Різдвяна історія - Діккенс Чарлз
Мені він їх не залишив, це я знаю напевне.
Жарт зустріли загальним сміхом.
– Схоже, пишного похорону не буде, – продовжував чоловік із підборіддям. – Навіть не уявляю собі, хто прийде на його похорон. Може, нам зібратися компанією і показати приклад?
– Якщо будуть поминки, я не проти, – відгукнувся джентльмен із наростом на носі. – За таку роботу не гріх і погодувати.
Знову сміх.
– Я, бачте, безкорисливіший, ніж усі ви, – сказав чоловік із потрійним підборіддям, – бо я ніколи не надягаю чорних рукавичок і ніколи не снідаю двічі, а проте я готовий піти, якщо хто-небудь приєднається. Тим паче, що я, певно, був найближчим його приятелем. Адже, зустрівшись, ми завжди ставали погомоніти. Що ж, до завтра, добродії.
Співрозмовники розійшлися й змішалися з іншими групами ділків, а Скрудж, який знав усіх цих людей, запитально глянув на Духа, чекаючи пояснень.
Привид рушив до виходу. Рука його вказував на вулицю, де щойно зустрілися двоє людей. Скрудж прислухався до їхньої бесіди, думаючи, що тут він знайде нарешті пояснення.
Цих людей він теж чудово знав. Обидва були дуже багатими і дуже впливовими комерсантами. Скрудж завжди дорожив їхньою думкою про себе. З ділової точки зору, ясна річ. Винятково з ділової точки зору.
– Доброго дня, – сказав один.
– Доброго дня, – відповів інший.
– Чули? – сказав перший. – Він таки втрапив нарешті чортові в лапи.
– Так, чув, – відповів другий. – Який мороз!
– Якраз різдвяний. Ви не любите кататися на ковзанах?
– Ні, ні. У мене й без того багато турбот! Мої шанування!
Оце й усе, ні слова більше. Зустрілися, перекинулись кількома словами і розійшлися.
Спочатку Скрудж був трохи здивований, що Дух може надавати значення такій пустопорожній, на перший погляд, бесіді, але потім вирішив, що в словах цих людей був якийсь прихований зміст, і міркував, який саме. Розмови ці навряд чи могли стосуватися смерті Джейкоба, його старого компаньйона, бо те було справою Минулого, а сферою цього Духа було Майбутнє. Але про кого ж вони говорили? У нього ж немає ні близьких, ні друзів. Однак, ні секунди не сумніваючись, що в цих словах закладений глибокий смисл, спрямований на його благо, Скрудж вирішив зберегти в пам'яті, як дорогоцінний скарб, усе, що доведеться йому побачити чи почути, а насамперед уважно спостерігати за своїм двійником, коли той з'явиться. Його власна поведінка в майбутньому дасть, здавалося йому, ключ до всього, що відбувається і допоможе розгадати всі загадки.
Скрудж знову заглянув на Біржу, шукаючи тут свого двійника, але на його звичному місці стояв якийсь незнайомий чоловік. У цей час Скрудж уже мав бути на Біржі, проте він не знайшов себе ні там, ні в юрбі, що тіснилася біля входу. Втім, це не дуже його здивувало. Він побачив у цьому лише доказ того, що рішення яке він уже прийняв у душі, – кардинально змінити свій спосіб життя, – здійснилося.
Чорною безмовною тінню стояв поруч із ним Привид із простягненою вперед рукою. І тут Скрудж помітив, що Привидова рука протягнена до нього, а Невидимий Погляд наче пронизує його наскрізь. Скрудж здригнувся й відчув, що кров леденіє в нього в жилах.
Залишивши біржу, вони заглибилися в глухі хрущоби, куди Скрудж ніколи навіть не заглядав, хоча й знав, де розташований цей квартал і яка погана в нього репутація. Вузькі, брудні вулички; жалюгідні будиночки й крамнички; ледь прикритий смердючим ганчір'ям, п'яний, відразливий у своїй злиденності люд. Глухі провулки й підворіття, наче стоки нечистот, викидали в лабіринт кривих вулиць свій сморід, бруд і блуд, і весь квартал смердів пороками, злочинами, вбогістю.
У самій гущі цих кубел і нетрів була крамниця лахмітника – низька і немов придавлена до землі односхилим дахом. Тут за гроші скуповували ганчірки, старі бляшанки, пляшки, кісти й інше дрантя та мотлох. На підлозі купою валялися іржаві цвяхи, ключі, шматки дверних ланцюжків, засувки, чашки від ваг, зламані пилки, гирі та інший металевий брухт.
Купи підозрілого ганчір'я, протухлого сала й кісток приховували, здавалося, страшні таємниці, в які мало кому охота було проникнути. І серед усіх цих покидьків, які слугували предметом купівлі-продажу, біля складеної зі старої цегли пічки, де догоряло вугілля, сидів сивий шахрай доволі похилого віку. Підвішеною на мотузці фіранкою з напівзотлілого лахміття він відгородився від світу з його зимовою холоднечею й задоволено смоктав люльку, насолоджуючись спокоєм, тишею і самотою.
Коли Скрудж із Привидом підійшли до нього, якась жінка з об'ємистим вузлом у руках крадькома шаснула в крамницю. Але щойно вона переступила поріг, як біля дверей з'явилася інша жінка, теж із якоюсь поклажею, а слідом за нею в крамницю зайшов чоловік у вицвілому чорному костюмі, і всі троє були однаково вражені, впізнавши одне одного. На якусь мить запанував безмовний подив, який розділив і лахмітник, смокчучи свою люльку. Відтак трійко відвідувачів раптом розсміялися.
– Ось бачите, що прибиральниця завжди встигне першою! – вигукнула та, що випередила інших. – А праля вже за нею, а тоді й посильний гробаря. Погляньте, Джо, яка випадковість! Ми ж не змовляючись зійшлися!
– Що ж, кращого місця для зустрічі ви й не знайдете, – відповів старий Джо, виймаючи з рота люльку. – Проходьте у вітальню. Ти ж давно вже своя людина тут, та й ці двоє теж не чужі. Зачекайте, я зараз причиню двері. Ого, як скриплять! В усій крамниці, певно, не знайдеться шматка такого старого іржавого заліза, як ці петлі, і таких старих кісток, як мої. Ха-ха-ха! Тут усе варте одне одного, всім нам час на смітник. Проходьте у вітальню! Проходьте у вітальню!
Вітальнею звалася частина кімнати за ганчір'яною фіранкою. Старий згріб вугілля металевим прутом від сходового килима, мундштуком люльки зняв нагар із лампи, що чадила (було вже доволі пізно), і знову засунув люльку до рота.
Тим часом жінка, що прийшла першою, жбурнула свій вузол на підлогу, з нахабним виглядом усілася на табуретку, вперлася кулаками в коліна й зухвало подивилася на тих, хто прийшов після неї.
– І в чому ж справа? Чого це ви уп'ялися в мене, місіс Ділбер? – запитала вона. – Кожен має право подбати про себе. Він це вмів.
– Що правда, то правда, – сказала праля. – І ніхто не вмів так, як він.
– Якщо ж так, то чого ж ти стоїш і витріщаєш очі, немов когось боїшся? Ніхто ж не довідається. Ворон воронові око не видовбе.
– Звісно, звісно! – сказали в один голос місіс Ділбер і чоловік. – Уже це так.
– Ось і гаразд! – закричала прибиральниця. – І досить про це. Подумаєш, велике лихо, якщо вони там недорахуються двох-трьох речей, хоч і ось цих. Небіжчикові, як мені здається, вони вже не знадобляться.
– І справді, – сміючись, підтакнула місіс Ділбер.
– Якщо цей старий скнара хотів, щоб усе в нього залишилося ціле-цілісіньке після того, як він віддасть Богові душу, – продовжувала прибиральниця, – чому він не жив як усі люди? Коли б він жив по-людському, то вже, певно, хто-небудь догледів би його у смертну годину, й не здох би він отак – сам-саміський.
– Щира правда! – сказала місіс Ділбер. – Це йому кара за гріхи.
– Шкода лише, що покарали ми його мало, – відповіла прибиральниця. – Якби можна було дужче його покарати, я б точно не сиділа склавши руки. Гаразд, розв'яжіть-но цей вузол, Джо, і скажіть вашу ціну. І кажіть так, як є. Я нічого не боюся – першою покажу своє добро. І цих не боюся – нехай дивляться. Ми ж і раніше чудово знали, що кожен із нас прибирає до рук, що може. Тільки я в цьому гріха не бачу. Розв'язуйте вузол, Джо.
Але її хоробрі друзі нічим їй не поступалися, і чоловік у вицвілому чорному піджаку першим пред'явив свою здобич. Вона була невелика. Зо дві печатки, пенал, пара запонок і дешева шпилька для краватки – ото й усе.
Старий Джо обстежив усі ці предмети один за одним, оцінив, проставив вартість кожного крейдою на стіні й побачивши, що більше чекати нічого, підсумував.
– Ось скільки ви одержите, – сказав лахмітник, – і ні пенса більше, нехай мене спалять живцем. Хто наступний?
Наступною виявилася місіс Ділбер. Вона пред'явила простирадла й рушники, дещо з одягу, дві старомодні срібні ложечки, щипчики для цукру і кілька пар старих чобіт. Усе це також було оцінене крейдою на стіні.
– Дамам я завжди переплачую, – сказав старий. – Це моя слабинка. Так я й розоряюся. Вам належиться ось стільки. Якщо попросите накинути ще хоч пенні й будете торгуватись, я пошкодую, що був так щедрий, і зменшу півкрони.
– А тепер розв'яжіть мій вузол, Джо, – сказана прибиральниця.
Старий опустився на коліна, щоб зручніше було поратись, і, розплутавши безліч вузликів, витяг доволі великий і важкий згорток якоїсь темної матерії.
– Що це таке? – запитав лахмітник. – Невже завіса?
– А таки так, – зі сміхом відповіла жінка, погойдуючись на табуреті. – Завіса з-над ліжка.
– Та невже ти зняла всю цю штуку разом із кільцями, коли він ще там лежав?
– Ясна річ, зняла, – відповіла жінка. – А що такого?
– Тобі на роду написано нажити капітал, – завважив лахмітник. – І ти його наживеш.
– А чого ж через цього скнару відмовлятися від добра, що погано лежить, – незворушно відповідала жінка. – Ні, не на таку натрапили. Уважно, старий, не заляпай ковдру жиром.
– Це його ковдра? – запитав лахмітник.
– А чия ж іще? – відповіла жінка. – Тепер уже й без ковдри не застудиться!
– А від чого він помер? Чи не мав якої зарази? – запитав старий і, покинувши розбирати речі, глянув на жінку.
– Не бійся, – мовила вона. – І так не дуже приємно було морочитися з ним, а якби він був ще й заразний, то й поготів не варто було через такий мотлох. А ти дивись, та не задивляйся, – на цій сорочці не те що дірочки – жодної обтріпаної петлі не знайдеш. Найкраща його сорочка, з тонкого полотна. Якби не я, так би марно й пропала.
– Як це пропала? – запитав лахмітник.
– Таж напнули на нього і мало не поховали в ній, – зі сміхом відповіла жінка. – Не знаю, який дурень це зробив. Я ж, звісно, зняла, – вже якщо простий коленкор і для поховання не годиться, то навіщо його тоді взагалі виготовляють? Ні, для нього це саме те, що треба. У що не вдягни, а гидкішим однаково не стане.
Скрудж із жахом прислухався до її слів. Він дивився на цих людей, що зібралися навколо награбованого добра при вбогому світлі лампи, й відчував таке обурення й огиду, наче був присутній при тому, як зграя мерзотних демонів торгується біля трупа.
– Ха-ха-ха! – розсміялася прибиральниця, коли старий Джо дістав фланелевий мішечок, відлічив кілька монет і розклав їх купками на підлозі – кожному його частку. – Бачите, як воно вийшло! Доки був живий, він усіх від себе віднаджував, начебто навмисне, щоб ми могли поживитися коло нього, як тільки він дасть дуба.
