Корабель приречених - Крупкат Гюнтер

"Старший" сів у крісло і почав чистити нігті. — Ваше щастя, що старик цього не чує. Вам, здається, справді ввижаються привиди. Що ж трапилось? Радіо принесло кілька повідомлень про айсберги, і ви вже розхвилювалися, мов школярі. Ми на "Титаніку", сер! Згадайте про це!

Модлі без жодного слова підсунув інженерові коньяк, але "господар пекла" навіть не звернув уваги на цей доброзичливий жест.

— Може, президент і вам закрутив голову? — зло вигукнув Белл.

Мардок посміхнувся.

— Він у всіх вас розпалив честолюбство, — розходився інженер. — Я знаю! Ісмей і мене пробував умовити, але тут якраз дістав облизня. Мене не спокусять ніякими обіцянками. Я не хочу, щоб мене потім мучила совість. Ні, панове! На місці капітана "Титаніка" я посадив би за грати кожного, хто пробував би примусити мене порушити обов'язок моряка. Кожного, панове!

Слова Белла збентежили офіцерів, вони ніяково відводили очі і, посилаючись на службу, один по одному виходили з салону. Лишились тільки Белл, Мардок і Лайтолдер.

Мардок спокійно стежив за цією загальною втечею. Зручно вмостившись у кріслі, спрямувавши погляд на стелю, він знову почав розмову.

— Наскільки мені відомо, сер Брюс ніколи не робив спроби втручатися в справи суднового командування. Він на борту тільки пасажир, як і інші.

Белл співчутливо подивився на "старшого".

— Крім того, любий Мардок, він ваш генерал-директор і, коли судно ввійде в гавань, зробить з вами все, що захоче. Ісмей дасть вам місце капітана або звелить покласти документи на стіл. Ви, певно, становите виняток і не бачите цієї дрібниці? Невже ви настільки наївні, що вірите, ніби сер Брюс Ісмей зважатиме на почуття обов'язку в якогось офіцера і тим самим дозволить зірвати рекорд?

— У вас занадто смілива манера говорити правду, любий Белл. Яке щастя, що ви не капітан. Мабуть, щоб тільки досадити Ісмею, ви ладні були б негайно повернути назад до Саутгемптона.

— Смішно!

— Сподіваюсь, ви хоч не стверджуватимете того, що прохолодний туман за бортом не впливає вам на нерви?

Грубо вилаявшись, Белл схопив кашкета і, грюкнувши дверима, вискочив з салону.

— От ми й лишилися самі, — сказав Мардок Лайтолдеру, який, схрестивши руки на грудях, стояв біля ілюмінатора і похмуро дивився на шлюпки, обриси яких виднілися в сірих сутінках. — Якщо ми будемо й далі сперечатись, то я, кінець кінцем, збожеволію.

— У мене зовсім немає наміру сперечатися з вами, Мардок. Це все одно нічого не дасть.

— Ви так гадаєте?

— Саме так.

Вони помовчали. Кожен думав про своє. З залу доносилась музика.

— А вони лежать там, унизу, — промовив Мардок.

— Хто?

— Чотири покійники в шостому бункері.

— Чому ви згадали про це саме зараз? — Лайтолдер стежив за прозорою смугою туману, що повільно підіймалася над шлюпками і відсувалася вбік.

Мардок голосно позіхнув.

— У мене виникла думка: вони лежать унизу нерухомі, мовчазні, в той час як нагорі танцюють, займаються фліртом, галасують і п'ють. Дивний світ! Скрізь суперечності. І через кілька годин усе стане минулим.

— Що стане минулим?

— Інколи. ви задаєте дивні питання, Лайтолдер! Подорож, звичайно. Гучна зустріч в Нью-Йорку. Офіціальне вітання, преса, інтерв'ю, потиски рук. Пасажири розійдуться. А нам лишиться одне — робота. Готуй судно до наступного рейсу! Але вільний час я постараюсь добре використати. Ми з Беллом побродимо по місту. Він знає цей південний Вавілон, як свою кишеню. Підете з нами? Справді, варто. Белл — нетесана колода, це правда, але хлопець чудовий. Ох, Нью-Йорк! Ще кілька годин.

А в цей час у танцювальному залі оркестранти настроювали інструменти. Стюарди під наглядом Уілтон і кінчали накривати столи, прикрашені квітами, старанно розставляли кришталь і срібло. В розкішних каютах дами востаннє торкалися пуховкою кінчика носа, а чоловіки застібали сліпучо білі манишки, одягали фраки. Пасажири третього класу вже святкували гомінливо й весело останню ніч подорожі. Яскраво палало полум'я під паровими котлами, кочегари невтомно кидали туди лопатами гори чорних діамантів. У сяйві яскравих ламп, наче блискавки, миготіли поршні гуркотливих машин, і стрілки манометра тремтіли біля самої червоної риски. Наказу приборкати ці сорок шість тисяч кінських сил не надходило. З шумом краючи хвилі, судно швидко йшло нічним морем, над яким клубочилися сірі примари і ткали перед утомленими очима вахтових матросів химерні картини.

ОСТАННЯ НІЧ

Близько десятої години вечора свято було в розпалі. Судно сяяло, наче казковий палац. Від носа до корми на ньому панувало пожвавлення. Музика, сміх, галас, дзенькіт склянок сповнювали зали, кафе, бари і каюти, де дружніми компаніями збиралися пасажири. Великий зал з високим скляним куполом потопав у морі світла й квітів. Та все це багатство блідло перед чарівною красою дам, що пливли по паркету в обіймах своїх кавалерів.

Це була захоплююча симфонія різноманітних кольорів і відтінків — від сліпучо білого й ніжного кольору морської хвилі до яскраво-червоного й темно-фіолетового. Це був блискучий вихор золотих і срібних черевичків з брильянтовими пряжками; рубінів, смарагдів, сапфірів і топазів, що сяяли на матовій шкірі; діадем, зірок і гребінців у майстерно укладених зачісках; оздоблених діамантами перламутрових віял з кольоровим страусовим пір'ям.

Обер-стюард Уілтон нерухомо стояв на своєму місці і спокійно, як завжди, диригував у метушні загоном стюардів, яких у цю ніч можна було зрівняти з добре тренованими марафонськими бігунами. Маленькі пажі теж не сиділи без діла. Якась леді загубила коштовну сумочку. Її треба було розшукати за особливими прикметами: два сапфірні камінці на замку і десять великих брильянтів на ручці. Іншому треба дістати букет троянд або віднести секретну любовну записку за точною адресою. Містер Уілтон шепотів стюардам, що пробігали повз нього:

— До столу 35! В каюту 178! До містера ліворуч! І за його ледве помітним знаком юнак у світлій формі мчав виконувати наказ.

Містер і місіс Кеннеді дивилися з своєї ложі на танцюючих, уважно стежачи за перловим віночком Мерджері, який то з'являвся, то знову зникав у натовпі. На Мерджері було біле шовкове плаття, розшите коштовним камінням. Вів її молодий елегантний віконт Деларош. Це був легковажний французький денді, не такий, правда, багатий, як лорд Хакслі, що сидів у ложі навпроти поряд з Модлі і Домержем, але його благородне походження відразу впадало в очі. Саме про це думала стара Кеннеді, дивлячись на пару. Треба задовольнитися тим, що є. Едвард Хакслі не втримався в сітях Мерджері.

Майк Кеннеді фамільярно ляснув по коліну Ісмея, що сидів за його столом, і пробасив:

— Ви прекрасний розпорядник, сер. Чудовий вечір. Перший сорт! — Він підняв бокал шампанського, пропонуючи випити за здоров'я президента.

Старий Домерж крізь напівопущені повіки з насолодою спостерігав веселе барвисте видовище.

— Ви бачили Гарднерів? Вони ж хотіли взяти участь у святі, — промовив Модлі, оглянувши ложі.

Домерж вертів у руках бокал.

— Гарднерів? Ні, але вони напевно прийдуть, — відповів він. — Можу побитися об заклад, що містер Гарднер сидить у курильному салоні і грає з Коннором у бридж. Що ж йому ще робити? Свою дружину він, звичайно, віддав напрокат якомусь кавалерові.

Едвард скоса глянув на Домержа і зірвав орхідею.

— Віддати напрокат — це добре! — захихотів товстун Модлі. — Ви правду сказали, мосьє Домерж, тут кожен може знайти розвагу до смаку. До речі, ви не бачили синьйору Пассеру? Пікантна сцена, очевидно, стала їй в пригоді. Я зустрів синьйору недавно в барі "Атлантика". Вона сиділа на стойці, наче на троні, вже добре напідпитку й декламувала Шекспіра. Її оточувала юрба поклонників, серед яких були ще досить міцні п'ятдесятирічні знатні пани, що з шкіри лізли, аби випити сект з черевичка чарівної жінки і потім кинути до її ніжок золоті браслетки.

— Що поробиш, містер Модлі? Всі ми грішні, — зауважив художник з поблажливою посмішкою, не відриваючи погляду од блискучого вихору на паркеті.

Едвард глянув на ложу навпроти, де сиділа місіс Хорткліф. Вона весело розмовляла з капітаном Смітом. Барбара Хорткліф, певно, вважалася колись красунею, бо й зараз була дуже гарна, хоч на обличчі з'явилися зрадливі зморшки, з якими навіть найдорожчі косметичні засоби нічого не могли вдіяти.

її чорне волосся прикрашала антична золота пряжка з ніжно-блакитним пір'ям чаплі, а на шиї, над досить сміливим декольте вечірньої сукні, лежало уславлене брильянтове кольє старого пірата. Безсумнівно, ця жінка була одною з найпривабливіших на балу. Двері її ложі не зачинялися. Місіс Хорткліф весь час запрошували танцювати. Дивно, що її прихильності добивалися головним чином молоді люди. Що приваблювало їх — чи темперамент жінки, чи мільйони — невідомо.

Едвард не зводив очей з американки. Як блищало її кольє! Воно переливалося тремтливими зелено-блакитними й золотисто-червоними іскрами і впадало в очі з усіх куточків залу. Едвард уже кілька разів протанцював з місіс Хорткліф. Під час останнього вальса вона запросила його до свого столу. Але він, сяк-так відмовившись, утік в ложу Домержа. Так, утік! Танцюючи, Едвард з жахом відчув, що в нього вже немає звичайної самовпевненості. Він був наче загіпнотизований і не наважувався глянути в очі місіс Хорткліф. Голос Каш-барна, зовсім тихий, але виразний, немов наказ, звучав у його вухах: "У цю ніч ви принесете мені кольє місіс Хорткліф. Тоді ми — квити!" Згадка про Кашбарна так збентежила Едварда, що він, прекрасний танцюрист, збився з ритму. Місіс Хорткліф засміялася, зрозумівши це замішання по-своєму, і міцніше стиснула його руку. Думка, що він тримає в обіймах нову жертву, яка нічого не підозрює, мов блискавка, пронизала мозок лорда Хакслі, і холодний піт виступив у нього на чолі. Чи догадувалась ця жінка та й усі навколо, що діється з ним? Чи не чекають усі тієї миті, коли кольє пристрасної американки, яке коштує мільйони, зникне в його кишені? Чи немає часом серед танцюючих детективів, що вже приготували для нього наручники?.. І, рятуючись, Едвард кинувся геть від цієї жінки… "Ви — дурень!" знову почув він голос Кашбарна. Може, лорд і справді почув його?

З натовпу танцюючих виринув маленький Боксхолл.

— Хелло, невтомний танцюристе! — весело привітався до нього Модлі.