Кінець Вічності - Азімов Айзек

А я не проти того, щоб жити вічно.

— Ти ж сказала, що не віриш у ці дурниці?

— А я й не вірю. Але чому б дівчині не спробувати свого щастя? Надто...

Він суворо й осудливо подивився на неї, шукаючи порятунку від болю та розчарування на неприступних висотах моралі свого рідного Сторіччя.

— Надто що?

— Надто, коли мені самій того хотілося.

— Ти хотіла, щоб я покохав тебе?

— Атож.

— Але чому саме я?

— Тому, що ти мені сподобався. Ти був такий кумедний.

— Кумедний?

— Ну, дивний, якщо це слово тобі більше до вподоби. Ти з усієї сили намагався не дивитися на мене, а сам з мене очей не зводив. Ти намагався ненавидіти мене, але я бачила, що тебе вабить до мене. І мені стало тебе трохи шкода.

— Чого тобі стало шкода мене? — Харлан відчув, що червоніє.

— Ти так страждав, так потерпав. А в коханні все просто. Треба тільки запитати дівчину. Це ж так легко бути невимушеним. Навіщо страждати?

Харлан похитав головою. Ох і мораль у 482-му!

— Тільки запитати, — пробурмотів він. — Так просто? І нічого більше не треба?

— Ну, звичайно, треба ще й сподобатись дівчині. І вона відповість взаємністю. А чому б і ні, коли вона вільна? Це ж так просто.

Тепер настала черга Харланові опустити очі. Авжеж, усе дуже просто. Нічого непристойного. Принаймні з погляду 482-го Сторіччя. Хто у Вічності мав про це знати краще за нього? Він був би несосвітенним дурнем, якби почав допитуватися у Нойс про її колишні любовні інтрижки. Це однаково, що розпитувати дівчину зі свого рідного Сторіччя, чи не траплялось їй обідати в присутності чоловіків і як вона могла зважитися на таке?

— А що ти думаєш про мене? — сором'язливо запитав Харлан.

— Ти дуже милий, — ніжно сказала вона. — От якби ще ти завжди був веселий... Чому ти не всміхаєшся?

— Мені не смішно, Нойс.

— Будь ласка, прошу тебе. Я хочу побачити, чи можуть твої губи розтягуватися. Нумо спробуємо.

Вони притисла своїми пальцями куточки його уст і легенько розтягла їх. Він відсмикнув голову й не зміг утриматись від усмішки.

— От бачиш. Твої щоки навіть не потріскалися. Ти вже майже вродливий. Якщо ще трохи попрактикуєшся перед дзеркалом, навчишся усміхатися, пускати бісики очима, то й зовсім станеш вродливим.

Але його й так ледь помітна усмішка враз згасла.

— На нас чекають прикрощі?

— Так, Нойс, великі прикрощі.

— Через те, що було між нами? Тоді, того вечора?

— Не зовсім через те.

— Але ж ти знаєш, що винна в усьому тільки я. Якщо хочеш, я їм так і скажу.

— Ні в якому разі! — енергійно запротестував Харлан.

— Не треба брати на себе провину. За тобою ніякої, ніякої провини немає. Тут річ в іншому.

Нойс тривожно глянула на шкалу часометра.

— Де ми? Я не бачу цифр.

— Коли ми? — машинально поправив її Харлан. Він зменшив швидкість, і на шкалі вже можна було розгледіти номери Сторіч.

Її великі гарні очі враз округлились і зачудовано дивилися на прилад.

— Невже це правда?

Харлан ковзнув поглядом по часометру. На шкалі з'явилась цифра 72 000.

— Безперечно.

— А де ж ми зупинимося?

— Коли ми зупинимося? В далекому-далекому майбутньому, — відповів він похмуро, — там, де вони тебе ніколи не знайдуть.

Вони мовчки дивилися, як наростають цифри лічильника. В цій тиші Харлан подумки знову й знову повторював собі, що дівчина чиста і Фінджі даремно обвинувачував її. Звичайно, з її щирого зізнання видно було, що в тому звинуваченні була часточка правди, але ж Нойс йому так само щиро сказала, що він їй не байдужий.

Раптом Нойс встала, підійшла до Харлана й рішуче зупинила капсулу. Від різкого темпорального гальмування Харланові до горла підступила нудота.

Він заплющив очі, кілька разів ковтнув слину, й нудота минулася.

— В чім річ? — запитав він.

Обличчя Нойс стало сірим, мов попіл; якусь мить вона не могла вимовити слова.

— Я не хочу далі. Цифри такі великі. Часометр показував: 111 394.

— Досить, — сказав Харлан. — Він простягнув їй руку й поважно додав: — Ходімо, Нойс. Тут буде твій дім.

Вони простували порожніми приміщеннями, побравшись за руки, мов діти. Основний коридор освітлювався, а в темних кімнатах спалахувала ілюмінація одразу, як тільки вони переступали поріг. Повітря було свіже та чисте, що свідчило про чудову вентиляцію.

— Невже тут нікого немає? — прошепотіла Нойс.

— Жодної живої душі, — озвався Харлан. Він хотів відповісти їй голосно й упевнено, щоб розвіяти страх перед "Прикованими Сторіччями", але з його уст зринув тільки шепіт.

Вони забралися так далеко, що Харлан навіть не знав, як називати це Сторіччя. Казати: сто одинадцять тисяч триста дев'яносто четверте — просто смішно. Дехто називав цей період просто й невизначено — "Стотисячні Сторіччя".

Безглуздо сушити собі голову ще й над такою проблемою, однак тепер, коли збудження від утечі крізь Час трохи вляглося Харлан раптом збагнув кожним своїм фібром, що опинився в тій частині Вічності, куди ще не ступала людська нога, і йому стало моторошно. Харланові було соромно за свій страх, соромно вдвічі від того, що Нойс — свідок його страху, якого він не міг у собі побороти.

— Як тут чисто, — сказала Нойс. — Жодної порошинки.

— Самоприбирання, — відповів Харлан. Йому здавалося, що він аж надриває голосники від крику, а насправді він говорив дуже тихо. — І немає жодної людини на тисячі Сторіч ні в минуле, ні в майбутнє, — додав він.

Нойс, здавалося, сприйняла його повідомлення спокійно.

— І скрізь так, як тут? Ти звернув увагу на продуктові склади, бібліотеки фільмокниг?

— Авжеж. Тут повно всіляких припасів. І так у кожному Секторі.

— Але для чого це все, як навкруги нікого немає?

— Тут є своя логіка. — Коли він заговорив про це, йому стало не так моторошно. Висловлював уголос те, про що досі міг тільки думати, й воно одразу робилося прозаїчним, буденним. — Ще на ранній стадії існування Вічності, в одному з 300-х Сторіч, винайшли дублікатор речовини. Ти мене розумієш? З допомогою резонансного поля можна перетворити енергію на речовину, де атомні частки розташовані так само — в межах невизначених умов, — як і у висхідній моделі. Внаслідок виходить точна копія предмета.

Вічність вилучила дублікатор із Часу й пристосувала його до власних потреб. На той час було збудовано всього шістсот чи сімсот Секторів. Ми, звичайно, планували розширити свої зони впливу. "Десять нових Секторів за один біорік" — ось провідне гасло того часу. Дублікатор зробив усі ці зусилля непотрібними. Ми побудували один новий Сектор, забезпечили його необхідним запасом харчів, води, енергії, начинили найдосконалішою автоматикою. Після цього ввімкнули дублікатор й одержали по точній копії цього Сектора в кожному Сторіччі Вічності. Я навіть не знаю, наскільки далеко вони простяглись у майбутнє — очевидно, на мільйони Сторіч.

— І всі вони схожі на цей, Ендрю?

— Як дві краплини води. З розширенням Вічності ми просто займаємо черговий Сектор і переобладнуємо його за модою відповідного Сторіччя. Постають труднощі лише в енергетичних Сторіччях. Але ми до того Сектора ще не дістались.

Він не сказав їй, що Вічні не можуть проникнути в Час звідси — з "Прихованих Сторіч". Що від цього зміниться?

Нойс глянула на Харлана, й здавалось, у її очах зблиснула тривога. Помітивши той погляд, він поквапливо додав:

— Не подумай, що будівництво Секторів було марною справою. Для цього потрібна була тільки енергія, а ми її брали від спалаху Нової зірки...

Вона перебила його:

— Ні, річ не в тім. Просто я ніяк не можу згадати...

— Про що?

— Ти сказав, що дублікатор винайшли в 300-х. Але в нас в 482-му його немає. І я не пригадую, щоб про це йшлося в історичних фільмокнигах.

Харлан замислився. Хоча Нойс була нижча за нього зростом усього на два дюйми, він ураз відчув себе поряд з нею велетнем. Вона здавалась йому малою, безпорадною дитиною, а він, напівбог Вічності, повинен настановляти її на шлях істини, поступово відкривати перед нею правду.

— Нойс, люба моя, — сказав він, — давай де-небудь сядемо, і я тобі все поясню.

Уявлення про змінність Реальності, про те, що вона не є чимось усталеним і вічним, не завжди легко вкладається в свідомості людей.

В тиші безсонних ночей Харлан іноді згадував перші дні свого Учнівства і свої відчайдушні намагання порвати з рідним Сторіччям і з Часом взагалі.

Простому Учневі потрібно було півроку, щоб узнати правду, збагнути, що він уже ніколи не повернеться додому в буквальному розумінні цього слова. І річ не тільки в суворих законах Вічності, які прирікали його на блукання в чужих світах, а й у тому беззаперечному факті, що рідного дому могло вже не бути і в певному розумінні слова його взагалі й не було.

Це відкриття по-різному діяло на Учнів. Харлан пам'ятає, як спохмурніло й зблідло обличчя його однокурсника Бонкі Латурета, коли Наставник Ярроу розповів їм усю правду про Реальність.

Того вечора ніхто й не доторкнувся до їжі. Вони всі з'юрмилися докупи, мовби хотіли зігріти один одного теплом своїх тіл. Не було серед них тільки Латурета, ніхто й не помітив, коли він зник. Лунали жарти, сміх, але жарти виходили банальні, а сміх звучав фальшиво.

Хтось тоді сказав невпевненим тремтячим голосом:

— Виходить, у мене й матері не було. І коли я повернусь своє рідне 95-е, мені скажуть: "Хто ти такий? Ми тебе не знаємо. Ми тебе не пам'ятаємо. Тебе взагалі немає на цьому світі"...

Всі засміялися, закивали головами, осиротілі хлопчаки, які не мали нічого, крім Вічності.

Латурета знайшли в ліжку. Він міцно спав, проте дихання його було уривчасте, а на лівій руці виднілася червона цяточка від уколу шприца. На щастя, її одразу помітили. Викликали Наставника Ярроу, і всі вже думали, що в їхньому класі на одного Учня поменшає. Однак усе обійшлося. Через тиждень Бонкі знову сидів за партою. Але Харлан дружив з ним і знав, що рана, залишена в його душі тієї страшної ночі, так і не загоїлася.

А тепер Харлан мав пояснити, що таке Реальність, дівчині, яка була не набагато старша за тих Учнів, і пояснити все до решти, нічого не приховуючи. Він мусив так зробити. В нього не було вибору. Нойс достеменно має знати, що на неї чекає і що вона повинна робити.

Він почав свою розповідь. Вони сиділи в конференц-залі за довгим столом, розрахованим чоловік на двадцять, їли консерви, заморожені фрукти, пили молоко, і Харлан розповідав.

Він намагався пом'якшити ситуацію, обережно добирав виразів, але, як з'ясувалося, в цьому потреби не було.