Я, бабуся, Іліко та Іларіон - Думбадзе Нодар

"Сокирин" башлик ураз зробився червоний. Чисто одягнений пасажир з квитком і "індиче яйце" з жахом дивилися один на одного. І тільки я, чудом врятований, стояв, немов Ісус Христос серед грішників, і божевільно реготав.

— Ей, ти, негіднику! — зарепетував "сокира" і викинув башлик у вікно.

— Стягніть за ногу оте свиняче поріддя! — заревів "індиче яйце".

— Ви уявляєте, який жах! Що ж тепер робити? Вона ж не моя! — бідкався пасажир з квитком, витираючи хусточкою сорочку.

Решта пасажирів не наважувались і словом обізватися.

— Поверни його, бічо, поки він не виригав нам на голову всі нутрощі! — гримнув на мене "сокира".

— Зав'яжіть йому рота! Ось рушник...— прийшов хтось на допомогу.

Опам'ятавшись, білявий молодик, що став як крейда, не знав, де подітися від сорому.

— Що сталося, люди? Барило лопнуло? — спитав він кволим голосом.

— Кого обдурюєш, недоноску? Ти що, вінегрет у барилі везеш?! — прохрипів "сокира" й кинувся до молодика. Його насилу вгамували.

Через півгодини всі повернулися на свої місця. Стіл було реставровано, і тости тривали.

Під час четвертого тосту ми взяли "індиче яйце" за руки й за ноги і кинули біля його чемодана. Інші поснули де хто сидів. За трапезою залишилися тільки я та "сокира".

— Слухай, дядьку, одверни від мене обличчя, а то ще розрубаєш! — попросив я "сокиру" й налив горілки.

— Ти що, молокососе, хочеш скинути мене з поста тамади? — гримнув на мене "сокира" й потягся до мене, але, не змігши підвестися, махнув рукою й сів.— Пропади ти пропадом, нечемо! Кажи, чого тобі треба.

— Хочу я, дядьку Амбако, щоб ти зі мною познайомився.

— Хто ти такий?

— Я Зурікела, Вашаломідзе!

— Що ж, прізвище в тебе гарне, і горілку п'єш добряче. А чий ти син?

— Я син моєї бабусі Ольги, ну ще Іларіона й Іліко.

— А ще? — спитав украй здивований "сокира" і витріщив на мене очі.

— Більше нічий, тільки трьох. А тепер я співати хочу.

— І тому їдеш до Тбілісі. Зараз, синку, поспіваємо, і, поки ще не пізно, злазь з поїзда.

— Ні, до Тбілісі я їду вчитися, маю атестат зрілості. А ти маєш? Не маєш! Ти навіть не знаєш, що таке атестат зрілості. Хай живе наука! — сказав я, випив і передав йому склянку.

— Я бачу, синку, ти непоганий хлопець... Ти мене слухаєш? Тоді дивися на мене! Та чого ти смієшся, мов дурень? Ти слухаєш?

— Ага, слухаю!

— Ну, слухай! Я — Амбако Горделадзе і теж їду до Тбілісі вчитися. Ти скажеш, що з мене вже порохня сиплеться, куди мені вчитися. Ти, мабуть, думав, що я тільки везу на продаж груші. А ти знаєш, хто я такий? Ні, не знаєш... Ото коли царя Миколку з престолу скинули... Та тримайся, бічо, не падай! Отак... Коли, кажу, Миколку скинули з престолу, я був такий же, як і ти, хлопчисько. І думав я, що сидів цар на тахті38, а його взяли за ноги і стягли додолу. Так я тоді думав. А знаєш, чому я так думав?

— Йолопом був, ось чому!

— То батько твій йолоп! А я тоді неуком був. Та й потім нічого не навчився. Зате сини в мене вчені. Якби не війна, знаєш, ким би я був? Хай живе наука! — проголосив Амбако й випив.

— Хай живе, дядьку Іларіоне!

— Мене звуть Амбако!

— Тебе звуть Іліко!

— Амбако!

— Кажу тобі, Іліко! Та коли в тебе виросло друге око?

— Слухай, синку, я Амбако! І не мели чортзна-чого!

— Дядьку Іларіоне, дай я тебе поцілую! — І я його обійняв.

— Чорт з тобою, хай буду я Іларіоном, та коли, дасть бог, протверезишся, зви мене Амбако!

— Не хочеш мене поцілувати?

— Ну що ти, кацо? Та я заради справи не те що такого славного хлопця, а й тисячу сучих синів поцілую! — сказав Амбако, витер губи рукавом і міцно поцілував мене.

Я поклав голову йому на плече й заплющив очі.

— Пам'ятаєш, Іларіоне, як ти підстрелив Мураду?

— Пам'ятаю, синку, як не пам'ятати!..

— А пам'ятаєш, що ти тоді сказав?

— Ану нагадай мені, синку!

— Ти сказав: "Не плач, мій Зурікело!.." Пам'ятаєш?

— Ага, пам'ятаю...

— А ти хіба потім не плакав?

— Я плакав? Авжеж, синку, плакав...

— А тютюн, яким нас частував Іліко, пам'ятаєш?

— Як же не пам'ятати, бічо? Тютюн в Іліко добрячий!

— Ні, перчений тютюн, перчений!

— А чого ж, пам'ятаю і перчений...

— Ти ж знаєш: Іліко і ти для мене дорожчі за всіх на світі!

— А чому ж не знати! І тебе ми дуже любимо, ми обидва... А тепер засни, синку, засни!

— Бабуся вже спить... Ні, не спить... Думає про мене...

— Авжеж, не спить і думає про тебе, синку...

Мчить поїзд, похитується вагон, хитається земля... І все хитається... Коли б поїзд не перекинувся... А втім, чого мені боятися — я ж сплю на грудях в Іларіона... А він своєю мозолястою рукою ніжно гладить мене по вологому лобу... Поїзд мчить і гуде.

— Агу-у-у, Зурікело, куди ти!

— Іду, іду, бабусю!..— відгукуюсь я і біжу затуманеним косогором.

— Спи, синку...— заспокоює мене хтось.

Що таке дім

Я вже студент економічного факультету. Як і раніше, маю одні штани й один екзамен на осінь — з політичної економії. Поки я вчився на першому курсі, мою стипендію одержувала моя хазяйка, та ще й раз у раз дорікала мені, чом я не відмінник.

Тепер, через екзамен на осінь, мою хазяйку позбавили стипендії, і до політекономії ми з нею готуємося разом.

— Ну як, коли складаєш? — питає вона щоранку.

— Чого пристала, тітко Марто? Ти ж не бабуся моя!

— А побила б вас обох лиха година!.. Ти або плати за квартиру, або забирайся к чортовій матері! Он і сьогодні приходив кербуд. Живе, каже, в твоєму домі непрописана людина, а примочити забула!

— А що, не могла вилити йому на голову відро води?

— Не скаль зубів, дурню! Сідай і вчи! Якщо через два дні не складеш екзамена і тобі не призначать стипендії, ти засмієшся на кутні!

— А може, аспірантуру закінчити за два дні? Щоб жити в цій собачій будці!

— Який сам, таку й кімнату маєш! А як побачу, що ти одірвався від книжки, виллю тобі на голову окріп!

— От добре, що згадала про окріп! Принеси, будь ласка, склянку чаю!

— Труну тобі принесу!

— Та не забудь покласти цукру! — гукнув я вслід своїй сварливій хазяйці й сумними очима подивився на конспект.

Тітка Марта живе в малесенькому, на дві кімнатки, будиночку в кінці Варазісхеві39. Моя хазяйка — негарна на вроду, лайлива, але добра жінка. У неї тільки один квартирант, та й той я. Моя кімната дуже оригінальна: в ній якимось чудом уміщаємось я, тахта, один стілець, Софія і вишита жінка з таранячим хвостом, прибита до стіни. У Софії сірі очі. Вранці вона чистить і витирає мою єдину тарілку, а потім сідає біля вікна і цілий день дивиться на перехилений нужник та на шовковицю біля нього, на якій стрибають собі горобці. Те дерево, виявляється, одного віку з тіткою Мартою, але ще ні разу не родило. Софія з біса хитра. Увечері вона чекає, поки я ляжу та добре нагрію постіль. Аж тоді вона зіскакує з підвіконня й залазить до мене під ковдру... Я дуже люблю Софію, ні, не те, що люблю, а просто дуже звик до неї, і, мабуть, це і є любов. Обоє ми добре знаємо, що життя одне за одного не віддамо. Звідки вона прийшла до нас — цього не відаємо ні я, ні тітка Марта. Софія з'явилася так, що її ніхто не побачив і не почув. Вона тихо увійшла в мою кімнату, задерла хвоста, почухалася боком об ніжку тахти і так подивилася на мене, наче питала: "Я подобаюся тобі?" Вона сподобалась мені, бо була схожа на сусідську дівчину. "Софіє, Софіє!" — покликав я її. Вона повернулася до мене спиною і попрямувала до прочинених дверей. "Софіє, куди ж ти, зостанься!" — попросив я, і Софія зосталася. З тих пір ми з нею живемо разом.

Софія відчуває, що я маю якісь прикрощі, і не відходить від мене. Я вдесяте перечитую конспект і, зневірившись у своїй пам'яті, кладу його під подушку. Вчора ввечері тітка Марта сказала мені, що я безбожник і тому мене спіткає лихо за лихом. Я відповів їй, що безбожник — сам бог, бо коли він має зуб на мене, то чому стипендії позбавляє її. Тітка Марта заявила, що бог не потерпить такої хули. Я сказав, що нічого мені не буде до самої смерті. Тоді тітка Марта звеліла, щоб я зараз же впав на коліна і благав у бога прощення, а то він відбере у мене мову. На це я відповів, що бог уже відбирав у мене мову,— вдруге виходжу на екзамен і не можу промовити ані слова! Тоді тітка Марта тричі сплюнула, перехрестилася й хряпнула за собою дверима.

Сьогодні вранці я йду на екзамен. Виконуючи настанову тітки Марти, я стаю навколішки на тахті, здіймаю очі до стелі і звертаюся до бога насамперед з такою молитвою:

— Боже, зроби так, щоб ця прогнила стеля не впала мені на голову, і тоді проси в мене чого хочеш!

Потім переходжу до офіційного прохання:

— Отче небесний, боже всемогучий, сьогодні, о десятій годині ранку, я складаю політекономію. Ти знаєш, що таке товар40? Товар — це не корова, не свиня і не коза, як я думав, але і корова, і свиня, і коза можуть стати товаром. Не розумієш? Я теж не розумію. Тому й прошу тебе: якщо можеш, допоможи мені скласти цей предмет! Не ганьби мене на весь світ! Подумай про становище, в якому я опинюсь, коли про це довідаються Іліко й Іларіон! Що я тоді їм скажу, якими очима гляну на свою бабусю? Тільки не кажи, як Іларіон, що в мої літа ти вчився лише на п'ятірки. Мене ти не обдуриш! Взагалі ви, дідугани, любите повчати молодих. Та, мабуть, і я своїм дітям правитиму тієї самої... Якщо ти бог, то прости мені вчорашню лайку й допоможи скласти політекономію. Тобі ж це як раз плюнути! Хіба ти не маєш для таких, як я, бідолах силу-силенну трійок? От і підкинь мені одну-єдину трієчку! Ну то як, боже? Ти чуєш мене?

— Хто ти такий?! — почув я раптом.

У мене кров застигла в жилах, у роті пересохло, і шия задерев'яніла.

— Хто ти такий, питаю! — повторив голос.

— Я... я... я Зуріко...

— Вашаломідзе?

— Ага, Вашаломідзе!

— І не соромно тобі жити без прописки?

— Що?

— Ти ще питаєш? Зараз же злазь з тахти і підеш зі мною в міліцію!

Кров знову потекла по моїх жилах, у роті зволожилось, і шия стала гнучка.

— А хто ти такий? — спитав тепер я і обернувся.

Переді мною стояв високий, худий, як дошка, чоловік в насунутому на вуха капелюсі, що побував уже в бувальцях, із старезним портфелем під пахвою,— наш кербуд Доментій.

— Дядьку Доментію! — скривився я.

— Який я тобі дядько! — скривився Доментій.

— Товаришу Доментію! — виправив я помилку.

— І не товариш я тобі! — поправив мене Доментій.

— Ну, хто ти в біса не є, відчепись, я йду на екзамен! — скипів я.

— Прикуси лишень язика! Одягайся, коли маєш у що одягнутись, і гайда за мною! — гаркнув Доментій і засунув руку в кишеню.

— Вийми руку з кишені і тоді розмовляй зі мною!

— Та як ти смієш, молокососе! — аж застогнав Доментій і засунув у кишеню другу руку.

— Кажу тобі по-людському: сьогодні я не можу, в мене екзамен! Завтра я сам піду в міліцію!

— Ні, йди по-доброму сьогодні, бо завтра я потягну тебе силою! — сказав Доментій, і я зрозумів, що він не жартує.

Софія здогадалася, що я зайшов у безвихідь, і почала голосно нявкати.

— Та кинь щось цій каторжній кішці, нехай вона замовкне, а то викину у вікно! — сказав Доментій.

Софія злякалася й замовкла.