Біла фортеця - Памук Орхан Ферит

Ходжа вже не лупцював мене, бо усвідомлював, що й сам заслуговував на добрячого ляпаса, лише поглядав на мене зневажливо, ніби казав: "Ох, і негідник!"

Мені терпець луснув дізнатися одкровення Ходжі, через які він так себе зневажав. Я настільки звик принижувати його бодай подумки, що й цього разу мені здалося, що Ходжа переймається дрібницями, не вартими уваги речами. Та зараз, коли я кажу собі, що треба вигадати щось із його зізнань, які я й в очі не бачив, аби зобразити історію про минуле правдоподібною, а вчинки в дусі Ходжі, — на думку нічого не спадає. Треба зізнатися, що потайки від Ходжі я зрозумів, у чому полягає слабкість таких людей, як він. І якщо мені вдасться повідомити про своє відкриття — навіть у завуальованій формі, то тим самим наближу день, коли, нарешті, можна буде знущатися не лише з Ходжі, а й з таких, як він. Гадаю, мій читач збагнув, що я теж мав учитися у Ходжі, як він у мене. Можливо, я сприймаю це зараз так тому, що людина з віком намагається віднайти гармонію, симетричність у всьому, навіть у нарації. Ненависть, яку роками я плекав у душі, мала підбурити мене. Тепер, коли у Ходжі вистачило духу визнати свої вади, принизити себе, я змушу визнати мої переваги чи бодай право на свободу, підкріплене папером про звільнення. Я мріяв, як Ходжа без жодних заперечень погодиться на моє звільнення, марив про повернення на батьківщину і вже серйозно обмірковував зміст своїх розповідей, присвячених туркам та моїм пригодам. Який я був наївний! Звістка, яку Ходжа приніс ранком, геть усе змінила!

У місті спалахнула чума! Спочатку я не повірив, адже Ходжа говорив про це так, ніби мав на увазі не Стамбул, а зовсім інше, якесь далеке місто; я запитав, звідки він дізнався, вимагав дати вичерпну інформацію. Привернуло увагу невпинне зростання смертності, — це викликало занепокоєння, причиною ж виявилася страшна хвороба! Я дещо засумнівався і просив описати ознаки хвороби. Ходжа здивовано вирячився на мене, запевняючи, що марно я так переймаюся; якщо ж хвороба скосить мене, я не забарюсь зрозуміти, що це чума, адже вона за якісь три доби вириває душу з розпеченого тіла. У кого за вухом, у кого під рукою чи на череві наливаються чиряки, а потім б'є пропасниця, чиряки лопаються, хворі харкають кров'ю, розриваючи легені кашлем, як при сухотах, та мруть. Він додав, що на кожній вулиці вже є до п'яти небіжчиків. Я, затаївши віддих, запитав про нашу вулицю, на що Ходжа здивувався, бо хіба я не чув про нашого сусіда, якого всі знали як майстра лаштування парканів і скнару, який перелаявся з усією околицею, адже сусідські дітлахи не вилазили з його саду, а людські кури гасали як коні по городу, тиждень тому сконав у страшних муках. Страждав від пропасниці, і лише зараз усі зрозуміли, що то була чума.

Усе ж я не хотів вірити; люди, які снували під вікнами, виглядали незворушно спокійними, може, тому, щоб повірити, що в місті й справді чума, я мав віднайти бодай одного, схожого на мене своєю збентеженістю й жахом. Наступного ранку, коли Ходжа вирядився до своєї школи, я вибіг на вулицю. Як божевільний, шукав знайомих італійців, які навернулися в іслам. Один з них, за новим ім'ям — Мустафа Ресі, подався на верф, інший, Осман-ефенді, попри моє відчайдушне кулакування дверей, спершу не наважувався впустити мене, навіть наказав своєму слузі сказати, що його немає вдома, однак не втримався і впустив до хати. Як то можливо, що я й досі питаю, чи й справді чума вирує містом? Хіба я не бачу, як без упину несуть покійників? З мого лиця він зрозумів, що я охоплений жахом, і кинув, що цей острах через те, що я й досі тримаюся своєї християнської віри. Почав докоряти мені, а наостанку сказав: щоб бути щасливим тут, треба стати мусульманином; і перед тим, як розтанути у вологій темряві свого помешкання, навіть не потис мені руки чи торкнувся мого плеча. Була година намазу; мою увагу привернув натовп, який зібрався у дворику мечеті, та відразу стало моторошно, мене охопив жах, і я щодуху накивав п'ятами додому. Я був розгублений і зовсім втратив голову, як це буває, коли людина опиняється у біді. Здавалося, ніби я забув своє минуле, ніби скам'янів, ніби вицвіли барви з моєї пам'яті. І останнє, від чого я збожеволів до краю, — це був навантажений тілами небіжчиків візок у супроводі людей, що повільно пересувався нашою вулицею.

Ходжа повернувся зі своєї школи, і я помітив, наскільки йому приємно бачити мене знесиленим. Він завжди вважав мене за боягуза і зараз, переконуючись у цьому, тріумфував. Мене ж це неабияк ображало, і я, намагаючись упоратися зі своїм збентеженням, виклав Ходжі всю інформацію, яка була мені відома щодо чуми, щоб хоч трохи вгамувати його задерикуватість. Я переказав усе, що пам'ятав про чуму з оповідей Гіппократа, Фукідіда, Боккаччо, сказав, що чума вважається інфекційною хворобою, однак мої слова викликали ще більше презирство. Ходжа відповів, що все в руках Аллаха, і якщо на роду написано померти від чуми, то так тому й бути. Отже, марно зачинятися, як я, у хаті й труситися від страху, рвати зв'язок із зовнішнім світом чи намагатися рятуватися втечею зі Стамбула. Якщо ми приречені на таку смерть, нам її не уникнути. А чому я боюся? Це через те, що довгі місяці писав різну гидоту про себе. Від цих слів вуста Ходжі розійшлися у посмішці, а в очах з'явилися вогники надії.

Я так і не зміг зрозуміти, чи щирий він у своїх словах. Сміливість Ходжі була незаперечною, на якусь мить мені навіть стало моторошно, та коли я згадав наші розмови за столом і його темні ігри, закралась підозра. Він постійно звертався до тих гидотних речей, які ми писали про себе, і з зухвалістю, що зводила мене з розуму, торочив одне й теж: виходить, тремчу я від думки про смерть тому, що не поборов у собі те зло, про яке так сміливо писав. Виходить, сміливість, з якою я писав, була не більше, ніж зухвальство. Свою ж нерішучість у ті дні Ходжа пояснював тим, що він до найменшої подробиці намагався розібратися у своїх вчинках. Наразі він вже не переймається, і його спокій перед смертоносною чумою ніщо інше, як красномовне підтвердження безгріховності.

Я почав сперечатися, бо вже не було сили чути його дурні пояснення і виправдовування. Без зайвих церемоній я вигукнув, що він так говорить не через своє геройство чи душевний спокій, а тому, що не усвідомлює очевидного наближення смерті. Я говорив, що нам неодмінно треба рятуватися від смерті: ні в якому разі не торкатися зачумлених; померлих — ховати у ямах з вапняковим розчином; уникати спілкування з людьми навколо, тобто не ходити йому, Ходжі, до школи.

Мої слова лише підбурювали Ходжу. Він, ніби граючись, розповідав, як минулого дня був у школі й торкався мало не кожного з дітлахів, при цьому його руки вже простягалися до мене. Зважаючи на мій острах бодай ненароком торкнутися його, Ходжа наблизився і з неймовірною насолодою міцно мене обійняв. Я хотів кричати, та голос закляк у горлі, ніби я був уві сні. Ходжа ж з іронією, значення якої мені судилося зрозуміти не зразу, пообіцяв навчити мене відваги.

Розділ 6

Чума швидко розповсюджувалася, а я так і не збагнув, що мав на увазі Ходжа, коли говорив про сміливість перед хворобою. Треба зізнатися, що паніки, як у перші дні, вже не було, однак я все ж поводився досить розважливо. Набридло сидіти в чотирьох стінах, ніби немічний, дивитися на вулицю крізь вікно. Інколи я, як той навіжений від хмелю, вискакував надвір, щоб розвіятися, розглядав жінок, які скуповувалися на базарі, жвавих крамарів у крамницях, чоловіків, які, поховавши свою рідню, збиралися в кав'ярнях, і намагався забути про страшну хворобу. Можливо, мені б і вдалося звикнутися з хворобою, та Ходжа не давав мені спокою.

Приходячи ввечері, він протягував до мене руки, наголошуючи, що впродовж дня торкався сотні людей. Мене проймав жах, я навіть боявся поворухнутися. Напевне, я нагадував людину, що прокинулася від лоскоту скорпіона, що повзав по череву. Бридкі пальці Ходжі, не схожі на мої й холодні як лід, обмацували моє тіло, і в нього ще повертався язик запитувати при цьому: "Ну що, лячно?" Я не міг навіть поворухнутися. "Ти боїшся, і чого?" Іноді мені так хотілося луснути його по руці, штовхнути, та я стримувався, бо знав, що це лише більше його розгнівить. "Сказати, чому ти тремтиш? Ти боїшся, бо відчуваєш свою провину. Ти в кайданах гріха. Ти нажаханий, бо віриш мені більше, ніж я тобі".

Нарешті, Ходжа сказав, що нам треба сісти за стіл і щось написати. Саме зараз час писати: чому ми — це ми? Однак він і знову писав про інших, виставляючи їх дурнями. Чи не вперше з великою гордістю він показував мені свою писанину. Ходжа думав, що я буду соромитися написаних історій, я ж не міг стримати свого презирства і випалив, що він ставить себе в один ряд з невігласами та й помре він раніше за мене.

Лише зараз я зрозумів, що слово виявилося найдієвішою зброєю. Тому я почав нагадувати Ходжі, чого варті його праці за останні десять років; я пригадав йому, скільки зусиль та часу він витратив на написання космографії, зіпсував собі зір внаслідок довгих спостережень за небом, говорив я і про безсонні ночі, а далі й дні, проведені за книжками, я заводив його своїми нападами, казав, що це безглуздя — марнувати своє життя, якщо є можливість урятуватися від чуми. Звісно, мої слова, разом із сумнівами, які все ж зароджувалися у ньому, викликали й шквал агресії, він почав вигадувати покарання. Я знову відчував, що Ходжа, читаючи мої рукописи, проймається повагою до мене, хоча й боїться у цьому собі зізнатися.

Щоб забути свої неприємності, я вирішив записувати рожеві сни, які почав бачити не тільки вночі, а й удень під час післяобіднього відпочинку. Ці сни, у яких все було до ладу, я старанно переносив на папір, як тільки прокидався. Так, у лісі, що зразу за нашим помешканням, жили люди, вони знали всі таємниці, які ми впродовж довгих років намагалися пізнати, і коли нам ставало духу піти до тієї дрімучо-темної гущавини, то вдавалося з ними потоваришувати, або раптом у снах я бачив, що наші тіні не зникають навіть після заходу сонця. Люди, які ввижались мені уві сні, ніби виходили з віртуального світу й починали жити поміж нас: і ось я вже з батьком складаю якийсь металевий пристрій, що має полегшити нашу роботу…

Звісно, Ходжа збагнув, що ці сни — та диявольська пастка, яка затягне запоною всі його безсмертні знання, і все ж він не вгавав запитувати мене, хоча й усвідомлював, що з кожним новим запитанням втрачає упевненість у собі: що означають ці безглузді сни? Чи справді я бачу уві сні все те, про що веду мову.