменю. Вони стирчали в індійців за поясами або висіли в шкіряних піхвах на шиї. Жінки, схилившись над багаттями, коптили м'ясо, а в них на спинах сиділи круглоокі немовлята і зосереджено смоктали сало. Собаки, родичі вовків, сердито гарчали на Смока, але він замірявся на них дрючком, і вони тільки здаля обнюхували чужинця, якого мусили приймати з огляду на його зброю.

Смок згодом натрапив і на Снасове житло. Стояло воно осібно, у самому серці табору. Хоч і тимчасове, це житло було міцніше, більше за інші. Згорнуті шкури та різне начиння громадились на примостці, щоб не дістали собаки. Широкий брезент захищав житло. Збоку стояв шовковий намет, що їх так люблять мандрівні вчені та заможні мисливці. Смок ще ніколи не бачив такого намету і тому підступився ближче. Коли він стояв, роздивляючись, полотнище раптом розгорнулося, і звідти вийшла молода дівчина. Такі швидкі були її рухи, і так зненацька вона з'явилася, що Смок був ошелешений, ніби побачив мару. Вони довго дивилися одне на одного.

Зодягнена вона була в самі шкури, але такого чудового й такого розкішного виробу, який Смокові ніколи й не снився. Її парка з одкинутою назад відлогою була з якогось дивного хутра, кольору найблідшого срібла, її взуття з підошвами моржової шкіри було обшите сріблястими лапками рисі. Довгі рукавиці, китиці муклуків і кожна дрібничка в її одежі наче була вилита з чистого срібла; і з цього сріблястого миготіння, немовби якесь казкове диво, з'являлась голівка на ніжній шийці, з рожевим личком та блакитними очима.

Все це як уві сні промайнуло перед Смоком. Нарешті він оговтався, і рука потяглася до шапки. В ту ж мить здивування в очах дівчини змінилося на посмішку; вона швидко зняла рукавицю і простягла йому руку.

— Здорові! — звернулась вона сріблястим, як і її хутро, голосом, що знову вразив Смока, бо він уже звик до хрипких голосів табірних скво.

Смок тільки й зміг пробубоніти кілька незграбних фраз, які залишились ще в його свідомості від колишнього світського виховання.

— Рада зустрітися з вами, — сказала дівчина, ледве підшукуючи слова, і на обличчі її заграла приязна посмішка. — Прошу пробачити мою англійську мову. Хоч я така сама англійка, як і ви, — серйозно запевнила вона. — Мій батько шотландець. А мати — вона вже померла — була француженка і англійка, і навіть трохи індіанка. Батько її був значною персоною в Компанії Гудзонової затоки… Брр! Холодно! — Вона надягла рукавиці і почала терти вуха, що з рожевих стали білими. — Ходім до багаття. Мене звуть Лабіскві. А вас?

Так Смок познайомився з Лабіскві, дочкою Снаса, яку той називав Маргеріт.

— Снас — це не справжнє ім'я мого батька, — повідомила вона Смока. — Так по-індійськи його звуть.

Багато про що довідався Смок за цей і дальші дні, коли мисливський табір посунув за. оленями. Це були справжні дикі індійці — ті самі, що їх зустрів Ентон. Тепер вони були на західній межі своїх володінь, а влітку одходили на північ до побережжя Льодовитого океану або на схід, до самої Лускви. Що то за річка, Смок так і не міг довідатися, бо ні Лабіскві, ні Мак-Кен не могли йому розтлумачити. Іноді Снас разом із кращими мисливцями ходив на захід через Скелисті гори, за річку Меккензі, аж до Пустельних земель. Останнього разу вони знайшли там шовкового намета, в якому жила Лабіскві.

— Він належав експедиції Мілісента і Едбері, — сказав Смокові Спас.

— Так, так, пригадую! Вони ходили на бізонів. Експедиція, що пішла їх розшукувати, не знайшла навіть їхнього сліду.

— Я знайшов їх, — сказав Снас. — Але обидва були мертві.

— Про них і досі нічого не знають.

— Ніхто й не знатиме, — ласкаво запевнив Снас.

— Ви хочете сказати, що якби вони були живі і потрапили вам до рук…

Снас кивнув головою:

— То жили б зі мною і з моїм народом.

— А Ентон же втік, — кинув виклик Смок.

— Я не пригадую такого ймення. Давно це було?

— Чотирнадцять чи п'ятнадцять років тому, — відповів Смок.

— Таки добився свого… А я не раз питав себе, що з ним трапилося. Ми звали його Довгий Зуб. То був напрочуд дужий чоловік.

— Лаперль теж приходив сюди років з десять тому.

Снас захитав головою.

— Він бачив сліди вашого табору. Це було влітку.

— Тоді зрозуміло, — відповів Снас. — Влітку ми буваємо за сотні миль на північ.

Смок, хоч як намагався, але не міг нічого дізнатися про Снасове життя. Хто він і звідки прийшов у цю дику пустелю? Снас мав освіту, але за всі роки не прочитав жодної книжки або газети. Що робиться на світі, він не знав. І навіть не виявляв бажання знати. Він чув про шукачів золота на Юконі та про метушню на Клондайку. Шукачі золота ніколи не заходили в його землі, і він був дуже радий з цього. Зовнішній світ для нього не існував. Він не любив, коли хтось згадував йому про нього.

Лабіскві майже не знала про батькове минуле. Вона народилася серед цієї пустелі. Її мати померла, коли дівчинці було шість років. Мати була дуже гарна — єдина біла жінка, яку вона коли бачила. Вона казала про це замислено і натякала, що знає дещо про зовнішній світ, двері якого зачинив для неї батько. Але те, що вона знала, було її таємницею. Адже батько від одної згадки починав лютувати.

Ентон говорив з жінками про її матір. Він казав, що вона була дочкою якогось значного урядовця з Гудзонової затоки. Але про ім'я матері вона так і не дізналась.

Дені Мак-Кен був нічого не вартий. Він не любив пригод. Дике життя нагонило на нього жах, а він прожив тут уже дев'ять років. Трапивши на китобійне судно в Сан-Франціско, він втік з трьома товаришами з мису Барроу. Двоє померло, а третій покинув його під час жахливого переходу на південь. Два роки прожив він з ескімосами, поки зважився йти далі, і, коли вже лишалося кілька день, щоб дійти до Гудзонової затоки, його зловили Снасові юнаки. Він був малий на зріст, якийсь трохи пришелепуватий і все мріяв або балакав про повернення до свого улюбленого Сан-Франціско та не менш улюбленої професії муляра.

V

— Нарешті я зустрів розумну людину, — признався Смокові Снас одного вечора біля багаття. — До вас нам не щастило, якщо не брати до уваги старого Четвероокого. Так його звали індійці, бо він був короткозорий і носив окуляри. То був професор зоології (Смок зауважив про себе, що Снас цілком правильно вимовив це слово). Мої юнаки захопили його, коли він блукав у верхів'ях Поркупайн. То теж був інтелігент, але дурнуватий. Мав одну ваду — легко збивався з шляху. Зате знав геологію і розумівся на металах. На Лускві, де є вугілля, налагодив кілька путящих кузень. Навчив багато чого й моїх хлопців. Помер, бідолаха, торік, і ми дуже жалкували за ним. Заблудився і замерз за якусь милю від табору, — от як це сталося.

Того ж вечора Снас сказав Смокові:

— Вам слід було б підшукати собі дружину. Це набагато зручніше, ніж жити з молодими мисливцями. У нас є такий звичай — дівчата запалюють вогні, коли хочуть іти заміж. Це робиться звичайно влітку, коли піде лосось, але я міг би улаштувати й раніше, якщо ви хочете.

Смок засміявся і похитав головою.

— Пам'ятайте, — спокійно докінчив Снас, — тільки Ентону вдалося втекти. Йому дуже пощастило, неабияк пощастило.

Лабіскві казала Смокові, що в її батька залізна воля.

— Четвероокий звичайно називав його "Крижаним Піратом", але я не знаю, що воно означає, — "Владар Морозу", "Печерний Ведмідь", "Первісний Звір", "Король Оленів", "Бородатий Леопард" та ще багатьма іншими прізвиськами. Він, власне кажучи, й навчив мене говорити англійською мовою. Він завжди жартував і називав мене своїм гепардом, коли я була сердита. Що це таке — гепард?

Вона щебетала з дитячою наївністю, яка, на Смокову думку, не зовсім личила повнолітній дівчині.

Так, її батько був дуже суворий. Всі його боялися. Він був страшний, коли сердився. Тут живе плем'я Дикобразів. Через них і через плем'я Лускви Снас збував шкури білим, вимінюючи за них набої та тютюн. Він завжди вів справи чесно, але ватажок Дикобразів почав шахраювати. Снас двічі попередив його, а потім спалив селище і вбив дванадцять душ з племені Дикобразів. Після цього ніхто не намагався обдурити Снаса.