Хроніки Нарнії — 7. Остання битва - Льюїс Клайв Степлз

А у мене всі жижки трясуться, якщо бажаєте знати.

– Трясця – це ще що, – заперечив Юстас, – зате мене ось-ось знудить.

– А ось про це краще помовчати, – шикнула на нього Джил. І якийсь час вони йшли мовчки.

– Поул, – нарешті не витримав Юстас.

– Що ще?

– А що буде, як ми загинемо?

– Якщо загинемо – нас не буде, я так думаю.

– Я не про те. Що буде в нашому рідному світі? Раптом розплющиш очі – і ти знову в потязі? Чи щезнеш без сліду – і більше про тебе ані слуху ані духу? Чи буде вважатися, що ми померли в Англії?

– Про це я якось не задумувалася, – зізналася Джил.

– Уявляєш, як видовжаться обличчя у Пітера і всіх наших, коли ось щойно ми махали їм з вікна і тут потяг зупиняється – а нас немає. Або є… два холодних… Але це в тому випадку, якщо ми будемо там, в Англії.

– Який жах! – не стрималася Джил.

– Ну нам-то жахатися нема чого, – заспокоїв її Юстас, – нас-то в будь-якому випадку вже не буде.

– Ах, як би мені хотілося… хоча ні… – осіклася Джил.

– Ти щось сказала?

– Я хотіла сказати, що мені майже захотілося, щоб нас і зовсім тут не було – хотіла, та не сказала. Тому що, якщо навіть я загину, то загину в битві за Нарнію, а це краще, ніж дожити до сивого волосся, перетворитися на стару бабцю, що утратила здоровий розум і їздить на візочку, а потім все одно померти.

– Або того гірше – розбитися в аварії на британської залізниці…

– А до чого тут залізниця?

– А от коли нас смикнуло, я вже було подумав, що це аварія, а тут раптом – зирк, а це нас закинуло до Нарнії – навіть від серця відлягло.

Поки Джил з Юстасом розмовляли про своє, решта обговорювали нагальні плани, щоб відволіктися від похмурих думок. Оскільки голови в усіх були заклопотані тим, як і що належить зробити сьогодні вночі, то тяжкі роздуми про колишню велич Нарнії і нещастя, що обрушилися на неї останнім часом, відійшли на задній план. Якби відразу всі раптом замовкли, то приховані думки пудовим тягарем зігнули б кожного, позбавляючи сили духу, але розмова не стихала. Більше того, Поґін навіть радів від передчуття того, що, на його думку, має статися. Він чомусь вважав, що на їхній бік перейдуть і кабан, і ведмідь, і, само собою, кмітливі пси. І вже зовсім неможливо було уявити, щоб усі гноми пішли за Грифлом. А те, що січа може відбутися в нерівному світлі багать та поміж дерев у нічному лісі, розглядалося навіть як перевага слабшої сторони. Ну а потім – як знати? – станься перемога в сьогоднішній борні, може й не варто вступати в битву з остраханським військом, тим більше що в чистому полі його не здолати?

Чому б не зачаїтися в лісах чи серед західних пусток за великим водоспадом і не пожити життям вільних розбійників? А там, дивись, до них приб'ються інші розумні звірі, та й древлянці не залишаться осторонь. І тоді покинуть вони свої схрони і завдадуть остраханцям такого нищівного удару, що загарбники (а на той час остраханці вже втратять усіляку пильність) так і зададуть драпака. Нарнія прокинеться, і тоді відбудеться щось на зразок того, що було за часів Міраза!

Лише Тіріан, слухаючи слова своїх супутників, невідступно думав про Таша і дедалі дужче переймався сумнівом, що з цього вийде щось путнє. Вголос, однак, він нічого не сказав.

З наближенням до Хлівного пагорба подорожні стишили голоси, аж поки нарешті запанувала мовчанка. Така тиша зазвичай і має супроводжувати лісові дії. Іншими словами, з тієї хвилини, як вони помітили пагорб, і до тієї миті, як перший із загону опинився поблизу стін, минуло не багато і не мало, а добрі дві години, ще й з гаком. На докладний опис лісового виступу пішла б не одна сторінка, бо – нехай буде відомо кожному – будь-яке пересування з укриття в укриття в насторожено чуткому лісі може вважатися за окрему пригоду! Іноді доводилося завмирати на місці, іноді – перечікувати тривогу, яка всякий раз, по щастю, виявлялася фальшивою. Втім, якщо ви коли-небудь грали в розвідників або слідопитів, то ви й без яких-небудь описів уявляєте собі, що це була за подорож. Уже на заході сонця подорожні знайшли притулок у заростях гостролисту, кроків за п'ятнадцять позаду пагорба. Тут вони пожували сухариків і залягли. Настала чи не найважча частина походу – очікування.

На щастя, очікування вдалося перебути, навіть злегка подрімавши годинку-другу, та ближче до півночі нагадала про себе нічна прохолода і мимоволі довелося прокидатися, тремтячи від ознобу; а крім того – оскільки давно вже в роті не було ні макової росинки – разом із дітьми прокинулася і нестерпна спрага, і не було ніякої можливості її вгамувати. Верть мовчки стояв, здригаючи і прядучи вухами. Тіріан ще спав, поклавши голову на бік єдинорогу – спав так солодко, немов це було не в лісі, а на пуховій перині в королівській опочивальні замку Кейр-Паравель. А розбудили його удари гонга. Він сів, протираючи очі від сну, і побачив, як на іншому кінці Хлівного пагорба зметнулися до неба язики багаття. Він зрозумів: настав час.

– Дозволь обійняти тебе наостанок, Діаманте, – сказав він єдинорогу, – бо, ймовірно, це наша остання ніч на землі. І якщо я в чому завинив перед тобою – у великому чи малому, – пробач мені за все.

– Любий мій королю, – відповів єдиноріг, – немає в чому мені звинувачувати тебе й не тримаю я на тебе ні зла і ні образи. І тому – в добру путь тобі! Багато радощів пережили ми разом. І якби дав мені Аслан вибирати, то не обрав би я іншу долю, ніж та, що випала мені, і не шукав би іншої смерті, ніж та, на яку ми йдемо.

Разом вони розбудили Гострозора, що за звичаєм спав, поклавши голову під крило (від чого непосвяченим могло видатися, ніби він зовсім не має голови), і поповзом попрямували до пагорба. Вертя залишили позаду, поплескавши за пахолок і суворо наказавши не висовуватися, доки не покличуть, а самі зачаїлися щонайближче до майбутнього зборища.

Багаття, розкладене незадовго до того, вже розгоралося. Омахи полум'я, здавалося, вилітали в лічених кроках від засідки. По інший бік багаття скупчилися дивовижні істоти, що населяли Нарнію. З місця, де заліг Тіріан, у відблисках полум'я проступали якісь невиразні тіні, і час від часу то тут, то там спалахували подвійні вогники. Так само водій машини, що мчить нічним шосе, раптом помічає попереду відсвіт фар в очах захопленого зненацька дикого кролика чи кота. Щойно Тіріан зайняв позицію, змовкли удари гонга і звідкись зліва з'явилися три темні постаті. Найпомітнішою з них був таркаан Рішда, капітан остраханської гвардії. За ним плівся Круть. Однією лапкою він тримався за статного гвардійця і примовляв:

– Ой, не так швидко! Ой, куди ви поспішаєте! Ой, мені погано! Ой, голова болить! Ці опівнічні збіговиська занадто мене стомлюють! Круть – це вам не якась нічна тваринка. Круть – це вам не щур і не кажан! Ох, голова моя, голівонька!

Збоку від Крутя простував кіт на ім'я Рудий. Судячи з хвоста, що трубою стирчав угору, його переповнювало почуття власної важливості. Трійця прямувала до багаття, причому пройшла так близько від Тіріана, що не полінися вони глянути вбік, то помітили б його доконечно. На щастя, їм було не до того. А Тіріан виразно почув, як Рішда прошипів коту:

– С-ставай на с-свій пос-ст, Рудий. І дивис-сь у мене, щоб з-зіграв с-свою роль якнайкраще.

– На мене-у ви-у мо-у-жете по-у-кла-у-стися, – промуркотів у відповідь кіт і прилаштувався в перших рядах присутніх звірів, або – кажучи іншими словами – в аудиторії.

Справді, усе, що відбувалося, нагадувало театралізовану виставу. Натовп нарнійців позаду багаття в чомусь був схожий на глядачів, що заповнили партер; галявина, на якій палав вогонь, а Круть із капітаном гвардійців готувалися виголошувати промову, – була сценою; а хліву надавалася роль декорацій; тож Тіріану і його людям залишалося терпляче слідкувати за виставою із-за лаштунків. Як і в театрі, це давало певні переваги: варто було ступити з десяток кроків вперед – і ти опинявся в яскравому світлі багаття, немов у променях театральних юпітерів, а з іншого боку – припавши до землі за ті ж десять кроків від місця дії, можна було залишатися непоміченим з імовірністю мало не сто до одного.

Тим часом таркаан Рішда підтяг Крутя аж до самого вогню. Тепер вони стояли, обернувшись обличчям до натовпу і, само собою, показавши спину прихованому супротивнику.

– Ну що ж, облізла макако, – почувся не дуже-то люб'язний шепіт таркаана, – розтули ж свою пельку й оголоси те, що значно мудріші голови вклали у твою порожню макітру. І, до речі, тримай її вище, щоб усі бачили! – з цими словами він дав Крутю чи то стусана, чи то штовханця, підпихаючи його вперед.

– Не чіпайте мене, – встиг пискнути Круть, проте сів досить прямо, услід за чим заговорив набагато голосніше, звертаючись до натовпу.

– О, вислухайте мене, всі ви, хто зібрався тут! Бо сталося дещо жахливе! Сталося те, для чого і слів не віднайти! Сталося нечуване в історії Нарнії! І тепер Аслан…

– "Ташлан", бовдур! – шикнув пильний таркаан Рішда.

– "Ташлан-бовдур", – швидко виправився Круть, – гнівиться на нас!

Над натовпом нависла сувора мовчанка: які ж іще напасті чатують на нещасну звірину? Маленький загін по той бік багаття затамував дух: що то воно буде?

– Авжеж, – оголосив Круть, – у цю саму хвилину, коли Великий і Жахливий сам перебуває серед нас – у цьому самому стійлі, тобто хліві, позаду мене, якийсь злонравний звір насмілився здійснити те, що нікому з вас у найстрашнішому сні й примаритися б не могло, і на думку б не спало, навіть якби Великий і Жахливий був не тут, а за тисячу тисяч днів путі, далеко-далеко звідси! Так от, той самий звірюка – іншого слова і не добереш – начепив на себе лев'ячу шкуру і тепер гуляє-розгулює лісами, удаючи із себе Аслана!

На якусь мить Джил здалося, що Круть збожеволів. Невже він і справді зібрався розповісти звірам всю правду? А рядами вже пронісся подув жаху й гніву і пролунав грізний рев.

– Гр-р-р, – ширилися над натовпом ревіння та гарчання. – Де він? Хто він? От я йому попсую шкуру кігтями та іклами!

– Помічений він був учора ввечері, – намагаючись перекричати натовп, заверещав Круть. – Та підлий боягуз утік! А звати його – Ослюк! Він і є осел ослом, жалюгідний ослючишко. Але якщо ви побачите цього осла…

– Гр-р-р, – пролунав грізний рик. – Нехай тільки попадеться до нас у лапи! Ми вже спустимо з нього чужу шкуру.

Джил кинула погляд на короля.