Дженні Герхардт - Драйзер Теодор

І все ж, здіймаючи руки до неба, він з безмежною вірою молився про те, щоб йому прощені були гріхи його і щоб даровано б'/ло ще кілька років спокою й щастя у колі родини.

Отже, найважливіше питання було, нарешті, вирішено. Діти знемагали від нетерплячки, і м-с Герхардт потай поділяла їхні почуття. Дженні повинна була виїхати перша, як і пропонував Басе; після неї вирушать до Клівленда й інші.

Коли прийшла година від'їзду Дженні, всі були надзвичайно схвильовані.

— Ти скоро нас випишеш до себе? — знову й змову запитувала Марта.

— Скажи Бассу, щоб швидше,— вимагав Джордж.

— Хочу до Клівленда, хочу до Клівленда! — наспівувала Вероніка, яка думала, що її ніхто не чує.

— Бач ти, чого захотіла,— насмішкувато вигукнув Джордж, почувши цю пісеньку.

— А тобі-то що! — ображено сказала дівчинка.

Але коли настали хвилини прощання, Дженні повинна була покликати на поміч всю свою мужність. Хоч це робилося для того, щоб вони швидше могли знову жити всі разом і краще, ніж раніше, вона мимоволі занепала духом. їй доводилося розлучатись із своєю шестимісячною дочечкою. Попереду ждав величезний, невідомий світ, і він лякав її.

— Не турбуйся, мамусю,— сказала вона, зібравшись із силами,— все буде гаразд. Я напишу тобі, як тільки приїду. Це буде дуже швидко.

Але коли треба було востаннє глянути на дитину, мужність Дженні згасла, як сірник на вітрі. Схилившись над колискою, вона із пристрасною ніжністю дивилась в обличчя дочечки.

— Адже ти будеш гарною дівчинкою? — повторювала вона.

Потім схопила дитину на руки, міцно пригорнула до грудей і притулилася чолом до крихітного тільця. М-с Герхардт побачила, що вона вся тремтить.

— Ну-ну, не треба так хвилюватися,— заходилася вона умовляти Дженні,— маленькій буде добре зі мною. Я зумію про неї подбати. Коли ти будеш так журитися, краще зовсім не їхати.

Дженні підвела голову й передала дівчинку матері, її голубі очі затягло вологою.

— Не можу стриматись,— сказала вона, посміхаючись крізь сльози.

Потім квапливо поцілувала матір, сестер і братів і вибігла з кімнати.

Ідучи вулицею поруч з Джорджем, вона обернулася і весело махнула рукою. М-с Герхардт помахала у відповідь і в цей час подумала, що Дженні тепер виглядає, як зовсім дозріла жінка. Перед її від'їздом частину грошей довелося витратити на нове вбрання, бо інакше їй ні в чім було їхати. І тепер на ній був елегантний коричневий костюм, який дуже їй личив, біла блузка й солом'яний капелюшок з білою вуаллю, яку можна було спустити на обличчя. Вона йшла все далі й далі, а м-с Герхардт виряджала її поглядом, сповненим безмірної любові; і коли Дженні зникла з очей, мати з ніжністю сказала крізь сльози:

— Що б там не було, а я дуже рада, що вона має такий добрий вигляд.

Розділ XIII

Басе зустрів Дженні на вокзалі у Клівленді і одразу ж бадьоро заговорив про майбутнє.

— Насамперед треба знайти роботу,— почав він, а сестра, приголомшена шумом і брязкотом, сп'яніла від незвичного, насиченого гострими пахощами повітря великого промислового міста, розгубилася і вже нічого не бачила й не чула.— Треба знайти тобі якусь посаду,— говорив далі Басе.— Однаково яку, тільки б знайти. Навіть якщо ти одержуватимеш тільки три-чотири долари на тиждень, цього вже вистачить, щоб платити за квартиру. Та ще й Джордж почне заробляти, коли приїде, і татусь посилає, отже ми чудово будемо жити. Куди краще, ніж у тій жалюгідній дірці — в Колумбусі І

— Так,— невиразно відповідала Дженні; вона була так захоплена новиною оточення, що ніяк не могла примусити себе зосередитись на цій важливій темі.— Так, я розумію. Я щось підшукаю.

Вона стала набагато старшою, якщо не роками, то розумом. Випробування, яке їй тільки що довелося пережити, допомогло їй ясніше зрозуміти, яку велику відпо-

відальність покладає на неї життя. Вона весь час думала про матір — про матір і про дітей. Зокрема, треба подбати, щоб Марта й Вероніка влаштували своє життя краще, ніж вона. Треба краще одягати їх: вони повинні довше ходити до школи; нехай у них буде більше друзів, більше можливості поширити свій світогляд і свої знайомства.

Клівленд, як і кожне молоде, зростаюче місто в ті роки, був —переповнений людьми, що шукали роботи. Раз у раз тут відкривалися нові підприємства, але вільних робочих рук завжди було більше, ніж їх потрібно було. Новій людині, що приїжджала до міста, міг трапитись випадок, коли того ж дня знаходилась яка завгодно робота, але траплялось і так, що приїжджий блукав у розшуках роботи довгі тижні й навіть місяці." Басе запропонував Дженні найперше спробувати щастя в крамницях та універсальних магазинах. А вже якщо там не вийде, тоді можна стати на фабрику або ще кудись.

— Та тільки не впускай нагоди, коли що-небудь трапиться,— попередив він.— Бери зараз же, що б там не було.

— А що мені говорити? — хвилюючись, запитала Дженні.

— Говори, що хочеш знайти роботу. І що тобі однаково, з чогбГ починати.

Дженні першого ж дня спробувала використати поради брата і в нагороду одержала кілька холодних відмов. Куди вона не зверталася, скрізь начебто не було потреби в нових службовцях. Вона заходила до магазинів, на фабрики, в дрібні майстерні, яких було сида-силеваа на околицях, але всюди їй показували на двері. Нарешті вона почала шукати місце наймички, хоч і дуже сподівалась, що їй не доведеться вдаватись до цього останнього засобу. Уважно читаючи об'яви в газетах, вона вибрала чотири, що здалися їй найбільш придатними, й пішла по цих адресах. Одно місце було вже зайняте, коли вона прийшла, але обличчя Дженні справило таке враження на даму, яка відчинила їй двері, що та запропонувала їй зайти і заходилась розпитувати.

— Шкода, що ви не прийшли трохи раніше,— сказала вона.— Ви мені більше' подобаєтесь, ніж дівчина, яку я найняла. На всякий випадок, залиште мені вашу адресу.

Дженні пішла, посміхаючись, зворушена цим привіт-

ав

ним прийомом. Вона тепер уже не здавалася такою юною, як раніше, до лиха, що її спіткало; обличчя її трохи схудло, очі трохи запали, і це робило її більш замисленою й ніжною. Вона була зразком акуратності. В охайній, щойно випраній і випрасованій сукні вона здавалася такою свіжою й привабливою. Вона все ще росла, але помітно було, що це вже не дівчинка, а двадцятилітня жінка. А що найголовніше, у Дженні була щаслива вдача, і, незважаючи на важку роботу й злигодні, вона ніколи не втрачала бадьорості. Для кожного, кому була потрібна робітниця чи компаньонка, вона була б справжньою знахідкою.

Потім вона попрямувала до великого особняка на авеню Евкліда; він видався їй надто розкішним,— навряд чи тут могли знадобитись її послуги, але, якщо вже вона прийшла, слід спробувати. Слуга, що відчинив двері, запропонував їй почекати трохи, а потім провів її на другий поверх, до будуара хазяйки дому м-с Брейсбрідж. Ця дама, приємна брюнетка того типу, що часто зустрічається в світському товаристві, непогано'зналася на жіночій красі й одразу оцінила зовнішність Дженні. Вона трохи поговорила з молодою жінкою й вирішила взяти її за покоївку з іспитовим терміном.

— Я платитиму вам чотири долари на тиждень, і ви можете жити тут, якщо захочете,— сказала м-с Брейсбрідж.

Дженні пояснила, що вона живе в брата, а незабаром до них приїде і вся родина.

— Ну що ж,— зауважила хазяйка,— влаштовуйтесь, як вам зручніше. Тільки вранці приходьте вчасно.

Вона зажадала, щоб Дженні зараз же приступила до своїх обов'язків, і дівчина згодилась. М-с Брейсбрідж дала наказ, щоб Дженні дали елегантну наколку і фартушок, і коротко познайомила її з новими обов'язками. Покоївка найперше повинна обслуговувати хазяйку, зачісувати її, допомагати одягатися. Вона повинна також відкривати двері, якщо подзвонять, на випадок потреби прислужувати за столом і взагалі виконувати всі доручення хазяйки. М-с Брейсбрідж здавалася своїй майбутній покоївці трохи суворою, суховатою, але попри все це Дженні була захоплена її енергією і владними манірами.

О восьмій годині вечора Дженні сказали, що цього дня вона вже вільна. Вона запитувала сама себе, невже справді її знайшли придатною покоївкою для такого великого, багатого дому, і була захоплена тим, що так 'чудово влаштувалась. Хазяйка доручила їй для початку почистити коштовні речі й дрібнички, які прикрашували будуар, і хоч Дженні працювала старанно й ретельно, вона не встигла закінчити всього до восьмої години. Вона поспішала повернутись додому, радіючи, що зараз скаже братові, яку посаду вона знайшла. Тепер мати може приїхати до неї в Клівленд. Тепер її дочка буде з нею. Тепер вони насправді заживуть по-новому, і це нове життя буде набагато легше, краще й радісніше, ніж минуле.

За пропозицією Басса Дженні написала матері, щоб та приїжджала негайно, а приблизно через тиждень вони підшукали й найняли придатний будиночок. М-с Герхардт з допомогою дітей уклала немудрий хатній скарб, а разом з ним і меблі, які всі вмістилися на одному фургоні, і за два тижні вони оселилися в новому приміщенні.

М-с Герхардт завжди так хотілося жити в гарному, затишному будинку. Міцні й красиві м'які меблі, товстий килим приємного теплого кольору, багато стільців, крісел, картини, кушетка, піаніно — все життя вона мріяла про ці прекрасні речі, але в неї ніколи не було можливості здійснити свої мрії. І все ж вона не впадала у розпач. Можливо, колись на своєму віку вона ще втішиться всім цим. Либонь, ось тепер щастя всміхнеться їй.

Приїхавши до Клівленда й побачивши, як радіє і сяє .Дженні, м-с Герхардт зовсім була втішена. Басе запевнив її, що вони чудово проживуть всією сім'єю. Він одвіз їх до себе, а потім наказав Джорджу повернутись на вокзал і привезти багаж. Від грошей, які сенатор Брендер прислав Дженні, у м-с Герхардт ще лишалося п'ятдесят доларів — на це можна придбати в розстрочку деякі меблі, яких невистачало. Басе вже вніс квартирну плату за місяць наперед, а Дженні останні вечори тільки й робила, що мила підлоги й вікна, і навела в новому домі ідеальну чистоту. Тепер, першого вечора, в них було два нових матраци й ватні ковдри, постелені на бездоганно чистій підлозі; нова лампа, куплена в сусідній крамниці; ящик, який Дженні позичила в бакалійній крамниці для господарських потреб і який поки що замінював м-с Герхардт крісло; на вечерю й на ранок був хліб і трохи ковбаси.