Замкнена кімната - Вале Пер

Це щось ніби готель, але годують препогано, тож я потерплю до нашої зустрічі. Скажімо, о сьомій? Добре, отже, о сьомій я заїду по тебе. Бувай.

Він поклав трубку, засунув руки в кишені і, насвистуючи, почав ходити по кабінету.

Бульдозер тим часом завернув до Гунвальда Ларсона

— У мене оце сидить Рус.

— Ну, то де він був у п'ятницю? В Куала-Лумпурі чи в Сінгапурі?

— У Лісабоні,— пере.можно відповів Бульдозер.— Чудова робота для гангстера. Завжди має прекрасне алібі, кожен позаздрить.

— А що він ще каже?

— Нічого. Вдає, що нічогісінько не знає. Про напад на банк навіть не чув, Мальмстрема й Мурена не бачив хто-зна-відколи. Він слизький, мов вугор, хитрий, мов лис, і бреше, мов собака.

— Одне слово, цілий звіринець,— мовив Гунвальд Ларсон.— І що ти думаєш з ним зробити?

Бульдозер сів навпроти Ларсона й відповів:

— Думаю відпустити його. І влаштувати нагляд. У тебе є хтось, кого Рус не знає? [246]

— І доки треба наглядати? Якщо до Гонолулу, то я залюбки сам візьмуся.

— Ні, я не жартую,— мовив Бульдозер. Гунвальд Ларсон зітхнув.

— Спробую знайти когось,— відповів він.— А коли треба починати?

— Зараз,— сказав Бульдозер.— Я вернуся й відпущу його. Він до полудня в четвер не працює і за цей час виведе нас на Мальмстрема й Мурена, тільки необхідно весь час стежити за ним.

— До полудня в четвер,— прикинув Гуявальд Ларсон.— Тоді треба принаймні двох, щоб змінювали один одного.

— Але щоб то були надійні люди,— наголосив Бульдозер.— Коли Рус хоч щось запідозрить, усе пропало.

— Дай мені чверть години,-сказав Гунвальд Ларсон.— Як я подзвоню тобі, то це означатиме, що в мене є вже людина.

Через двадцять хвилин, коли Вернер Рус сів у таксі на Кунгсгольмсгатан, крізь вітрове скло сірого "вольво" за ним уже стежив інспектор Рюне Ек.

Рюне Ек, опасистий, сивий п'ятдесятирічний чоловік в окулярах, мав виразку шлунка, і лікар саме призначив йому сувору-дієту. Тому він не вельми весело провів чотири години біля окремого столика в кав'ярні "Оперна", поки Вернер Рус та його руда приятелька смачно їли й пили біля столика на веранді.

Цілу ніч, довгу літню ніч з вівторка на середу, Ек просидів у гаю на березі озера Меларен, милуючись крадькома голими грудьми рудої, що біліли серед прозорих хвиль, а тим часом навколо неї плавав, мов Тарзан, Вернер Рус.

Потім, коли ранкове сонце залило рожевим світлом верхівки дерев, —Ек засів уже в кущах перед одноповерховою віллою в дачному селищі Гесельбю. Переконавшись, що пара в будинку сама, до того ж міцно заснула після купання, він повернувся до машини і наступні півгодини витягав з волосся й одягу кліщів.

Коли ще через годину його змінили, Вернер Рус і досі перебував у віллі. З усього було видно, що він не квапився вирватися з обіймів рудої красуні й зустрітися зі своїми друзями Мальмстремом та Муреном.

XIV

Якби хтось мав вагоду порівняти сили поліційної спецгрупи і ватаги банкових грабіжників, він переконався б, Що вони багато в чому рівні. Спецгрупа була чудово устаткована [247] технічними засобами, зате грабіжники мали вели кий рухомий капітал, і їм належала ініціатива.

Із Мальмстрема й Мурена були б, мабуть, добрі поліцаї, якби хтось .переконав їх присвятити себе цьому сумнівному фахові. Фізичні дані в них були блискучі, та й інтелект не з найгірших.

За своє життя вони нічого більше не робили, крім злочинів, і тепер, коли одному з них минуло тридцять три, а другому тридцять п'ять, їх, безсумнівно, можна було назвати фахівцями високої кваліфікації. Та оскільки їхню працю далеко не всі вважають почесною, вони набули собі ще й іншого, фаху. В паспортах, посвідченнях водія та інших документах вони називали себе один інженером, а другий директором. Вибір непоганий, коли врахувати, що країна просто кишіла інженерами й директорами. Всі їхні папери, звичайно, були фальшиві й видані на інші прізвища, але, на перший погляд і на другий, прискіпливіший, не викликали сумніву. Паспорти, наприклад, уже не раз витримали іспит на прикордонних пунктах у Швеції і в інших країнах.

Та й зовні панове Мальмстрем і Мурен мали пристойний вигляд. Симпатичні відверті обличчя, що до того ж пашіли здоров'ям. Чотири місяці волі змінили їх на краще. Обидва дуже засмагли. Мальмстрем завів собі бороду, а Мурен — вуса й бакени.

І засмагали вони не як звичайні туристи десь на Маль йорці чи на Канарських островах, а три тижні пробули в Східній Африці, влаштували собі так зване фотосафарі. Там вони добре відпочили, а тоді ще їздили в справах; один раз до Італії — поповнити своє спорядження, а другий до Франкфурте — найняти путящих асистентів.

У себе вдома вони відносно легко потрусили кілька банків і пограбували ще двох приватних дисконтерів, які, щоб ,не привертати до себе уваги податкових інспекторів, не заявляли в поліцію.

Ця діяльність дала їм чималий прибуток, але й кошти на неї пішли великі, а найближчим часом на них чекали ще більші витрати.

Проте величина дивідендів прямо пропорційна укладеному капіталові, принаймні цього їх навчило суспільство "змішаної економіки", а мета, яку вони поставили перед собою, була досить велика.

Мальмстрем і Мурен працювали задля ідеї, не вельми нової, але це нітрохи не позбавляло її принадності.

Вони хотіли ще раз як слід попрацювати, а тоді піти на спочинок. [248]

Нарешті здійснити справді грандіозну операцію.

Приготування до неї були майже закінчені, фінансова проблема розв'язана, а план докладно опрацьований.

Вони ще тільки не знали, де й коли, зате знали головне: як.

Мета вже мріла перед їхніми очима.

Хоч Мальмстрем і Мурен, як уже мовилось, були фахівці з неабияким досвідом, до справжніх верховод злочинного світу вони ще не доросли.

Верховоди ніколи не провалюються.

Вони не грабують банків. Вони сидять по своїх конторах та канцеляріях і тільки натискають на кнопки. Вони не ризикують. Не важаться на священних корів суспільства, а легалізовано привласнюють гроші, здерті з рядових громадян.

Вони багатіють на всьому, отруюють природу й людей, а тоді лікують їх нікудишніми ліками. Навмисне занедбують цілі квартали, потім руйнують їх і будують нові будинки, про які з самого початку відомо, що вони гірші за зруйновані й незручніші для житла. .

Та головне, що верховоди ніколи не попадаються.

Натомість Мальмстрем і Мурен попадались, ніби на них заповзялася лиха доля. Але тепер вони нарешті зба— гнули свою помилку: вони розкидались на дрібниці.

— Знаєш, про що я думав під душем? — спитав Мальмстрем.

Він щойно вийшов з ванної і саме дбайливо стелив на підлозі купальне простирадло. Другим простирадлом він обгорнувся навколо стегон, а трете накинув на плечі.

Мальмстрем був хворобливо охайний. Сьогодні зранку він уже вчетверте хлюпався під душем.

— Знаю,— відповів Мурен.— Про дівок.

— А як ти вгадав?

Мурен сидів біля вікна в шортах і білій сорочці й крізь морський бінокль милувався Стокгольмом.

Квартира, де вони переховувалися, містилась у багатоповерховому будинку на Данвікскліпан, і з вікна в них відкривався справді непоганий краєвид.

— Не можна змішувати дівок і роботу,— сказав Мурен.— Сам переконався, до чого це доводить.

— Я нічого не змішую,— ображено заперечив Мальмстрем.— Вже навіть подумати не можна.

— Чого ж, думай,— великодушно погодився Мурен. Він провів біноклем білий пароплав, що плив у напрямку затоки Стремен. [249]

— Ти ба, та це ж Норшер,— сказав він.— і досі живий!

— Хто живий?

— Це тебе не цікавить. А ти про яких дівок думав?

— Про тих з Найробі. Гарячі кобили, еге? Я завжди казав, що негритоси — щось особливе.

— Негри,— поправив його Мурен.— А в цьому випадку — негритянки. Які ще негритоси?

Мальмстрем покропив дезодорантом під пахвами та в інших місцях.

— Не присікуйся,— сказав він.

— Крім того, нічого особливого в них немає. Якщо тобі так здалося, то, виходить, ти надто довго постив.

— Може, й так,— відповів Мальмстрем.— До речі, твоя була дуже волохата на лобку?

— Так, здається, дуже. І волосся шорстке, неприємне, мов щітка.

— А губи?

— Чорні,— відповів Мурен.— Ледь відвислі.

— Моя, пригадую, казала, що вона метреса. Чи мадре-са. Я не помиляюсь?

— Тобто офіціантка. Твоя англійська мова, мабуть, була трохи рипуча. І вона вирішила, що ти машиніст.

— Може, принаймні була палка. А твоя?

— Операторка лічильної машини.

— Гм...

Мальмстрем витяг спідню білизну й шкарпетки, роздер

поліетиленові пакети й почав одягатися.

— Так ти на труси прогайнуєш увесь свій маєток,— зауважив Мурен.— Дуже дивне захоплення, їй-богу.

— Авжеж, ціни страх як ростуть.

— Інфляція,— сказав Мурен.— І винні ми самі.

— Як це, в біса, винні? Ми стільки місяців просиділи під замком. .

— Ми викидаємо на вітер купи грошей. Злодії — страшні марнотратники.

— Про тебе цього не скажеш.

— Ні, але я рідкісний виняток. Зрештою, я трачу багато на їжу.

— Ти такий скупий, що навіть шкодував грошей на дівок в Африці. Це через тебе ми ри дні яловіли, поки не натрапили на дармових.

— Я був ощадливий не тільки з економічних міркувань,— сказа в Мурен.— І аж ніяк не тому, що боявся викликати інфляцію в Кенії. Але взагалі-то я вважаю, що гроші втрачають [250] свою вартість там, де порядкують злодії. Якщо вже комусь треба сидіти в Кумлі, то це нашому урядові.

— Гм.

— І тим, що орудують у компаніях. До речі, мені трапився в одній книжці цікавий приклад того, як може виникнути інфляція.

— І як?

— Коли англійці в жовтні, дев'ятсот вісімнадцятого року захопили Дамаск, вони' удерлися в державний банк і забрали собі всю готівку. Але солдати не розуміли вартості тамтешніх грошей. Один австрійський кавалерист дав півмільйона якомусь хлопчині, який потримав його коня, поки він мочився.

— А що, коли кінь мочиться, його неодмінно треба тримати?

— Ціни виросли у сто разів, через кілька годин згорток туалетного паперу вже коштував тисячу тамтешніх крон.

— Невже в Австралії був папір для гузна? Уже в той час?

Мурен зітхнув. Інколи йому здавалося, що він і сам подурнішає, коли розмовлятиме тільки з Мальмстремом.

— Дамаск — місто в Аравії,— понуро пояснив він.— А ще точніше — в Сірії.

— Ти диви.

Мальмстрем нарешті одягся і тепер розглядав себе в дзеркалі. Щось мурмочучи— під ніс, він розпушив бороду й сердито струсив пальцем непомітну для звичайних людей порошинку з модного піджака.

Потім розстелив на підлозі ще двоє купальних простирадл, підійшов до шафи, дістав з неї свою зброю, порозкладав її на простирадлах і приніс ганчірки та банку пасти для чищення.

Мурен неуважно ковзнув поглядом по цьому арсеналі і спитав:

— Скільки разів ти вже її чистив? Вона ж нова, майже що з фабрики.

— У всьому треба мати лад,— відповів Мальмстрем.— Зброя — це тобі не іграшки.

Можна було подумати, що вони готуються до війни, принаймні до державного перевороту.