Квентін Дорвард - Скотт Вальтер

— Сміливіше, Труазешелю, держися. Зараз тут буде пан військовий прево. Тоді побачимо, чи захоче він випустити з рук діло, не довівши його до кінця.

— Побачимо, — відповів лучник. — А от, до речі, і дехто з моїх товаришів прямує сюди.

Справді, коли прево Трістан наближався з своїм патрулем з одного боку горба, четверо чи п'ятеро шотландських лучників, на чолі яких скакав Балафре, швидко підіймалися з іншого боку.

У цій скруті Лезлі вже не виявив тієї байдужості до свого племінника, яку йому недавно закидав Квентін. Побачивши свого товариша й Дорварда зі зброєю напоготові, він закричав:

— Кеннінгеме, дякую тобі! Панове, на поміч! Це — молодий шотландський дворянин, мій племінник. Ліндзі, Гатрі, Тайрі, женіть, бийте!

Тепер сутичка, здавалося, неминуча, і хоч стрільців прево було більше, але зброя шотландських рицарів була краща, і це вирівнювало шанси на успіх. Проте військовий прево, чи то через те, що не був певен перемоги, чи боячись викликати невдоволення короля, подав знак своїм солдатам не сходити з місця. Він звернувся до Балафре, що виїхав наперед, як проводир іншого загону, чого це йому, рицареві королівської лейб-гвардії, заманулося рятувати якогось там злочинця?

— По-перше, — відповів Балафре, — я зовсім цього не роблю. Святий Мартіне! Мені здається, що між стратою якогось злочинця і вбивством мого племінника все-таки є різниця.

— Ваш племінник, ласкавий пане, так само може бути злочинцем, як і хтось інший, — сказав військовий прево, — а кожний чужинець у Франції мусить коритися французьким законам.

— Це так, але ми, шотландські лучники, маємо привілеї, — заперечив Балафре. — Хіба не так, товариші?

— Так, так! — гукнули вони разом. — Привілеї, привілеї! Хай живе король Людовік! Хай живе відважний Балафре! Хай живе шотландська гвардія, і смерть усім, хто наважиться порушити наші привілеї!

— Схаменіться, панове рицарі, — сказав військовий прево, — не забувайте про мою посаду.

— Не вчіть нас, — заперечив Кеннінгем, — для цього у нас є власні начальники. А судити нас може його величність сам король або наш командир, оскільки тут тепер немає його превосходительства пана великого коннетабля.

— А вішати нас може, — сказав Ліндзі, — тільки старенький сержант[69] нашого власного корпусу Сенді Вільсон.

— І дати це право іншому — значить образити нашого Сенді, найчеснішого ката, — сказав Балафре. — Коли б мене самого довелося повісити, то нікому, крім нього, я не дозволив би затягнути зашморг на моїй шиї.

— Але послухайте, — сказав військовий прево, — адже ж цей юнак не належить до вашого корпусу і не може поділяти з вами те, що ви звете своїми привілеями.

— Те, що ми звемо нашими привілеями, всі повинні визнавати за нами, — сказав Кеннінгем.

— Ми не хочемо, щоб нас ще розпитували про них! — закричали лучники.

— Ви просто показилися, панове, — сказав Трістан Пустинник. — Ніхто не скасовує ваших привілеїв, але цей юнак не ваш лучник.

— Він мій племінник! — переможно відповів Балафре.

— Але не лучник шотландської гвардії, як я гадаю, — заперечив Трістан Пустинник.

Лучники непевно подивилися один на одного.

— Не поступайся, друже, — прошепотів Кеннінгем на вухо Балафре. — Кажи, що він завербований до нас.

— Святий Мартіне! Ти добре радиш, любий земляче, — відповів йому Лезлі і голосно заприсягся, що саме сьогодні він завербував свого родичп до свого почту.

Ця заява була вирішальним доказом на користь Квентіна.

— Гаразд, панове, тоді інша справа, — сказав Трістан Пустинник, який добре знав, що король дуже боявся найменшого незадоволення серед своїх гвардійців. — Адже ж ви знаєте, як ви кажете, ваші привілеї, і мені немає охоти сваритися з королівською гвардією. Але я передам цю справу на розгляд самого короля, і ви повинні знати, що, так діючи, я поводжуся лагідніше, ніж то мені велить мій обов'язок.

Сказавши це, він скомандував своєму загонові рушати, тим часом як лучники почали радитися, що їм робити.

— Ми мусимо передусім розповісти про все це лордові Крофорду, нашому командирові, і негайно занести до списку ім'я цього хлопця.

— Але дозвольте, панове, мої вельмишановні друзі й оборонці, — встряв Квентін у розмову, — адже я ще не вирішив, чи вступати до вас на службу, чи ні.

— Тоді заодно вирішуй, — сказав дядько, — бути тобі повішеним чи ні. Бо хоч ти мені й племінник, але я не бачу іншого способу врятувати тебе від шибениці.

Цей незаперечний доказ одразу примусив Квентіна дати згоду на те, що в інший час було б йому не дуже до душі. Проте оскільки він щойно уникнув зашморгу, який майже був у нього на шиї, то погодився на цю пропозицію.

— Він мусить одразу поїхати з нами в казарми, — сказав Кеннінгем, — бо тільки серед нас буде в безпеці, поки ці ловці людей никають тут.

— А чи не можу я залишитися хоч на цю ніч у тому заїзді, де я снідав сьогодні, любий дядечку? — спитав юнак, бо йому, як і багатьом іншим рекрутам, хотілося виграти ще одну ніч свободи.

— Авжеж, любий племіннику, — відповів іронічно дядько, — щоб ми мали приємність виловити тебе з якоїсь канави, або рівчака, або, може, з притоки Луари, зашитого в лантух, щоб зручніш тобі було плавати! Військовий прево, коли од'їжджав, чогось усміхався, дивлячись на нас, — вів далі він, звертаючись до Кеннінгема, — а це означає, що в нього щось погане на думці.

— Я не боюся, що він нашкодить нам, — сказав Кеннінгем, — надто велика дичина для його тенет. Але я радив би тобі розповісти про все цьому чортові Олів'є, який завжди був добрим другом шотландської гвардії. До того ж він бачить короля раніше, ніж прево, бо завтра має брити його.

— Але слухай, — промовив Балафре, — йти до Олів'є з порожніми руками марна справа, а я тепер голий, як береза в грудні.

— Як і ми всі, — сказав Кеннінгем. — Невже Олів'є не повірить нам на шотландське слово честі? Можна пообіцяти, що ми гуртом зробимо приємний подарунок, коли видадуть плату. До того ж якщо він буде зацікавлений, дозвольте вам сказати, то день оплати може настати і скоріше.

— А тепер їдьмо до замку, — сказав Балафре, — і нехай мій племінник розповість нам по дорозі, щоб ми знали, що казати Крофордові й Олів'є, як це йому пощастило зустрітися з військовим прево, який ледве не зав'язав йому вузол на шиї.

Розділ VII ЛУЧНИК КОРОЛІВСЬКОЇ ГВАРДІЇ

Мировий суддя:

— Ось, дай мені устав, читай статті —

Розписуйся, клянись і будь героєм.

Бери собі з державного майна

За подвиги, що ти вчинити маєш, —

Шість пенсів в день при дарових харчах.

"Офіцер-вербувальник"

Один служник із почту лучників спішився, Квентін Дорвард сів на його коня і разом із своїми войовничими земляками поїхав прискореною риссю до замку Плессі, щоб стати (хоч і без особливого бажання) мешканцем цієї похмурої фортеці, що так вразила його сьогодні вранці.

Тим часом у відповідь на розпитування дядька Квентін докладно розповів про свою ранкову пригоду, що призвела його до такої великої біди. І хоча сам він у своїй розповіді не бачив нічого смішного, проте лучники зустріли її нестримним реготом.

— А все-таки недобрий жарт, — сказав дядько, — бо це ж — хай йому біс! — могло спричинитися до того, що наш дурний хлопець висів би поруч з тим надлом — проклятим невірним мавром і поганцем.

— Справді, коли б він посварився з людьми прево через гарненьку дівчинку, як то було з Майклом з Моффета, тоді я ще розумів би це, — зауважив Кеннінгем.

— А по-моєму, тут справа стосується нашої честі. Як Трістан і його кати насмілюються плутати наші шотландські шапки з тюрбанами грабіжників і волоцюг, — сказав Ліндзі. — Коли їхні очі не бачать цієї різниці, то їх треба як слід полікувати. Мені здасться, Трістан лише прикидається, ніби він помилився, щоб мати привід хапати чесних шотландців, які приходять побачитися із своїми родичами.

— Чи можна мені спитати, дядечку, — сказав Квентін, — що це за люди, про яких ви говорите?

— Звісно, можеш! — сказав дядько. — Але я не знаю, любий племіннику, хто відповість тобі. Принаймні не я, бо знаю про них, мабуть, стільки ж, скільки й інші. Вони з'явилися в цій країні рік чи два тому несподівано, як сарана.

— Авжеж, — сказав Ліндзі, — цей Жак-Простак, так ми звемо тутешніх селян, юначе, і ти незабаром навчишся розмовляти по-нашому, чесний Жак, я кажу, байдуже ставиться до того, яким саме вітром принесло цю сарану, йому важливіше знати, яким вітром нарешті віднесе їх назад.

— Хіба вони коять стільки лиха? — запитав юнак.

— Лиха? Авжеж, хлопче! Вони ж поганці, чи сарацини, чи мусульмани і зовсім не шанують ні божої матері, ні святих (тут він перехрестився) і крадуть усе, що потрапить їм під руку та ще співають і ворожать, — додав Кеннінгем.

— А кажуть, між іншим, що серед них є гарні дівчата, — промовив Гатрі. — А втім, Кеннінгем це знає, мабуть, краще.

— Що ти сказав, братику! — вигукнув Кеннінгем. — Ти хочеш образити мене?

— Я нічого образливого не сказав, — відповів Гатрі.

— В такому разі хай нас розсудять товариші, — сказав Кеннінгем. — Ти посмів натякнути, ніби я, шотландський дворянин, що вірує в нашу святу церкву, маю любу подружку серед цієї поганської покиді?

— Та ні вже, ні, — втрутився Балафре, — він тільки пожартував. Не гоже сваритися товаришам!

— Хай краще так не жартує, — промимрив Кеннінгем собі під ніс.

— А чи є такі волоцюги в інших країнах, крім Франції? — спитав Ліндзі.

— Авжеж, їх племена з'явилися і в Німеччині, і в Іспанії, і в Англії, — відповів Балафре. — Дяка святому Андрієві, в Шотландії їх ще немає.

. — Шотландія, — сказав Кеннінгем, — надто холодна країна для сарани і надто бідна для злодіїв.

— А може й те, що Джоп Горянин не потерпить у себе ніяких злодіїв, крім своїх власних, — зауважив Гатрі.

— Попереджаю, — сказав Балафре, — що я сам родом з гір Ангуса і майже всі горяни Глен-Ізлі — мої благородні родичі — отож я не дозволю, щоб у моїй присутності наговорювали на горян.

— Хіба ти заперечуватимеш, що вони крадуть худобу? — проказав Гатрі.

— Зайняти якусь там отару або щось таке — це ще "не крадіжка, — заперечив Балафре. — Я це обстоюватиму коли завгодно і де завгодно.

— Сором, товариші, — сказав Кеннінгем. — Хто тепер свариться? Юнак не повинен чути таких недоречних сварок… Ось ми вже й біля замку, Я поставлю бочонок вина, коли ви бажаєте пообідати в мене, і ми вип'ємо за дружбу, приязнь і за здоров'я нашої Шотландії, нагірної і подільської.

— Згода, згода! — вигукнув Балафре.