Цинамонові крамниці (збірка) - Шульц Бруно
Цей по-жіночому м'який і зіпсутий молодик, здатний зрозуміти найінтимніші побудження клієнта, зараз тасує перед його очима власні фабричні марки, цілу бібліотеку охоронних знаків, колекціонерський кабінет рафінованого збирача. Вже стало очевидним, що магазин конфекції був тільки фасадом, за яким ховався антикваріат, збір вельми двозначних видань та приватних друків. Послужливий продавець одчиняє подальші склади, набиті вщент аж до стелі книгами, гравюрами, фотографіями. Ці віньєтки, ці гравюри перевищують у стократ наші найсміливіші уявлення. Такої кульмінації зіпсуття, такої вибагливої розкутости ніде не доводилося відчувати.
Крамничні дівчата снують щораз частіше поміж стосами книжок, сірі й паперові, як гравюри, але повні піґменту в зіпсутих лицях, темного піґменту брюнеток з лискучою та жирною чорнотою, яка зачаєна в очах, зненацька вискакує з них зигзагом тарганячого бігу. Але і смаглість рум'янців, і пікантні стигмати перчиків, і встидливі прикмети таємного пушку зраджують породу запеклої чорної крові. Видається, ніби цей інтенсивний відтінок, це густе й запашне мокко плямує книжки, які вони беруть у свої оливкові долоні, а з їх дотиків, ніби з порхавки, в повітря зносяться темний дощ ластовиння, хмарки табаки зі збуджуючими анімальними пахощами. Тим часом загальна розв'язність щораз більше відпускає гальма позірности. Прикажчик, вичерпавши свою настійливу активність, поволі стає по-жіночому бездіяльним. Лежить зараз у бавовняній піжамі з дамським декольте на одній з численних канап, розставлених острівцями серед книжок. Панянки одна за одною демонструють фігури та пози гравюр з обкладинок, деякі вже дрімають на провізоричних постелях. Натиск на клієнта слабне. Випускають його з кола настійливого зацікавлення, залишають самого. Продавщиці, захоплені розмовою, не звертають більше на нього уваги. Відвернені до нього спиною чи боком, зупиняються в зухвалій позі, переступаючи з ноги на ногу, бавляться кокетливим взуттям, зміїно грають усім згори додолу струнким тілом, атакують недбалою байдужістю ігнорованого ними збудженого спостерігача. Спроквола тушуються, відступають із розрахунком углиб, відкриваючи простір для активності гостя. Скористаймося з цього менту неуваги, щоб уникнути непередбачених наслідків невинного візиту й добутися на вулицю.
Ніхто нас не затримує. Крізь коридори книг, поміж довгими полицями вибираємося надвір; і от ми в тому місці Крокодилової вулиці, де з її піднесеного пункту видно майже цілу довжину цього широкого тракту аж до далекого недобудованого вокзалу. Сірий, звичний для цієї околиці день і вся сценографія здається часом фотознімком з ілюстрованої газети — такі сірі та пласкі будинки, люди, екіпажі. Дійсність тонка, як папір і всіма щілинами зраджує свою підробленість. Інколи виникає враження, що тільки на малому клаптику перед нами все доладно укладається у цільний образ великоміського бульвару, коли тимчасом з боків уже, за нашою спиною цей імпровізований маскарад, не здатний втриматись у ролі, розвалюється, розпадається на гіпс та клоччя, на лахмітню якогось величезного та порожнього театру. Напруженість пози, удавана поважність маски, іронічний пафос тремтять під тоненькою шкірочкою. Та ми далекі від бажання викривати містифікацію. Чуємось мимоволі в полоні тандитного чару цієї дільниці. Зрештою не бракує образові міста і певних рис автопародії. Ряди малих, одноповерхових підміських будиночків чергуються з багатоповерховими, мовби збудованими з картону кам'яницями з нагромадженням вивісок, сліпих конторських вікон, склистосірих вітрин, реклам і номерів. Під будинками плине рікою юрба. Вулиця широка, як великоміський бульвар, але проїзд немов сільська площа — глинобитний, повний вибоїн, калюж і трави. Вуличний рух дільниці є порівняльним еталоном у місті, мешканці говорять про нього з гордістю і значущим блиском в очах. Сіра невиразна юрба надто перейнялась своєю роллю і завзято демонструє великоміську позірність. Та попри захопленість і зацікавлення складається враження невдалої, монотонної, безцільної прогулянки, якогось сонного хороводу маріонеток. Атмосфера химерної нікчемности просочує всю цю сцену. Юрба плине монотонно і, дивна річ, виглядає завжди якось невиразно, нечітко, постаті пропливають у стлумленому, лагідному шумі. Тільки вряди-годи вихоплюємо з багатоликого гомону якийсь темний, живий погляд, якийсь чорний котелок, насунутий низько на очі чи півлиця, роздертого усміхом, з вустами, що саме щось мовили, чи ногу, підняту в кроку і так вже застиглу назавжди.
Особливість дільниці — екіпажі без візників, що біжать самопас вулицями. Не тому, що бракує візників, але тому, що вони змішалися з юрбою, зайняті безліччю справ, і не турбуються про свої візки. У цій дільниці позірности і пустого тексту не надто звертають увагу на властиву мету їзди і пасажири з безпечністю, яка відзначає тут усе, довіряються цьому непевному транспорту. Не раз можна бачити їх на небезпечних поворотах, як вихиляються далеко з поламаних будок і з віжками в руках у напрузі провадять складний маневр розминання.
Також маємо у цій дільниці й трамваї. Амбіція міських радців святкує тут свій найвищий тріумф. Але який жалюгідний вигляд у вагонів з пап'є-маше, з погнутими і пом'ятими від багаторічного вжитку стінами. Часто їм зовсім бракує передньої стіни, так що видно, коли проїжджають, пасажирів, які сидять штивно і гідно. Ці трамваї пхають міські носії. Проте найдивнішою річчю на вулиці Крокодиловій є залізничне сполучення.
Часом, невизначеної пори дня, десь під кінець тижня можна зауважити юрбу людей, що на повороті вулиці чекають поїзда. Нема ніколи певності, чи приїде і де зупиниться, і часто буває, що люди стають у двох різних пунктах, нездатні погодитись щодо місця зупинки. Довго чекають, стоять чорною мовчазною юрмою вздовж ледве помітних слідів колії, повернувши обличчя в один бік, як ряд блідих паперових масок, витягнених у фантастичну лінію споглядання. Й ось несподівано заїжджає, вже виїхав потяг із бічної вулички, звідки його не очікували, низький, як вуж, мініатюрний, з малим, сапким, міцним локомотивом. В'їхав між чорні шпалери вулиці, що стала враз темною від валки вагонів, що сіють вугільний пил. Темне пахкання паротяга і подув якоїсь поваги, повної смутку, тамований поспіх і знервованість на мить перетворюють вулицю в залу залізничного вокзалу під час швидкоплинного зимового смеркання.
Ганьбою нашого міста є ажіотаж із залізничними квитками і спекуляція. В останній хвилі, коли потяг уже стоїть на станції, в нервовому поспіху точаться перемовини з продажними залізничними чиновниками. Поки завершаться торги, потяг рушає, супроводжуваний розчарованою юрбою, яка злегка посувається, відпроваджує його далеко, щоб уже врешті розпорошитись.
Вулиця, стиснута на хвилю в імпровізований вокзал, сповнений смерку та аромату далеких доріг, розвидняється знову, ширшає і пропускає далі крізь свій жолоб безтурботну, монотонну юрбу ґав, які походжають у гаморі розмов уздовж крамничних вітрин — брудних, сірих прямокутників, переповнених тандитними товарами, великими восковими манекенами і перукарськими ляльками.
Проходять повії, крикливо зодягнені у довгі мережані сукні. Зрештою це можуть бути і дружини перукарів чи оркестрантів із кав'ярень. Рухаються хижим, плавним кроком; у недобрих, зіпсутих обличчях мають незначний ґандж, який їх перекреслює: то косують чорним, кривим зизом, або мають розірвані губи, чи брак їм кінчика носа.
Мешканці міста пишаються цим одуром зіпсуття, яким тхне вулиця Крокодила. "Не маємо причин собі в чомусь відмовляти, — думають з гордістю, — стане нас і на справжню великоміську розпусту". Вони твердять, що кожна жінка з цієї дільниці — кокетка. Дійсно, досить звернути увагу на котрусь — і одразу ж наткнетеся на липкий лоскотний наполегливий погляд, який холодить розкішною впевненістю. Навіть школярки по-особливому носять тут банти, своєрідно ступають стрункими ногами і мають нечисту хибу у погляді, яка заповідає майбутню зіпсутість.
Та однак чи маємо зрадити останню таємницю цієї дільниці, бережно приховуваний секрет вулиці Крокодила?
Кількаразово у ході нашого звіту ми делікатно висловлювали своє застереження. Уважного читача не спіткає зненацька остаточний висновок про стан справ. Ми говорили про удаваний та ілюзорний характер дільниці, але ці слова надто категоричні та рішучі, аби окреслити її дійсну половинчасту властивість.
Наша мова не має визначень, які б дозували міру реальности, визначали б її густину. Скажемо руба: фатальністю цієї дільниці є те, що нічого в ній не справджується, ніщо не збувається, як йому призначено, всі рухи зависають, розпочаті у повітрі, всі жести вичерпуються передчасно і не можуть перетнути певної мертвої точки. Ми могли вже зауважити велику буйність і марнотратство — у намірах, у проектах і передбаченнях, які відрізняють цю дільницю. Вся вона є ніщо інше, як ферментація передчасно вибуялих прагнень, і тому безсила та ялова. В атмосфері надмірної легкости приймається тут до уваги кожна найменша забаганка, мимовільне напруження пухне і росте сірою та легкою вегетацією пухнастих бур'янів, безбарвних волохатих маків, вегетацією, створеною з невагомої тканини марення й гашишу. Над усією дільницею здіймається лінивий та розв'язний флюїд гріха; будинки, крамниці, люди видаються інколи дрожем на її злихоманеному тілі, гусячою шкірою на її гарячкових міражах. Ніде більше так не загрожують нам можливості, що вражають близькістю сповнення, обезвладнюють нас, зблідлих, розкішним страхом здійснення. Перетнувши певну точку напруження, приплив затримується та відступає, атмосфера гасне, відцвітає, можливості в'януть і розпадаються в ніщо, ошалілі сірі маки збудження розсипаються попелом.
Будемо вічно жалкувати, що тоді вийшли на мить із крамниці конфекції сумнівної поведінки. Ніколи вже не потрапимо до неї назад. Будемо блукати від вивіски до вивіски і помилятися сотні разів. Відвідаємо десятки магазинів, потрапимо до цілком подібних, будемо мандрувати між стінами книжок, гортати часописи і видання, радитися з панянками надмірної піґментації та дефектної вроди, які не розумітимуть наших бажань.
Будемо плутатись у непорозуміннях, аж поки наша гарячковитість і піднесення випарують у непотрібній спробі, у страченій намарне гонитві.
Наші сподівання були непорозумінням, двозначний вигляд закладу і прислуги — видимість, конфекціон був справжнім конфекціоном, а прикажчик не мав ніяких прихованих намірів.
