Старосвітський хлопчина - Моріак Франсуа
Мені здалося було, ніби Марі попереджено про мою совісність і суворість віруючого християнина, але тепер я знайшов пояснення в тому, що Балеж переповів Сімонові. Марі, принаймні попервах, не мала ніяких розрахунків, ніякого наміру одружувати мене з собою, коли вона забалакала про мою ретельність у додержанні обрядів і таїнств. Досить було Сімонові дати їй уявлення про моє суворе релігійне дитинство, про мою матір та її іспанський католицизм, про задушливу атмосферу Мальтаверна, щоб ця дівчина, котра все розуміє, все відчуває, вгадала мою драму, що повторювала її власну. Про батька Марі — розпусного збирача податків — я знав, але вона мала ще й матір, вельми набожну, проте в своїх релігійних поглядах нібито терпимішу, ніж моя мама. Сталося так, що один чоловік, який мав високий духовний сан — я нічого не казатиму про нього, щоб Донзак не міг здогадатися, хто він,— щороку проводив літні місяці в Сулак-сюр-Мері, де мешкала родина Марі. Він був духовний наставник і матері, і дочки. Марі стала добровільним його секретарем, ще й більш од того — улюбленою ученицею. Йому вона зобов'язана своїм інтересом до абстрактних ідей, своєю несподіваною для молодої провінціалки освіченістю, а також, за словами Балежа, і беззастережною відданістю тому, що втілювало в її очах церкву; хоча насправді виявилося просто мужчиною.
Звичайно, я не маю ніяких підстав вірити Балежовим пліткам, переказаним і, можливо, не зовсім точно, Сімоном. Мені досить було відчути — трагічний відплив віри, що за мить спустошує переповнену по вінця душу, для Марі був пов'язаний з відкриттям (скільки юних християн його зробили!), що святий, гідний довіри її, був і сам тільки вбогим створінням із плоті, таким самим, як і решта, ще гірший, ніж решта, через машкару, яку йому судилося носити вічно. Спокушені тим, хто навернув їх... так, немало я знав таких. Але я захопився. Все це я вже вигадую. В чому ж у цілій цій історії я можу бути певний? У тому, що після скандалу, викликаного самогубством батька, Марі довелося відмовитися від свого становища серед керованої прелатом молоді, для неї було сущою мукою, що приятель, котрий влаштував її до Барда, також учень і фанатичний послідовник пастиря, порвав з ним через неї. Що там насправді сталося, Балеж достоту не знав. Десь найпевніш, між двома п'ятдесятилітніми стариками, з котрих один довго був під впливом другого, сталася така сама сварка, що спалахує через дівчину у двох хлопців у барі чи на вулиці. Думаю, не треба вигадувати іншого пояснення теперішнього цілковитого безвір'я Марі і її підсилене власним досвідом розуміння моєї особистої драми...
— І ви, Сімоне,— сказав я йому,— і я сам, обидва ми, так як і вона, жертви того, що слово Сина Людського, Сина Божого доходить до нас лише через грішників. І не тільки його слово. Ми ототожнюємо його з ними. Ось причина лиха, що триває дві тисячі років.
— Але ж ви, пане Алене, зберегли віру.
— А ви, Сімоне? Ви, отже, думаєте, що втратили її? Він не відповів, затулив на мить обличчя своїми потворними руками і зітхнув.
— Що значить зберегти віру? Що значить втратити її? Я думав, я втратив її. Пан Дюпор доручив одному зі своїх приятелів, професорові Сорбонни скласти для мене наочну таблицю всіх доказів неможливості існування Бога. Не смійтеся, ви уявлення не маєте про сучасну науку, пане Алене, а я й поготів...
— Але для нас обох існує ще й інша неможливість: неможливо думати, ніби в призначений момент історії не явився той, хто вимовив би певні слова...
— Той, кому приписують певні слова.
— Так, і певні діяння.
— Ми з вами — останні, хто надає цьому значення. Ви ніколи не виходили зі своєї нори, пане Алене. Якби ви знали, наскільки все це неістотне в Парижі, до якої міри з цією справою покінчено...
— Але ми з вами знаємо, що це існує.
— Що ви називаєте "це"? Те, що вам утокмачували з дитинства і чого я наковтався ще в семінарії?
— Ні, Сімоне, навпаки: те, що чинить опір цим формулам, цьому бездумному повторенню, цій виучці, те, що не залежить від закладеного в нас автоматизму... Але ви мене розумієте. Тільки ви один і можете мене зрозуміти!
Він запитав півголосом, зі стримуваним запалом:
— Чому ви так думаєте?
Але нащо частувати Донзака нашою бесідою у впорядкованому і прикрашеному вигляді, тим паче, що все істотне в ній я позичив у нього ж таки? Я хотів би підкреслити, виділити з контексту найважливіше в цій вечірній зустрічі, те, що, можливо, геть-то змінило моє життя, віднині зробило його зовсім не таким, яким воно було б, якби не явився мені цей привид — Сімон... Або, точніше, ні! Годилося б написати так: те, що перешкодило мені змінити своє життя тієї самої миті, коли Марі ладна була круто повернути його течію, те, що вернуло простелену через ланди річечку до її старого корита між вільшані дерева, подібні до непідкупної сторожі... Я певен, що саме того вечора, а не пізніше, я відчув, що здатний ставитися до матері, як до ворога, бо тоді в цій віталеньці на вулиці Шеврюс Сімон відкрив мені очі; більше він не переступав нашого порога, адже мати вернулася з Мальтаверна на третій день після того, як придбала Толозу.
Віднині я щочетверга близько четвертої години вирушав до Барда, де мене чекав Сімон. Марі, оточена покупцями, усміхалася мені віддалеки. Ми виходили разом, Сімон і я. Я вів його до Прево. Там я намагався не сідати навпроти нього, щоб не бачити, як він умочує в шоколад намащений маслом рогалик. Ми сходилися з Марі після закінчення робочого дня, але тепер уже не в кав'ярні на розі вулиці Еспрі-де-Луа (коли повернулася моя матір, ми стали обачніші), а в крижаній вітальні на вулиці Егліз-Сен-Серен.
Але передусім Донзак повинен узнати, що розповів мені Сімон того вечора на вулиці Шеврюс. Цю таємницю відкрив йому Прюдан, його брат, у день свого першого й останнього приїзду до Таланса. Виявляється, моя мати не так уже була певна моєї покірності і своєї кінцевої перемоги. Мені вже двадцять один рік, і я можу стати здобиччю першого-ліпшого, першої-ліпшої. Вона боялася, як би хто-небудь, поласившись на моє багатство, не підчепив мене на гачок. Моя відраза до шлюбу не надто її заспокоювала, вона розуміла, що одруження було б для мене єдиною надійною обороною від Вошки. Найбільша небезпека, на її думку, таїлася в моєму студентському житті в Бордо. Вона розуміла, що я не легка здобич. Вона добре знала ту силу інертності, яку я протиставив усякій спробі спокусити мене. Але досить буде однієї зустрічі, щоб збудити в мені чоловіка, такого самого, як усі, чи навіть гіршого, ніж усі. Поки я не вернуся до Мальтаверна і не вернуся назавжди, їй свого не домогтися. Коли ж вона нарешті верне мене і я об'якорюся там навік, усе станеться так, як вона задумала.
Головне, як пояснила вона старому Дюберові (від нього узнав Прюдан усе, про що переповів братові),— не дати заскочити себе зненацька. "Я випустила його з рук,— казала вона,— я відчуваю, як він вислизне від мене". Якщо я вирішу одружитися, найгірше буде, за маминими словами, коли я зроблю підхожий вибір, що не викличе ніяких заперечень. Але навіть і тоді вона зуміє знайти непереборні перешкоди: перешкоди завжди знайдуться. Я повинен скоритися її забороні, безоглядній забороні. Вся її сила спочиває на моїй нездатності вести господарство, навіть думати
про нього. Незважаючи на те, що вона завжди пишалася моїми шкільними успіхами в дні розподілу нагород, вона судила про мене за звичною в її середовищі шкалою вартостей, уживаною ще дядьком Гранде К Нічого не змінилося у Франції з часів Бальзака. "Нікчемна істота" — ось ким я був у маминих очах, попри всі прочитані мною книжки.
Якщо я огинатимусь, вона поїде до свого маєтку в Ноай-яні і кине мене самого з двома тисячами гектарів. Але й це ще не все; щоб я не мав жодної ради, вона взяла в Дюберів обіцянку перебратися разом з нею до Ноайяна. Обійтися і без матері, і без управителя я не зможу, отже, не залишиться нічого іншого, як послухатися. Це буде тільки мені на користь, проти моєї волі вона врятує мене. Я ніби чув її голос: "Я тебе виносила і носитиму, поки мого віку".
Спершу Сімон говорив байдуже, ніби з обов'язку:
— Треба, щоб ви узнали, пане Алене...
Але поволі злість проти пані, що таємно накопичувалася в ньому з раннього дитинства, почала прориватися в кожному його слові. Що ж до того, що зазнав я сам... Мамі навіть не було потреби з'являтись у плоті, щоб я впав у звичайне своє заціпеніння. Вона міцно тримала мене в руках і мала рацію, що не сумнівалася в цьому. Я зітхнув.
— Що ж, ради немає!
— Та є рада, пане Алене! Є. її знайшла Марі. Якщо ви захочете, вона врятує вас.
Тут він затявся і більше нічого не хотів говорити: вона сама, а не він має втаємничити мене в свій план. І нараз по довгій мовчанці він вимовив з несподіваним запалом:
— А я, пане Алене, присягаюсь: якщо ви коли-небудь не матимете управителя і взагалі нікого... та гаразд, ви знаєте, межі маєтку мені відомі не гірше, ніж батькові. Подайте тільки знак, і я примчуся. О! Передусім не думайте, що я кину все задля вас. Ні, я вирвуся з пекла цього життя в Талансі й віднайду Мальтаверн...
— А Мальтаверн — це я. Він одвернувся і встав:
— До четверга, в книгарні.
Я слухав, як поступово завмирали Сімонові кроки на сходах, потім грюкнули важкі двері. Я очутився зі свого
1 Дядько Гранде — персонаж роману Бальзака "Ежені Гранде", ділок і скнара.
10 4-65
289
напівудаваного заціпеніння або, якщо хочете, з заціпеніння, якому опирався, скоро мова зайшла про маму. Тепер, коли я зостався сам, мене охопила холодна лють не тільки проти неї, але й проти Марі, що дозволила собі мати якийсь план: був то шал людини, котра здається всім такою кволою, що навіює жінкам лише жалість, тимчасом як у ній нуртують невичерпні сили. "Вони побачать, ці жінки! Вони побачать!" Що побачать? Головне — зберегти холодну голову. Найрадісніше за сьогоднішній вечір те, що я тепер знаю: на перший же мій поклик Сімон кине все. "Щоб тікати зі свого пекла",— сказав він. Можливо... Але ні для кого іншого він цього не зробить. Хоч би що чекало мене попереду, я буду не сам.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Моя мати вернулася з Мальтаверна через два дні, вся ще в запалі битви за Толозу: сто гектарів сосняка і вікових дубів за п'ять кілометрів від села.
