Немезида - Крісті Агата

Вони танцювали й ніби ковзали по підлозі. Міс Марпл пригадувала, як вона сказала своєму небожеві, що товаришив їй у цьому милуванні творчістю Шекспіра: "Ти знаєш, мій любий Реймонде, якби я ставила цю чудову п'єсу, я зробила б трьох відьом зовсім іншими. Я зробила б усіх трьох звичайними, нормальними старими жінками. Старими шотландськими жінками. Вони б у мене не танцювали й не вистрибували. Вони б лише лукаво позирали одна на одну, і глядачі відчували б погрозу за їхньою буденною зовнішністю".

Міс Марпл відправила собі в рот останній кусень сливового пирога й подивилася через стіл на Антею. Звичайна, не дуже охайна літня жінка, з неуважним і дещо дивним поглядом. Чому вона відчула в Антеї щось зловісне?

"У мене розігралася уява, — сказала собі міс Марпл. — Я не повинна цього собі дозволяти".

Після обіду її повели на прогулянку в сад. Супроводжувати її було доручено Антеї. Ця прогулянка справила досить-таки прикре враження на міс Марпл. Колись тут був добре доглянутий, хоча й нічим особливо не прикметний сад. Алея, обсаджена кущами, алея плямистих лаврів; безперечно, що раніше тут був добре доглянутий моріжок і доріжки, город площею в півтора акра[2], завеликий для трьох сестер, які тут тепер мешкали. Більша частина городу була необроблена й заросла бур'яном. Більшість клумб заросли берізкою, і міс Марпл не змогла втриматися, щоб не вирвати з ґрунту стебло, яке вибилося вгору над усіма, ніби стверджуючи свою перевагу.

Довге волосся міс Антеї майоріло на вітрі, шпильки з нього падали на доріжку або траву. Вона розмовляла, кидаючи досить уривчасті репліки.

— У вас, певно, гарний сад? — запитала вона.

— О, він дуже маленький, — відповіла міс Марпл.

Вони пройшли по доріжці, яка заросла травою, і зупинилися перед чимось схожим на пагорок, що прихилився до стіни в кінці доріжки.

— Наша теплиця, — сумно сказала міс Антея.

— Це там, де у вас росла ота чудова виноградна лоза?

— Три різновиди виноградної лози, — сказала Антея. — Чорна гамбурзька й одна з тих лоз, на яких ростуть маленькі білі ягоди, — ви, певно, знаєте. І третя — лоза чудового мускатного винограду.

— І геліотроп, ви сказали.

— Атож, геліотроп, так званий вишневий пиріг.

— Атож, вишневий пиріг. Він має такий чудовий запах. Тут були якісь бомбардування? Це бомба розвалила вашу теплицю?

— О, ні, нічого подібного в нас не було. Бомби в цій місцевості не падали. Ні, я думаю, вона завалилася від того, що прогнила. Ми жили тут не так довго й не мали грошей, щоб полагодити її, а тим більше, збудувати нову. Та й не було сенсу це робити, бо навіть якби ми відбудували її, то не змогли б утримувати. Боюся, ми просто дозволили їй розвалитися. Більше нічого зробити ми не могли. А тепер, як бачите, вона вся заросла.

— Атож, її зовсім не видно — що то за повзуча рослина, яка вже починає цвісти?

— О, так. Це дуже звичайна рослина, — сказала Антея. — Ох, як же вона називається, не можу згадати. Починається на літеру "п". Полі… полі…

— А й справді. Мені здається, я знаю, як вона називається. Polygonum Baldschuanicum, якщо по-науковому, латиною. А в народі її ще називають травою диявола. Вона дуже швидко росте, чи не так? З неї велика користь, коли хтось хоче заховати руїни або щось, дуже неприємне на вигляд.

Пагорбок перед нею був справді густо вкритий зеленою повзучою рослиною з білими квітами. Вона, як добре знала міс Марпл, була великою загрозою для всього іншого, що хотіло б тут вирости. Трава диявола вкривала все, і то за надзвичайно короткий час.

— Ваша теплиця, певно, була дуже велика, — сказала вона.

— Атож, у ній росли навіть персикові дерева, — сказала Антея з виразом глибокого смутку на обличчі.

— Принаймні, зараз вона має непоганий вигляд, — сказала міс Марпл тоном утішання. — Ці маленькі білі квіти надзвичайно гарні, чи не так?

— У нас росте гарна магнолія далі, ліворуч від цієї доріжки, — сказала Антея. — Здається, тут колись був дуже гарний бордюр — трав'яний бордюр. Але за ним ми теж не змогли доглянути. Це дуже важко. Усе нам дуже важко. Ніщо тут не залишилося таким, як було — усе зіпсувалося, скрізь і всюди.

Вона швидко пішла по доріжці, яка бігла під стіною, завертаючи під прямими кутами. Її хода щораз пришвидшувалася. Міс Марпл довелося докласти чималих зусиль, щоб не відстати від неї. "Схоже, — подумала міс Марпл, — вона зумисне намагається відвести мене якнайдалі від пагорка, вкритого травою диявола". Відвести її від нього як від якогось бридкого місця. Можливо, їй було просто соромно, що від минулої краси нічого не залишилося? Трава диявола й справді зростала тут вільно, всіма забута. Її навіть жодного разу не підрізали до прийнятних пропорцій. У цьому куточку саду панувала цілковита занедбаність, поцяткована білими квітами.

Схоже, вона просто втікає від усього цього, подумала міс Марпл, поспішаючи за господинею дому. Несподівано її увагу привернув зруйнований хлів, на стіні якого вона побачила кілька квітів виткої троянди.

— Мій двоюрідний дід тримав тут кількох свиней, — сказала Антея, — але сьогодні ніхто б на таке не наважився, чи не так? Боюся, від них надто сильно тхне. Ми маємо кілька чудових троянд поблизу від дому. Я думаю, троянда — велика втіха в тяжкі часи.

— О, я знаю, — сказала міс Марпл.

Вона назвала кілька сортів нещодавно виведених троянд. Усі ці назви, як їй здалося, були невідомі для Антеї.

— А ви часто їздите в такі екскурсії?

Це запитання пролунало цілком несподівано.

— Ви маєте на увазі екскурсії з огляду старовинних будівель і парків?

— Атож. Деякі люди їздять щороку.

— О, ні, я собі не можу цього дозволити. Вони надто дорогі для мене. Цю екскурсію мій друг подарував мені на мій наступний день народження. Я така йому вдячна.

— Он як. А я все думала, чому ви поїхали на цю екскурсію. Адже вона дуже стомлива, чи не так? А втім, якщо ви регулярно буваєте на Антильських островах і в таких місцях, то…

— Поїздка на Антильські острови теж була подарунком для мене. Подарунком від мого небожа. Чудовий хлопець. Він так піклується про стару тітку.

— О, я розумію вас… Розумію…

— Я не знаю, що б ми робили без молодого покоління, — сказала міс Марпл. — Вони ставляться до нас так добре, правда ж?

— Мабуть, що так. Але я не знаю. У мене… у нас немає родичів серед молодшого покоління.

— А у вашої сестри, місіс Ґлін, немає дітей? Вона нічого про них не згадувала. А запитувати незручно.

— Ні, немає. У них із чоловіком ніколи не було дітей. Може, це й на краще.

"І що вона хотіла цим сказати?" — подумала міс Марпл, коли вони поверталися в будинок.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

"ПРИГАДУЮТЬСЯ МЕНІ ДАЛЕКІ Й ЧУДОВІ ДНІ!"

I

О пів на дев'яту наступного ранку в двері делікатно постукали, і коли міс Марпл сказала: "Прошу, увійдіть!", — двері відчинилися й увійшла літня жінка, несучи тацю з чайником, невеличким глеком молока й тарілкою, на якій лежали хліб і масло.

— Ранковий чай, мем, — весело повідомила вона. — Чудовий сьогодні день, чи не так? Я бачу, ви вже підняли штори. Вам добре спалося?

— Дуже добре, — сказала міс Марпл, відклавши вбік невеличкого молитовника, який читала.

— Погода — кращої й уявити собі не можна. Певно, одна втіха — поїхати сьогодні на прогулянку до скель Бонавентюр-Рокс. Але, мабуть, добре, що ви туди не поїхали. Це дуже стомливо для ніг.

— Я дуже рада, що я тут, — сказала міс Марпл. — І дуже вдячна міс Бредбері-Скот та місіс Ґлін за те, що вони запросили мене сюди.

— Для них це теж велика радість. Так добре, коли в домі є якесь товариство. Бо сьогодні тут дуже сумно.

Вона ще вище підтягла на вікні штори, пересунула стілець і поставила на порцелянову зливальницю глек із теплою водою.

— Нагорі є ванна, — сказала вона, — але ми вважаємо, що для людини старшого віку ліпше мати теплу воду тут, щоб не дертися сходами нагору.

— Я вам дуже вдячна, повірте. А ви давно служите в цьому домі?

— Ще з молодих років — я тоді була тут покоївкою. Вони мали трьох служниць — двох покоївок і кухарку, а був час, коли й помічницю для кухарки наймали. Тоді старий полковник був ще живий. Той тримав також коней, а тому наймав і конюха. О, то були славні дні. Але дружина полковника померла молодою, син загинув на війні, а дочка поїхала жити на самий край світу. Вийшла заміж за хлопця з Нової Зеландії. Померла, коли народжувала дитину, і дитина померла теж. Полковник залишився сам-один, він дуже сумував, і будинок було занедбано, за ним не доглядали, як слід. Коли старий полковник помер, він заповів маєток своїй небозі міс Клотільді та її двом сестрам, і вона та міс Антея оселилися тут. А коли міс Лавінія втратила чоловіка, то й вона приєдналася до них. — Жінка зітхнула й похитала головою. — Вони ніколи не робили чогось особливого для будинку — не мали коштів — і сад теж занедбали…

— Дуже шкода, — сказала міс Марпл.

— А вони ж усі троє — справжні леді, міс Антея, звісно, трохи навіжена, але міс Клотільда навчалася в університеті, і вона дуже розумна й освічена — знає три мови; та й місіс Ґлін — надзвичайно приємна леді. Коли вона стала жити з ними, то я думала, справи тут бодай трохи налагодяться. Але хіба людина може знати, що їй готує майбутнє? Мене іноді змагає відчуття, що вирок долі витає над цим домом.

Міс Марпл насторожилася.

— Спочатку одне, потім інше. Жахлива авіаційна катастрофа, — це було в Іспанії, — у якій усі загинули. Ці літаки — то справжній жах, я ніколи б не сіла в жоден. Загинули там і друзі міс Клотільди, чоловік та дружина, їхня мала донька, на щастя, була на той час у школі й залишилася жива. Міс Клотільда привезла її жити сюди й робила для неї все, що могла. Возила її за кордон, в Італію і Францію, ставилася до неї, як до рідної доньки. То була така мила дівчинка — і з чудовим характером. Ніхто не міг сподіватися, що станеться таке страшне лихо.

— Таке страшне лихо? Яке лихо? Воно сталося тут?

— Ні не тут, Богу дякувати. Хоч, у якомусь розумінні, можна сказати, що й тут. Бо саме тут вона зустрілася з ним. Він жив поблизу, і наші дами знали його батька, то був багатий чоловік, тож хлопець став сюди приходити — і так усе почалося…

— Вони покохали одне одного?

— Атож, вона закохалася в нього відразу. Він був такий привабливий молодик, він розмовляв так мило й так делікатно поводився, що ви б ніколи не подумали…. — І вона раптово замовкла.

— Він звабив дівчину? І вона наклала на себе руки?

— Наклала на себе руки? — Стара жінка скинула на міс Марпл здивованим поглядом. — Хто вам таке сказав? То було вбивство, очевидне вбивство.