Джеррі-островик - Лондон Джек

Нема нічого тяжчого для сучасної культурної людини, як забути спадкові навички. І нема нічого легшого, як забути всю сучасну культуру й скотитись крізь час назад, у дикунство. Брехня у вічі, удар в обличчя, жало ревнощів у серце здатні за частку секунди обернути сучасного філософа на деревика-напівмавпу, що б’є себе кулаком у груди, скрегоче зубами й жадає крові.

Так було й Ван-Горнові. Тільки з єдиною відмінністю: він не скотився крізь віки, а переступив їх однією ногою, був воднораз і цілком сучасна людина, і первісний дикун, здатний битися зубами й пазурами, однак ладний лишатися сучасним, поки зможе своєю волею підкоряти оцю істоту з ебеново-чорною шкірою та сліпучо-білими оздобами, що стояла перед ним.

Довгих десять секунд проминуло у мовчанці. Навіть Джеррі, хоч сам не знав чому, стримав своє гарчання. Під стіною джунглів сотня людожерів, мисливців за головами, у човні п’ятнадцятеро поверненців, семеро тубільців-матросів, один білий чоловік із сигарою в зубах та рушницею біля кульші й наїжачений ірландський тер’єр коло його голої литки, — усі дотримувалися тої урочистої мовчазної угоди десять секунд, і жоден із них не знав й не здогадувався, чим усе скінчиться.

Потім один із поверненців на прові човна знаком миру простяг уперед розтулену долоню й щось заджеркотів незрозумілою говіркою Суу. Ван-Горн чекав, не спускаючи зброї. А чепурун спустив свого снайдера, і всі учасники тієї сцени полегшено відітхнули.

— Я добрий, — цвіркнув чепурун пташиним голосом.

— Ти дурний дуже-дуже, — відрубав Ван-Горн, кинув рушницю в корму вельбота, махнув рукою веслярам та стерникові розвернути човен і пахкнув сигарою так недбало, немовби щойно не дивився у вічі смерті.

— ’Кий біс ти наставляй рушниця на мій, — почав він, вельми тонко вдаючи сердитого. — Я твій не кай-кай. Коли я твій кай-кай, мій живіт буде гуляй. Коли ти мій кай-кай, твій живіт буде гуляй. Хіба ти хочеш кай-кай ваш Суу хлопці? Ваш Суу хлопці однаково, що твій брат. Давно-давно, три мусони назад, я казав правда. Я казав: три мусони промине, і Суу хлопці вернись Суу. Три мусони проминув, і ось я привези ваш Суу хлопці.

Тим часом вельбот став кормою до берега, і Ван-Горн повернувся знов лицем до чепуруна зі снайдером. На другий Ван-Горнів знак веслярі підігнали човен кормою до самої землі, де збігала у воду стежка. І кожен весляр, не пускаючи з руки весла, нишком лапнув свою сховану під парусиною рушницю — чи зручно вона лежить.

— Ти привів добрий люди? — спитав Ван-Горн чепуруна, і той відповів ствердно звичаєм Соломонових островів: приплющив очі й химерно, пихато сіпнув головою назад.

— Ваш люди не кай-кай Суу хлопці, як Суу хлопці ходи на берег?

— Не бійсь, — відповів чепурун. — Коли правда то Суу хлопці, все гаразд. Коли то не Суу хлопці, буде великий біда. Ішіко-ла, великий чорний пан у Суу, пошли мій, щоб я скажи твій. Він кажи, у лісі ходи багато-багато поганий люди. Він кажи, хай великий білий пан не ходи на берег. Він кажи, хай великий добрий веселий білий пан сиди свій корабель.

Ван-Горн недбало кивнув головою, ніби для нього то були малозначні слова; однак він уже зрозумів, що цього разу нових робітників у Суу не добуде. Він наказав привезеним тубільцям сходити на берег по одному. Решта повинні були дожидати черги на місці. Таку вироблено тактику на Соломонових островах. Коли тубільці купою, це небезпечно, і не слід дозволяти їм збиватися в купу. Ван-Горн, з вельможно-недбалим виглядом пахкаючи сигарою, проводив начебто байдужим поглядом кожного хлопця, що завдавав собі на плече скриньку, переходив із прови на корму й ступав на берег. Один по одному зникали вони в зеленому тунелі, і коли зійшов останній, Ван-Горн звелів веслярам гребти до "Еренджі".

— Цього разу тут нема чого робити, — сказав він помічникові на судні. — Завтра вранці знімемось і гайда далі.

Коротке тропічне смеркання погасило день. На небо висипали зорі. Ані найлегший вітерець не дихав над водою, і волога спека вкривала рясними краплями поту обличчя й тіло обом чоловікам. Вони знехотя вечеряли на палубі, раз у раз витираючи руками їдкий піт з очей.

65

З Джсррі-островик

— І якого дідька люди пруться на Соломонові острови, в оце пекло, — нарікав Боркман.

— Або лишаються тут, — вторував йому капітан.

— Мене пропасниця проїла наскрізь, — буркнув помічник. — Я вмер би, якби виїхав звідси. Пам’ятаю, я раз пробував — два роки тому. У холоднішому підсонні вона відразу назовні виступає. Поки до Сіднея допливли, я вже не вставав. У шпиталь і то відвезли санітарною каретою. Лікарі там сказали, що мені поможе тільки одне: вернутись туди, де її підчепив. Тоді, може, ще поживу скільки-небудь. А як зостануся в Сіднеї, то дуже хутко вріжу дуба. І каретою ж таки відвезли мене на судно. Ото так я відпочив та погуляв у Австралії. Чи я хочу зоставатись на Соломонових островах? Це ж чисте пекло. Але я мушу, бо як ні, то здохну.

Він загорнув у цигарковий папір гран із тридцять хіни, якусь хвильку кисло дививсь на кім’яшок, тоді проковтнув його. Ван-Горн і собі сягнув рукою по пляшечку з ліками.

— Краще повісьмо запону, — сказав він.

Боркман гукнув кількох матросів і наказав їм почепити на вантах із боку берега легкий брезент. То була осторога від підступного пострілу з мангрових заростей, бо судно стояло не далі, як за сотню футів від них.

Ван-Горн послав Тамбі в каюту принести маленького грамофона та з десяток старих, подряпаних, тисячу разів граних платівок. Слухаючи ту хрипку музику, він згадав про дівчину в темній кормовій коморі й звелів вивести її нагору — хай послухає теж. Пройнята страхом дівчина скорилася, гадаючи, що це вже настав їй кінець. Вона тупо дивилася на "великого білого пана" аж круглими з ляку очима, і як він звелів їй лягти на палубу, ще довго трусилася всім тілом. Грамофон нітрохи не зацікавив її. Вона могла почувати тільки страх — страх перед цим жахливим білим чоловіком, що, як вона була певна, мав колись її з’їсти.

Джеррі на хвильку вислизнув з-під Шкіперової руки, що гладила його, підійшов до дівчини й обнюхав її. Він мав те за свій обов’язок — ще раз до неї принюхатись. Відтепер, хоч би що сталось, хоч би скільки місяців чи років минуло, він уже не міг би не впізнати її. Він запам’ятав її запах навіки. Потім він вернувся до вільної Шкіперової руки, що знов почала гладити його. У другій руці Шкіпер тримав запалену сигару.

Волога, задушна спека гнітила щодалі тяжче. Повітря було просякнуте нудотним смородом твані, випареної з мангрового болота. Верещання грамофона розбудило в Боркмані спогади про далекі моря й порти Старого світу, і він лежав ницьма на гарячій палубі, вибивав босою ногою такт і мурмотів собі під ніс нескінченні лайки. А Ван-Горн тримав руку на спині в Джеррі, що дихав часто-часто, і в філософічному спокої курив собі далі, припаливши нову сигару, коли перша догоріла.

Ураз він стрепенувся, бо з-за борту долинув ледь чутний плюскіт весел. Він перший з усіх на судні почув той плюскіт. Власне, він напружив слух через те, що Джеррі тихенько загарчав і наїжачив шерсть на в’язах. Витягши з-за пов’язки динамітову паличку й зиркнувши на сигару, чи горить вона, Ван-Горн без поспіху, однак моторно підвівся й так само без поспіху, але моторно підійшов до борту.

— Як твій звати? — гукнув він у темряву.

— Я Ішікола, — відгукнувся тремтячий, писклявий старечий голос.

Перш ніж озватися знову, Ван-Горн до половини витяг пістолета з кобури й пересунув на поясі наперед, ближче до руки.

— Скільки хлопці у твій човен? — спитав він.

— Мій десять хлопці зовсім, — відповів старечий голос.

— Тоді пливи сюди.

Не повертаючи голови й мимовільно тягнучись рукою до гашетки пістолета, Ван-Горн наказав:

— Тамбі, неси ліхтар. Не сюди. Неси на корму до бізань-вант. І дивись твій очі добре-добре.

Тамбі виконав наказ і почепив ліхтар футів за двадцять від капітана. Це давало тому перевагу над тубільцями, що підпливали в пірозі до судна, бо ліхтар, спущений крізь колючий дріт за борт, мусив ясно освітити їх, а сам Ван-Горн лишався в напівтемряві, у затінку.

— Шуруй-шуруй! — владно квапив він, бо тубільці в ще не видимій пірозі, певне, вагалися.

Плюснули весла, і в освіт від ліхтаря впливла висока чорна про-ва бойової піроги, вигнута, як у венеційської гондоли, і оздоблена сріблястим перламутром, тоді довгий вузький корпус без бічного поплавка; у ньому стояли навколішки й гребли дикуни-веслярі з чорними лиснючими тілами й блискучими очима, а посередині піроги сидів навпочіпки старий ватажок Ішікола, без весла в руках, і тримав у беззубих яснах коротеньку череп’яну люльку, не запалену, порожню, перевернену чашечкою донизу. А на кормі, за стерничого, стояв чепурун: голе тіло чорне-чорне, а всі оздоби білі-білі, опріч свинячого хвостика у вусі та червоної квітки гібіс-ку, що й досі горіла за другим вухом.

Бувало, що на вербівне судно з двома білими нападало й менше, ніж десятеро тубільців, і Ван-Горн поклав праву руку на гашетку пістолета, хоча й не вийняв його з кобури, а лівою рукою підніс до уст сигару й сильно затягся, щоб розгорілась добре.

— Здоров, Ішіколо, старий бевзю, — так привітав Ван-Горн старого ватажка, коли чепурун, сперши весло об борт піроги, гребнув ним воду з-під дна й привів пірогу бортом до борту "Еренджі".

Ішікола, освітлений ліхтарем, задер голову й усміхнувся. Усміхнувся він самим правим оком, бо лівого не мав — його вибило стрілою ще замолоду, у якійсь сутичці у джунглях.

— Далебі! Мій око давно-давно не бачив твій, — відповів він на капітанове привітання.

Ван-Горн почав жартома допитуватися, скільки ще жінок прибуло в його гаремі та скільки свиней він за них заплатив.

— Далебі, ти зовсім дуже багатий, — докінчив він.

— Я хочеш на судно, балакай мало-мало, — лагідно попросився Ішікола.

— Уже ніч, — заперечив капітан, потім додав, трохи поступаю-чись відомим правилом, що не дозволяло гостям ступати на судно після смерку: — Ти ходи на судно, твій хлопці сиди в пірога.

Ван-Горн ґречно допоміг стариганеві видертися на фальшборт, перелізти через колючий дріт і ступити на палубу. Ішікола був брудний старий дикун. Між іншими своїми тамбо ("тамбо" жаргоном beche de mer і по-меланезійському означає "табу") він мав і таке, що його шкіри нізащо в світі не повинна торкатися вода.