Зачароване скло - Джонс Діана Вінн

Усе здавалося кращим, ніж залишатися у будинку із місіс Сток.

Ейдан став звикати до не-зовсім-безпечного почуття поза межами земель Мелстоун Хаузу. Він вирішив, що вивчить інший кінець містечка. Тож, в кінці провулку він повернув праворуч та пішов униз, повз церкву серед дерев, а потім повз зелений газон та паб. Там було чимало інших дітей. Місцева школа – де б вона не була – повинна була зачинитися на канікули. Оскільки він нікого з них не знав, Ейдан продовжив іти, зараз угору, повз крамницю та перукарню, до нових будинків на кінці містечка. Просто перед тим, як він їх досяг, він вийшов на футбольне поле. На живоплоті було розміщене велике повідомлення, яке оголошувало, що МЕЛСТОУНСЬКИЙ ЛІТНІЙ ФЕСТИВАЛЬ БУДЕ ТУТ НАСТУПНОЇ СУБОТИ та стояла дата наступної суботи. Трохи божевільно, подумав Ейдан. Він, із допитливістю, пішов крізь ворота – розвідати.

На футбольному полі не було стійок воріт, але це не зупинило одинадцять хлопчиків – ні, два з них були дівчатками – почати гру у футбол на мокрій траві, при цьому ворота були позначені купами з їх одягу. Команда з шістьома гравцями вигравала. Вони забили два голи, поки Ейдан дивився.

Ейдан детально розробив план втручання та повільно приблизився. Ще один гол був забитий п'ятьом гравцям, одразу як він підійшов до них.

— Я можу постояти для вас на воротах, якщо хочете, — запропонував він, так, ніби йому було байдуже.

Вони одразу ж прийняли його пропозицію. Ейдан заховав окуляри у кишені дощовика та закрив блискаву, поклав дощовик до іншого одягу, що позначав стійки воріт, та приєднався, із задоволенням, до гри. Через годину, або трохи пізніше, рахунок був нічийним, а у Ейдана з'явилося одинадцять нових друзів.

Таким чином, обидва, Ейдан та Ендрю, пропустили інцидент, що був Останньою Краплею для місіс Сток та спричинив, те, що вона забрала Шона та пішла раніше. Вона залишила записку, у якій, здається, її почуття були викладені краще ніж її правопис:

Ви все ще недали Шону жодної роботи. Тут була якась жінка, що штовкалас навколо будинку задираючиз у вікна, я вийшла та відірвалася на ній. У Містера Стока закінчилася колурова копуста, то ж я зробила вам сир з картоплею. Ми її відправили.

Глава 8.

Ви попадете у Мелстоун Менор, рухаючись вузькою дорогою за церквою, хоча ви повинні бути обережними, щоб не звернути на іншу вузьку дорогу, позначеною покажчиком, що каже – МЕЛФОРД. У більшості днів, Ендрю мабуть і зробив би цю помилку. Але у той день, його лють вела його у правильному напрямку, непоміченим шляхом, а потім були удари та падіння, які доводили, що це була ґрунтова дорога. Ця дорога раптом стала вищербленою колією, що йшла крізь парк та гарні дерева. Стадо оленів раптово зустрілися на його сердитому шляху. Він повернув за ріг та приїхав до Менора.

Менор був яскраво вираженим будинком Єлизаветинської епохи. У нього були високі димоходи, багато чорних балок з зовні та безліч тьмяних, із шибками у ромби, вікон. Його фасаду вистачило б на постачання для декількох маєтків [27].

— Немов фільм про привидів! – крізь зуби сказав Ендрю. – Поганий малобюджетний фільм! Абсурд!

Він припаркувався перед могутнім чорним дубом біля вхідних дверей, промарширував у мряці та піднявся по цегляним сходам та потягнув за великий латунний дзвінок. Невиразне дзвенькання прозвучало десь усередині.

Ендрю чекав, дуже сподіваючись, що прибув якраз вчасно, щоб перервати ланч містера Брауна. Він якраз збирався знову потягнути за дзвінок, навіть сильніше, коли двері відчинилися з найбільш вражаючим скрипом. Коротенький товстий чоловічок у ранковому одязі подивився угору на нього.

— Так, сер?

Дворецький, подумав Ендрю. Тут повинен бути дворецький. Щось у маленькому пухкому обличчі чоловіка здалося його знайомим, але він був занадто роздратований, щоб задатися питанням що саме.

— Я хочу бачити містера Брауна, — сказав він. — Зараз.

— Так, сер. Яке ім'я я маю назвати? – запитав маленький чоловічок.

Воно видалося занадто простим. Ендрю не хотів переносити зустріч через це.

— Скажіть йому — Професор Хоуп, — прогарчав він. Кожен тут вважав його професором. Він може дуже добре це використати. – З Мелстоун Хаузу, — додав він загрозливо.

— Так, сер. Будь-ласка слідуйте за мною, сер. – Дворецький витончено пропустив Ендрю у будинок та закрив двері за ним із іншим вражаючим скрипом. Тоді він протарабанив геть у похмурий інтер'єр, повз різьблені дубові панелі та через широкий простір червоної плитки.

Ендрю пішов за ним. Той факт, що його пустили без запитань, ще більше розізлив його. Дворецький, здається, навіть не помітив цієї злості. "Намагається послабити мою перевагу!", подумав він. У повітрі висів сильний запах ростбіфу. Це дало Ендрю надію, що він увірветься під час прийому їжі містером Брауном, мабуть із серветкою під його підборіддям та графином у його товстого ліктя.

Але виглядало на те, що ланч у Менорі закінчився. Дворецький пропустив його у темну та приємну бібліотеку, де книги у шкіряних палітурках мерехтіли на стінах, а крісла з червоної шкіри, прошиті ґудзиками, стояли на темному жовто-брунатному килимі. Слабкий вогонь блимав на дні величезного, арочного каміну, на фасаді якого знаходився герб.

— Вас хоче бачити Професор Хоуп, сер, — сказав дворецький, відкриваючі масивні дубові двері, прикрашені симетричним орнаментом. – Він сказав мені, що з Мелстоун Хаузу.

— Заходьте, заходьте, Професоре, — сказав приємний, сріблястий голос. Високий се ребристий джентльмен, у дуже охайному костюмі у тонесеньку смужку встав з крісла поруч із вогнищем та простягнув руку. – Дуже радий зустрітися із орендарем Мелстоун Хаузу. Я можу запропонувати вам випити?

— Ні, дякую, — сказав Ендрю, радіючи, що не був любителем випити. – Я не орендар. Я власник. – Йому вдалося уникнути потискання руки містера Брауна, оскільки він зняв окуляри та протер їх. Його неозброєним очам чоловік здавався навіть вищим, та неможливо струнким. Здавалося, що навколо нього був, свого роду, срібний серпанок.

Містер Браун забрав руку. Він виглядав розгубленим.

— Але певно, шановний сер, ваше прізвище має бути Брендон, якщо ви не орендар?

— Джоселін Брендон був моїм дідом, — сказав Ендрю. – Мені шкода познайомитися із вами на недружній ноті, але я прийшов скаржитися.

— О, о, — сказав містер Браун. – Ну, якщо ви не хочете випити, то принаймні присядьте та звільніться від тягаря.

Він пропустив Ендрю до червоного, прошитого ґудзиками, крісла навпроти того, де він сам сидів. Ендрю завжди вважав такі крісла надзвичайно незручними. Він обережно сів та виявив, що був цілком правий. Крісло було суцільними слизькими шишечками. Внутрішній голос спонукав Ендрю зняти окуляри. Під приводом пошуку плями на лівій лінзі, а потім на правій, Ендрю зміг майже весь час візиту тримати очі неозброєними.

Він дивився як містер Браун втопив свою сріблясту довжину у кріслі навпроти та взяв стакан, з якого пив. Напій був кольору троянди. Час від часу він виглядав так розмито, ніби містер Браун і справді пив справжню троянду. Графин, якого Ендрю раніше уявляв, був тут, на столі, біля стрункого ліктя містера Брауна. Насправді, графинів було декілька. У одному була дивна, пульсуюча блакитним, рідина. Інший був жовтим, із блискотом, який здався неозброєним очам Ендрю водою, а третій був ядуче зеленим. Жоден з них не був кольору троянди. Ендрю був надзвичайно радий, що відмовився випити. Він мовчки подякував Ейдану за розкриття трюку із окулярами.

— Містере Браун, — сказав він, — близько години тому я прогулювався моїм лісом – Мелстоун Лісом, який у документах вказаний, як моя власність – і я виявив, що половина лісу обгороджена та охороняється надзвичайно неприємним типом, який сказав, що він ваш Охоронець. Він погрозами вигнав мене. Зараз, ким би він не був….

Містер Браун граціозно знизав плечима.

— Боюся я можу назвати лише єдине ім'я і це – Охоронець, — сказав він.

— …я дуже сильно протестую, — продовжував Ендрю, — проти того, щоб мене виганяли з моєї власності.

— Але подивіться на це з моєї точки зору, — сказав містер Браун, заспокоюючи та ублажаючи. – У цьому лісі є істоти, яких я хочу захистити.

— Я можу сам чудово захистити моїх власних білок! – різко відповів Ендрю. – Факт залишається таким, що у вас немає абсолютно ніякого права загороджувати половину мого л…

— Ми говоримо не про білок, — перервав його містер Браун, спокійний та сріблястий. – Ми говоримо про недоторканість мого особистого життя, яке маю я захищати, а не ви.

— У будь-якому разі, у цей ліс ніхто не ходить, — прогарчав Ендрю, — крім мене, я ним володію, містере Браун! Всім лісом!

— Як я сказав, — вів далі містер Браун, так, ніби Ендрю і не говорив, — ви маєте подивитися на це з моєї точки зору, містере Хоуп. Як вчений і, припускаю, джентльмен, ви можете побачити дві сторони цього питання. Минулого року я повернувся, щоб жити у Менорі, гостро потребуючи приватності. Мої дві колишні дружини, кожна з них, настроєні проти мене. Природно, поки я не знищу важіль, який вони мають проти мене, мені потрібно жити у якомусь безпечному місці. На жаль, цей важіль дуже складно виявити, поки я не зможу виявити його я повинен наполягати на моїй приватності.

— Я не розумію, — огризнувся Ендрю, — яким чином з цією справою пов'язано ваше особисте життя! Ми розмовляємо про мої законні права!

Містер Браун похитав своєю сріблястою головою та співчутливо посміхнувся.

— Ах, містере Хоуп, мабуть ви молодше ніж виглядаєте, якщо ніколи до цього часу не мали неприємностей із жадібними жінками. І я повинен вказати вам, що моє становище було б значно зручнішим, якби ви зробили хоча б найменше зусилля дотримуватися нашої угоди.

— Якої угоди? – сказав Ендрю. – До сьогодні я з вами не зустрічався.

— Так. Саме тому я і припустив, що ви лише орендуєте Мелстоун Хауз, — сказав містер Браун, спокійно, схрещуючи ноги, у тонку смужку, та потягуючи з стакану розмиту троянду. – Якщо ви дійсно успадкували цю власність, тоді ви зобов'язані захищати мене та мою власність, за угодою, підписаною вашими предками. Не думайте, що якщо ви не Брендон, це звільняє вас від зобов'язань, містере Хоуп. У мене також є законні права.

— Ні, немає! – сказав Ендрю настільки гнівно, що вибрався з незручного крісла та стояв загрозливо дивлячись униз на містера Брауна.