Мемуари тата Мумі-троля - Янссон Туве
Фредріксон вимкнув двигун, тож ми у цілковитій тиші поринали чимраз глибше. Усім немов позачіплювало, ми, щиро кажучи, трохи злякалися.
Зате Фредріксонові вуха настовбурчилися від утіхи, тепер він нап'яв на голову капітанського кашкета, оздобленого двома маленькими срібними плавниками.
У мертвотній тиші я нараз вловив якесь шепотіння, яке ставало щораз голосніше. Здавалося, немов тисячі наляканих голосів шепотіли одні й ті ж слова: "Морський пес, морський пес, морський пес…"
Любий читачу, спробуй і ти так пошепотіти, загрозливим тоном, поволі розтягуючи слова, – бррр, як страшно!
Тепер уже можна було розрізнити безліч невеличких тіней, які наближалися до нас з темряви. То були риби та морські змії, і у кожного з них на носі виднівся маленький ліхтарик.
– Чому їхні ліхтарики не світяться? – здивувалася Мюмля.
– Може, батарейки сіли, – здвигнула плечима її Доня. – Хто такий Морський пес, мамо?
Риби вже підпливли до самої "Мурської Сиринади" і зацікавлено її розглядали, оточивши щільним колом та раз у раз повторюючи загрозливі слова: "Морський пес! Морський пес!"
– Щось тут не те, – озвався Потішник. – У мене погане Передчуття! Чую своїм носом, що вони не наважуються засвітити ліхтарики. Подумайте лишень, заборонити засвічувати ліхтарики на своїй же голові!
– Може, Морський пес заборонив їм… – прошепотіла Доня Мюмлі, завмираючи від хвилювання. – У мене була тітка по маминій лінії, яка ніколи не наважувалася запалити примус, а раз таки запаливши, злетіла в повітря разом з ним!
– Ми згоримо! – оголосила Маленька Мю.
Риб ставало все більше, вони суцільною стіною обступали корабель і витріщалися на наші лампочки.
– Можливо, вони хочуть нам щось сказати? – запитав я.
Фредріксон увімкнув свій безконтактний слуховий апарат. Спочатку почувся тріск, а потім до нас долинуло тисячоголосе жалібне голосіння:
– Морський пес! Морський пес! Він наближається! Він уже зовсім близько… Вимкни світло! Вимкни світло! Пес тебе з'їсть… Скільки у тебе ват, бідолашний ките?
– Там, де бути темряві, хай запанує темрява! – схвально промовив мій Страшило. – Ніч долі загортає кладовище у чорний саван… чорні пустельні гавані волають до пітьми…
– Ш-ш-ш, – шикнув Фредріксон. – Я щось чую…
Ми прислухалися. Десь здалеку почулося слабке гупання, наче удари пульсу, ні, наче кроки, ніби хтось надходив сягнистими повільними стрибками. Умить всі риби щезли.
– Тепер нас з'їдять, – знову бадьоро озвалася Маленька Мю.
– Гадаю, треба повкладати дітей спати, – вирішила Мюмля. – Ану всі, марш до ліжка!
Дітки Мюмлі слухняно поставали вервечкою в коло, допомагаючи одне одному розстібати ґудзики на спинках.
– Полічіть себе самі, – попросила вона. – Щось мені нині недобре…
– А ти нам хіба не почитаєш уголос? – збунтувалися діти.
– Що ж, почитаю, – зітхнула Мюмля. – На чому ми зупинилися?
Діти завели хором:
– …це… кривавий… вчинок… одноокого… Боба… сказав… інспектор поліції… Твіґґс… і… витягнув… тридюймового… цвяха… з… вуха… убитого… це… напевно… трапилося…
– Гаразд, гаразд, – урвала хорову декламацію Мюмля. – Але трішки покваптеся…
Дивний стрибучий звук чувся уже зовсім поруч. "Мурська Сиринада" тривожно гойднулася, а слуховий апарат зашипів, наче кіт. Я відчув, як хутро здибилося у мене на карку, і закричав:
– Фредріксоне! Гаси лампочки!
Та перш ніж згасло світло, ми встигли мигцем побачити Морського пса. То було справжнісіньке страховисько. Можливо, він видався нам таким страшним, бо з'явився лише на мить, а темрява ще домалювала жаху в уяві.
Фредріксон запустив двигун, та, мабуть, був такий розтривожений, що не міг керувати судном, бо замість підніматися на поверхню, "Мурська Сиринада" стрімко пішла у морську глибінь. На дні увімкнулися гусениці, і корабель поповз по піску. Водорості, немов загребущі руки, пропливали повз ілюмінатори, хапаючись за обшивку. У темряві та тиші ми чули сапання Морського пса. Ось він сірою тінню виринув з хащ морської трави, обмацуючи жовтими очима, немов велетенськими прожекторами, борти нашого судна.
– Усім під ковдру! – скомандувала Мюмля дітям. – І не визирати, доки не дозволю!
Раптом з боку корми почувся жахливий хрумкіт – Морський пес заходився гризти стерно глибини.
У ту ж мить в морі завирувало, "Мурську Сиринаду" підняло потоком води і перевернуло догори кілем; водорості, схожі на пасма волосся, стелилися морським дном, а вода бурхала, немов з крану у ванній. Нами метляло на всі боки, дверцята шафок повідчинялися, з них вилітав посуд, а за ним вівсянка та манка, сагова крупа та рис, черевички Мюмлиних дітей, Привидові в'язальні дротики, та що найгірше – розсипався з коробочки тютюн Потішника! А з морської пітьми долинуло виття, від якого хутро настовбурчилося на всіх без винятку хвостах!
Потім настала тиша. Моторошна тиша.
– Мені більше подобається літати, ніж плавати під водою, – щиро зізналася Мюмля. Цікаво, скільки у мене зосталося дітей. Полічи їх, люба доню!
Не встигла Доня Мюмлі взятися до перерахунку братчиків та сестричок, як громовий голос заревів:
– Ага! То ось де ви, мара б вас ухопила! Клянуся своїм задком, ви хотіли заховатися на морському дні? Та від мене нікуди не сховаєтесь! Не втекти вам від того, кому навіть "бувай!" забуваєте сказати на прощання!
– Хто це ще на нашу голову? – зойкнула Мюмля.
– Угадай з трьох разів, – хитро усміхнувся Потішник.
Фредріксон засвітив лампочки. Дронт Едвард занурив голову у воду, розглядаючи усе товариство крізь шибку ілюмінатора. Ми намагалися нічим не зрадити нашого переляку і привітно дивилися йому у вічі, бо саме помітили окремі шматки Морського пса, що плавали довкола у воді – шмат хвоста, клоччя вусів, та здебільшого якась каша. Дронт Едвард умудрився розтолочити його на гамуз.
– Едварде! Любий друже! – зарепетував Фредріксон.
– Ми вдячні будемо тобі довіку! – приєднався і я. – Ти врятував нас в останню хвилину!
– Дітки, поцілуйте дядечка! – звеліла Мюмля, зронивши сльозу від розчулення.
– Тільки не це! – рикнув Едвард. – Не випускайте ніяких дітей! Ще чого доброго позалазять мені у вуха! А ви з кожним днем стаєте нестерпніші! Ще трохи, і мені навіть зжерти вас не захочеться… Я собі ледь пальці на ногах не повиламував, розшукуючи вас, а ви, як завжди, намагаєтеся безкарно вислизнути, ще й підлабузнюєтеся!
– Ти розтоптав Морського пса! – урвав тираду Едварда Потішник.
– Що ти кажеш! – аж підстрибнув Едвард. – Я знову когось розтоптав? Ото лихо! Саме тоді, коли у мене ані копійки на похорон… – раптом він розлютився і закричав: Зрештою, це ваша вина! Навіщо дозволяєте своїм старим псам вештатися у мене під ногами?
І дронт Едвард, глибоко скривджений, побрів собі морем. Зробивши кілька кроків, він озирнувся:
– Завтра раненько прийду на каву! – гукнув він. – Дивіться ж мені, щоб кава була міцною!
Та на цьому пригодам ще не настав край – зненацька все морське дно спалахнуло світлом.
– Ми знову горимо, – сповістила Маленька Мю.
Сотні мільйонів-більйонів риб припливли звідусіль із запаленими світелками, кишеньковими ліхтариками, штормовими ліхтарнями, галогенними та карбідовими лампами. У декого біля кожного вуха висіло по лампадці.
Усі, усі без винятку нетямилися від щастя та вдячності.
Ще недавно похмуре море засяяло всіма барвами веселки, на зеленому килимі морських трав фіолетово, червоно і яскраво-жовто зацвіли анемони, а морські змії танцювали, стоячи на голові від радості.
Наше повернення додому стало тріумфальним. Ми зборознили вздовж і впоперек усеньке море і вже самі не знали, що миготить перед нашими ілюмінаторами – морські вогні чи зорі на небі.
Лише на світанку "Мурська Сиринада" підійшла до узбережжя Володаревого острова. Ми ледь не засинали від утоми.
Розділ восьмий,
у якому я описую обставини одруження Вертя, легким порухом пера у лапі торкаюся моєї драматичної зустрічі з Мамою Мумі-троля і глибокодумними міркуваннями завершую нарешті свої мемуари.
За десять морських миль від берега ми помітили човен на веслах, який прапорцем подавав сигнали біди.
– Це ж Володар! – вигукнув я схвильовано. – Невже на острові з самого ранку відбулася революція? (Хоча піддані Короля не мали схильності до бунту).
– Революція? – і собі стурбувався Фредріксон, додаючи обертів двигунові. – Хоч би нічого не сталося з моїм племінником…
– Що трапилося? – загукала Мюмля до Володаря, коли ми загальмували поряд з Королівським човном.
– Трапилося? Таки трапилося! – крикнув Володар у відповідь. – Усе йде шкереберть! Вам слід негайно повертатися додому!
– Може, покинуті кістки нарешті здійснили свою помсту? – з надією в голосі запитав Привид.
– Та ні, це ваш малий Верть заварив усю кашу, – Володар, важко хекаючи, видряпався на борт судна. – Нехай хтось подбає про човен… Ми власною Величністю подалися навздогін за вами, бо анітрохи не покладаємося на Наших підданих.
– Верть? Кашу заварив? – не йняв віри Потішник.
– Так-так, саме Верть, – потвердив Король. – Ми дуже любимо весілля, але ніяк не можемо запросити до Королівства сім тисяч гризликів на чолі зі злющою тіткою!
– А хто одружується? – поцікавилася Мюмля.
– Та Ми ж уже про це сказали! Верть, ясна річ! – нетерпеливився Володар.
– Бути такого не може! – не повірив Фредріксон.
– Може, може і ще раз може! Він хоче негайно одружуватися! – почав уже дратуватися Король. – З Підливкою (та додайте ж ходу!). Вони закохалися одне в одного з першого погляду, обмінялися ґудзиками, гасали по острову, дуріли і бешкетували, а сьогодні послали телеграму тітоньці (хоча її начебто з'їли) і запросили її та сім тисяч гризликів на своє весілля! Ми готові закластися і з'їсти Нашу корону, що вони перериють усеньке Королівство! Подайте Нам, хто-небудь, келих вина!
– Невже вони запросили на весілля тітку пані Гемулевої? – розгублено пробелькотів я, подаючи Володареві вино.
– Так, про щось таке йшла мова, – похмуро мовив Володар. – Тітка з відкушеним носом, до того ж, страшенна злюка! Ми любимо несподіванки, але любимо робити їх власноруч!
Тим часом наш корабель підходив до острова.
На самому краю мису, чекаючи нашого прибуття, стояв Верть з Підливкою попід лапку. "Мурська Сиринада" пристала до берега, Фредріксон кинув швартовий трос кільком підданим, котрі, роззявивши рота, захоплено витріщалися на нас.
– Ну-у??? – тільки й сказав він.
– Перепрошую! – радісно вигукнув Верть. – Я одружився!
– Але ж Ми звеліли вам зачекати й одружитися після обіду, – дорікнув Володар. – Тепер не буде веселого свята!
– Вибачте, несила чекати так довго! – виправдовувався Верть. – Ми страшенно закохані!
– О, любі молодята! – розчулено схлипнула Мюмля, стрімголов кидаючись до них униз трапом. – Вітаю! Яка гарненька ця крихітка Підливка! Привітайте їх, діти, вони одружилися!
– Вони подружилися! – і собі додала Маленька Мю.
На цьому місці Чмих урвав читання мемуарів, він скочив на рівні ноги і закричав:
– Стоп!
– Тато читає про свою молодість, – докірливо зауважив Мумі-троль.
– І про молодість мого тата теж, – нагадав Чмих з несподіваним відчуттям власної гідності.
