Тяжкі часи - Діккенс Чарлз
В машині немає ніяких таємниць; а в найнікчемнішому з них є навіки незглибима таємниця. Якби ж то ми полишили арифметику для з’явищ матеріальних, а цими страшними недовідомими силами кермували за допомогою інших засобів!
Ранок яснішав, і денне світло вже перемагало засвічене в цехах. Його погашено, а робота тривала далі. Падав дощ, і димові гадюки, покірні прокляттю, що тяжить на всій їхній породі, повзли по землі. На чорному дворі клубки пари з випускних рур, порозкидані старі барила та залізний брухт, лиснючі бурти вугілля та звалища жужелиці — все оповивала серпанком мряка.
Робота тривала, поки вдарив дзвін на обід. І знову зацокотіли по брукові дерев’яні підошви. Верстати, й колеса, й руки — все спинилося на годину.
Стівен вийшов з душного цеху на сльотаву вулицю, на холодний вітер виморений, помарнілий. Він не пішов, як його товариші, обідати додому, а рушив, жуючи кусень хліба, до пагорба, де жив хазяїн фабрики — в червоному будинку з чорними віконницями знадвору, зеленими завісами зсередини, з чорними парадними дверима; під ними дві білі приступки, а на дверях мідяна табличка з написом: "ГОРЛОДЕРБІ" (дуже схожими на нього самого літерами) — над круглою, мідяною-таки дверною ручкою, що нагадувала мідяну крапку на кінці речення.
Пан Горлодербі саме підобідував. Так і сподівався Стівен. Може, слуга буде ласкавий доповісти хазяїнові, що один робітник просить дозволу поговорити з ним? Слуга вернувся й спитав: а хто саме? Стівен Бездол. Ну, за Стівеном Бездолом ніякого баламутства не знано, нехай зайде.
Ось Стівен Бездол у вітальні. Пан Горлодербі (Стівен знав його тільки з погляду, і то не дуже зблизька) підобідує битою котлетою з келихом хересу. Пані Спарсіт обік каміна щось плете, сидячи мов у дамському сідлі; одна нога її в мітку пряжі, як у стремені. Підобідувати їй не дозволяли ні служба її, ні власна гідність. Вона з обов’язку наглядала за підобідком, але своїм виглядом давала втямки, що сама гордує такою розніженістю.
— Ну, Стівене, чого це нараз тобі захотілося? — спитав пан Горлодербі.
Стівен уклонився — не запобігливо, ні, на таке "робочі руки" не здатні; боронь боже, пане добродію, такого ви від робітника не діждетесь, хоч би він у вас і двадцять років працював! — і, задля присутності пані Спарсіт, запхав кінці нашийної хустини за камізельку.
— Ти ж сам знаєш, — провадив пан Горлодербі, сьорбнувши хересу, — що з тобою ми ніколи не мали ніякого клопоту, ти завше був чоловік поміркований, не як дехто. Ти не думаєш, що тебе хтось повинен возити в кареті шестернею та годувати з золотої ложки черепаховим супом і дичиною, як багато хто з вас думає, — пан Горлодербі завжди виставляв це за єдину, пряму і негайну мету кожного робітника, бодай чим-небудь незадоволеного. — Тому я знаю наперед, що ти не скаржитися прийшов, я певен цього, чуєш?
— Авжеж, пане, нічого такого в мене і в думці не було.
Хоч пан Горлодербі сам щойно висловив таке переконання, ті слова його видимо здивували й потішили.
— От і гаразд! — відказав він. — Ти робітник надійний, і я не помилився. Ну, кажи, що там у тебе. Як не скарга, то кажи, чого тобі треба. Що ти маєш мені сказати? Ну, висипай сміливо!
Стівен позирнув на пані Спарсіт.
— Я можу вийти, пане Горлодербі, коли хочете, — озвалась вона саможертовно, вдаючи, ніби вже виймає ногу зі стремена.
Пан Горлодербі, що саме набрав повного рота котлети, спинив її, мовчки простягти ліву руку долонею вперед. Тоді опустив руку, проковтнув котлету й сказав до Стівена:
— Щоб ти знав, ця пані з високого роду, правдива леді. Ти не думай, що як вона в мене на службі, то вона ніколи не була нагорі, аж ген на самісінькому вершечку! Отож як ти маєш щось таке сказати, чого не годиться казати при вродженій леді, то вона вийде. А як ти маєш мені сказати таке, що можна казати при вродженій леді, то вона лишиться тут.
— Я, пане, маю надію, що зроду ще ніколи нічого такого не сказав, чого б не годилося почути вродженій леді, — почервонівши, відповів Стівен.
— Ну й гаразд, — сказав пан Горлодербі, відсовуючи тарілку й відхиляючись сам на бильце. — Ну, давай висипай!
Стівен ще на мить задумався, тоді підвів очі й почав:
— Я прийшов поради в вас просити. Мені її аж гвалт потрібно. Я вже давно жонатий, оце в великодній понеділок дев’ятнадцять років буде. Вона була тоді молода дівчина… собою несогірша і слави непоганої. Та ненадовго тої слави стало, хутко звелась вона на ледащо. Не через мене. Бог свідок, я не був їй лихим чоловіком.
— Я вже чував про це. — відказав пан Горлодербі. — Вона вдарилась у пиття, покинула роботу, спродала меблі з хати, позаставляла одежу, одно слово, пустилася берега.
— Я довго терпів. ("Отож і дурень", — подумки сказав, звертаючись до свого келиха, пан Горлодербі).
— Ой, як довго терпів! Усе силкувався відучити її. І так, і сяк, і як лишень не пробував. Скільки разів, бувало, приходжу додому, а з хати все до цурки винесено, і вона лежить без тями на голому помості. Не раз так було й не двічі — двадцять разів!
Усі зморшки на Стівеновому виду аж поглибшали, свідчивши промовисто за тяжкі його муки.
— І що далі, то гірше, й гірше, й гірше. Зійде з дому, волочиться хтозна-де, барложиться хтозна в якому багні, тоді нараз вернеться. І так без кінця-краю, знов і знов. І що я міг удіяти з нею? Бувало, цілими ночами по вулицях тиняюсь, боюся додому поткнутись. І на міст, було, вже ходив, думаю, скочу в воду, та й по всьому. Стільки я того витерпів, що замолоду старий зробився.
Пані Спарсіт, що звільна погойдувалася, наче в сідлі, пересуваючи плетільні веретінця, на ті слова звела свої коріоланівські брови й покивала головою, ніби промовляючи: "Горе знають і вельможні, а не тільки неможні! Ось спрямуй свій смиренний погляд хоча б на мене!"
— Я вже й платив їй, щоб вона мені спокій дала. Оці п’ять років я ввесь час їй платив. І знов уже більш-менш обжився. Важко мені жилося й невесело, та хоч ганьби не було й не трусився зі страху день і ніч. А вчора ввечері приходжу додому, аж вона лежить перед коминком. Знов вернулася!
Тяжка його біда й велика сила розпуки на мить додали йому зваги, і він заговорив вільно й сміливо. Та ще за мить він уже стояв як і перше — по-звичайному згорбатіло, звернувши до пана Горлодербі задумливе обличчя з якимсь чудним виразом — трохи допитливим, трохи розгубленим, ніби силкувався розгадати дуже складну загадку. В лівій руці, сперши її на клуб, він міцно тримав капелюха, а правою, незграбно-стриманими, але виразними й повними енергії рухами, ніби підкреслював свої слова. І не менш виразна була та напівзігнута рука, коли Стівен замовкав і вона спинялась.
— Все це я знаю дуже давно, крім останнього, — відказав пан Горлодербі. — Кепське діло, дуже кепське. Ліпше б тобі самому жити. Навіщо ото було женитися? А втім, тепер про це запізно говорити.
— Скажіть, пане добродію, а не були вони нерівня літами? — озвалась пані Спарсіт.
— Чуєш, що питає ця пані? Чи не були ви нерівня літами, що таке ото у вас вийшло? — запитав Стівена пан Горлодербі.
— Та де там! Мені тоді був двадцять один рік, а їй двадцять заледве.
— А я, пане добродію, — солоденько пояснила пані Спарсіт своєму принципалові, — почувши про такий нещасливий шлюб, вирішила, що вони нерівня літами.
Пан Горлодербі скоса позирнув на неї досить сердито, але й якось ніби знічено. Тоді покріпився ковтком хересу і, обернувшись до Бездола, сказав уже трохи дратливо:
— Ну, чого ж ти не доказуєш?
— Та оце ж я, пане, прийшов до вас запитати, як мені спекатися цієї баби. — Зосереджене, допитливо-розгублене обличчя Стівенове ще дужче споважніло, коли він вимовляв ті слова. А пані Спарсіт аж зойкнула тихенько, вражена їхнього неподобністю.
— Що, що? — перепитав Горлодербі, підвівся з-за столу й зіперся спиною на камін. — Що це ти плетеш? Ти ж брав її на щастя й на біду!40
— Я мушу її спекатися. Несила мені більше отак-о мучитись. Я б і так нізащо стільки років не витерпів, якби мене не жаліла та щирим словом не розраджала одна добра дівчина. Другої такої, либонь, у цілім світі не було й нема. Якби не вона, я б давно ума рішився.
— Пане добродію! Це ж він, певно, хоче розлучитись, щоб одружитися з тією, за яку говорить! — півголосом озвалася пані Спарсіт, аж пригнічена розбещеністю простого народу.
— Авжеж, так. Пані правду сказали. До цього я й веду. Я колись читав у часописах, що великі пани (я не суджу їх і лиха їм не зичу) не так міцно позв’язувані на щастя й на біду, а можуть, як не вдасться їм подружжя, розійтись та знайти собі іншу пару. Як нема між ними згоди, бо вдачею різняться, то в них же в домах є багато кімнат і можна жити нарізно. А в нас, простих людей, не бува більш одної кімнати, і ми так не можемо. А коли й того їм мало, то в них же грошей досить, вони собі можуть сказати: "Оце тобі твоє, а це мені моє", — та й розійтись собі в різні боки. А нам годі так. А попри все те, вони ще й назовсім можуть розлучатися за менші незгоди, ніж моя. Отож я мушу спекатись цієї баби і хочу знати як.
— Ніяк, — відказав пан Горлодербі.
— Коли я їй що заподію, пане, то є закон, щоб мене покарати?
— Авжеж, що є.
— Коли я втечу від неї, є закон, щоб мене покарати?
— Авжеж, що є.
— І як я одружуся з тією іншою дівчиною, є такий закон, щоб мене покарати?
— Авжеж, що є.
— А якби я став жити з нею на віру — це я так для прикладу кажу, бо цього ніколи не буде й не може бути, не така вона, аби на це пристати, — є такий закон, щоби мене покарати в кожній моїй безвинній дитині?
— Авжеж, що є.
— То ради бога святого, покажіть мені такий закон, щоб мені поміг! — вигукнув Бездол.
— Гм… Подружні зв’язки священні, — відповів пан Горлодербі, — і їх… Їх треба оберігати.
— Ні, ні, не кажіть, пане. Так їх не вбережеш. Так вони ще гірше рвуться. Я простий ткач, змалечку біля верстата, але я не сліпий і не глухий. Я читаю в часописах, що про суди пишуть, та й ви ж, певне, читаєте, то аж страх бере, скільки крові ллється в нашому краю через те, що, мовляв, ніяким способом, ні за яку ціну не можна людям одному з одним розв’язатись, скільки бува через це між подружжями в простому народі колотнечі, каліцтва, а то й душогубства! То треба ж колись це втямити! Ось у мене тяжке лихо, і я, з ласки вашої, хочу знати такий закон, щоб мені поміг.
— Ну, то слухай! — сказав пан Горлодербі, стромляючи руки в кишені.
