Невидиме дитятко - Янссон Туве
Тато намагався думати цілком просто: острів у морі, місяць над островом, місяць пливе морем і кольори – чорно-чоренний, жовтий та густо-синій… Так він думав, доки зовсім заспокоївся, а гатіфнати перестали вимахувати лапками.
Острів, хоч і був маленький, зате високий. Горбкуватий і темний, він здіймався з води, дуже нагадуючи голову велетенського морського змія.
– Ми зійдемо тут на берег? – поцікавився Тато.
Гатіфнати не відповіли. Вони причалили до острова, кинувши швартовий трос, а якір закріпили у скелястій розколині. Не зважаючи на Тата, гатіфнати подряпалися угору стрімким берегом. Тато бачив, як вони принюхувалися до вітру, кланялися й махали лапками – усе це виразно нагадувало якусь змову, до якої йому було зась.
– Як собі хочете… – образився Тато, виліз із човна і подався за ними услід. – Якщо я питаю, чи ми зійдемо тут на берег, хоча й сам бачу, що зійдемо, то могли би відповісти. Хоч словом, лиш би я відчув, що я тут не сам.
Але це він сказав дуже тихо, сам до себе.
Скеля була стрімкою й гладкою. То був непривітний острів, який цілком недвозначно натякав, що не хоче, аби його турбували. На ньому не росли квіти, навіть мох не ріс – нічогісінько. Він лише з лютим виглядом стирчав із води.
Раптом Тато зробив страшенно неприємне і дивне відкриття – острів роївся крихітними червоними павуками, полчищами павуків. Здавалося, ніби чорні скелі вкриті червоним мерехтливим килимом. Ні один павучок не сидів на місці, вони гасали з неймовірною швидкістю, на яку лишень здатні були їхні лапки. Увесь острів немов ворушився і повз у місячному сяйві.
Татові аж млосно стало від огиди.
Він переступав з лапи на лапу, миттю підхопив свого хвоста, ретельно його обтрусивши, пильно розглядався навколо в пошуках хоч якогось вільного клаптика, однак павуки кишіли всюди.
– Я не хочу вас топтати, – бурмотів Тато. – Ото лишенько! І чому я не залишився у човні… їх надто багато і всі одного виду… так не буває у природі… Усі як один схожі між собою…
Мумі-тато безпомічно роззирався за гатіфнатами. Він помітив їхні силуети на самому вершечку гори. Один із них щось знайшов, але Татові не видно було, що саме.
Зрештою, йому було байдуже. Він подався назад до човна, струшуючи лапами, як кіт. Павуки дряпалися по ньому, і Тата ледь не вивертало від млості. Довгою червоною вервечкою вони вже лізли по швартовому канату, добралися й до бортових поручнів.
Мумі-тато забився у найдальший куток на кормі.
"Це мені лише сниться, – думав він. – Ось зараз зірвуся зі сну, розбуджу Маму і скажу: "Яке жахіття мені наснилося! Навколо павуки… ти собі навіть не уявляєш!.."
А вона відповість: "Бідолашний мій! Поглянь: ніде ні павучка! То був тільки сон…"
Гатіфнати поволі поверталися.
І вмить павуки, навіть найкрихітніші, присіли від жаху на задні лапки, і, розвернувшись, кинулися по швартовому канату назад, на суходіл.
Гатіфнати сіли в човен, відштовхнулися від берега. Вони виплили з чорної тіні острова на місячну стежину.
– Яке щастя, що ви повернулися! – з щирим полегшенням вигукнув Мумі-тато. – Я ж ніколи не вмів знаходити спільної мови з павуками. Вони такі крихітні, що з ними й не поговориш… Знайшли щось цікаве?
Гатіфнати мовчки зміряли його довгим місячно– жовтим поглядом.
– Я запитав, чи ви знайшли щось, – повторив Тато, густо почервонівши. – Якщо це таємниця, то й тримайте її при собі. Скажіть принаймні, чи знайшли хоч щось!
Гатіфнати лише стояли й дивилися на Тата. Урешті Мумі-татові урвався терпець, він увесь спаленів.
– Вам павуки подобаються? – закричав він. – Подобаються чи ні? Я хочу знати це негайно!
Серед глибокої тиші один гатіфнат виступив наперед із розпростертими лапками. Можливо, він щось сказав, а може, то вітер прошелестів понад водою.
– Вибачте, – невпевнено зронив Тато. – Я розумію…
Йому здалося, начеб гатіфнат пояснив, що вони не мають якогось особливого ставлення до павуків. Або висловив жаль з приводу чогось, чому неможливо зарадити. Може, з приводу того сумного факту, що гатіфнат і Мумі-тато ніколи не зможуть порозумітися й порозмовляти між собою. Можливо, гатіфнат був розчарований і вважав, що Тато поводився по-дитячому.
Стиха зітхнувши, Тато розглядав гатіфнатів уже без будь-якого захоплення. Тепер він побачив, що вони знайшли. То був маленький сувій із березової кори. Такі сувої скручує море й викидає на берег. Ото й усе. Його розгортають, як документ – всередині кора, біла й гладенька мов шовк, – та досить кору відпустити, вона знову згортається сувоєм. Зовсім як кулачок, у якому міцно затиснута таємниця. Мама, зазвичай, обертає такою корою ручку кавника.
Очевидно, у тому згортку було дуже важливе повідомлення. Але Тато вже втратив до нього інтерес. Він трохи замерз і скрутився клубочком на дні човна, щоб поспати.
Гатіфнати не відчувають холоду, лише електричні розряди.
І ніколи не сплять.
Тато Мумі-троля прокинувся на світанку. Йому затерпла спина, і він далі мерз. З-під крисів капелюха він бачив поруччя та сірий трикутник моря, яке то опускалося, то піднімалося, то знову опускалося. Його трохи нудило, він зовсім не почувався так, як мав би почуватися тато, який подався на пошуки пригод.
Один із гатіфнатів сидів на лаві навскоси від нього. Тато крадькома спостерігав за ним. Очі у гатіфната тепер були сірими. Гарно сформовані лапки поволі рухалися, наче крила в нічного метелика. Може, він розмовляв з іншими гатіфнатами або ж думав. Кругла голова переходила в тулуб без натяку на шию.
"Немов довга біла панчоха, – подумав Тато. – Трохи поторочена знизу. Або шматок пінопласту…"
Тепер Татові стало зовсім зле. Він пригадав свою поведінку минулого вечора. І павуків. Уперше йому довелося бачити переляканих павуків.
– Ой-ой, – застогнав він і раптом, побачивши березовий сувій, завмер. Його вуха під капелюхом настовбурчилися. Сувій лежав у черпаку в трюмі, поволі перекочуючись у такт гойданню човна.
Мумі-тато забув, що його нудить. Він обережно посунув уперед лапу, зиркнувши мигцем на гатіфнатів, але ті, як звичайно, не зводили очей з лінії горизонту. Нарешті Тато дотягнувся до сувою, затиснув його у лапі, поволі підтягнув до себе. Тієї ж миті його пронизав легенький електричний струм, не сильніший, ніж від батарейки кишенькового ліхтарика. Він відчув його аж у потилиці.
Якийсь час Тато тихо лежав, заспокоюючись, а тоді поволі став розгортати таємний документ. То була звичайна березова кора. Жодної карти загублених скарбів. Жодного шифру. Анічогісінько.
Може, сувій служив гатіфнатам візитною карткою, яку вони за правилами ввічливості залишали на кожному безлюдному острові для інших гатіфнатів? Можливо, легенький електричний розряд дає їм таке ж відчуття приємного спілкування, як нам лист від друга? Або вони уміють читати невидиме письмо, про яке звичайний мумі-троль навіть не здогадується? Тато Мумі-троля розчаровано згорнув березовий сувій і підвів очі.
Гатіфнати спокійно спостерігали за ним. Тато зашарівся.
– Ми ж в одному човні, – мовив він. Не чекаючи на відповідь, він безпорадно розпростер лапи, як це, бачив, не раз робили гатіфнати, немов вибачаючись, і зітхнув.
Тихе завивання вітру в напнутих вітрилах було йому відповіддю. Море навколо котило свої сірі хвилі аж на край світу, а Тато Мумі-троля думав зі смутком: "Якщо оце і є розпутнім життям, то я готовий з'їсти власного капелюха!"
На світі стільки різних островів, але тільки маленькі й тільки ті, що лежать далеко в морі, є пустельними та самотніми. Вітри схрещуються над ними, жовтий місяць сідає в море, яке вночі стає чорним, острови ж не міняються, і лише гатіфнати іноді провідують їх. їх і островами назвати важко. Це шхери – невеликі скелі чи камені, забуті смужки суходолу, які, можливо, занурюються в море на світанку, а вночі виринають знову, щоб роздивитися навкруги. Що ми про них знаємо? їх відвідують гатіфнати, не минають жодного. Іноді гатіфнатів чекають там маленькі березові сувої. А буває, й нічого нема. Або ж острів виявиться блискучою спиною тюленя з бурунцями хвиль навколо чи розсипом скельних уламків з нагромадженими на них купами червоних водоростей. На кожному острові, на найвищій його горі, гатіфнати залишають маленькі сувої березової кори.
"Вони мають якусь ідею, яка для них понад усе, – подумав Мумі-тато. – Я не покину їх, доки не довідаюся, що ж це таке…"
Червоні павуки їм більше не стрічалися, але під час кожного сходження гатіфнатів на берег Тато про всяк випадок залишався у човні. Бо гатіфнатові острови нагадували йому про зовсім інші острови, полишені у далекому минулому: острівці, на яких родина Мумі-тролів проводила своє дозвілля, родинні бухти у затінку дерев, намет чи жбанок з маслом, схований у прохолоді під човном, склянку з морсом у піску, мокрі купальники, розкладені на камені під сонцем… Ні-ні, він, ясна річ, зовсім не тужив за тим спокійним розміреним життям домашнього татка, що марнує час на веранді.
Лише одна думка, майнувши повз нього, псувала настрій. Однак вона була така маленька й незначна, що її можна було не брати до уваги.
Зрештою, Мумі-тато почав думати зовсім по– інакшому. Щораз рідше згадував він про минулі дні свого веселого строкатого життя, і про дні прийдешні думав також зрідка. Його думки ковзали, як човен гладкою поверхнею моря, без спогадів і мрій, немов сірі хвилі, яким навіть до небокраю не кортить докотитися.
Мумі-тато більше не намагався заводити розмови з гатіфнатами. Він, як і вони, незмигно вдивлявся у море, його очі, як і очі гатіфнатів, вицвіли, забарвлюючись лише перемінними кольорами неба. А коли попереду з'являлися нові острови, він навіть не ворушився, лише іноді вдаряв хвостом по палубі.
"Цікаво, – подумалося одного разу Мумі-татові, коли їх саме винесло на гребінь довгої втомленої хвилі. – Цікаво, чи не стаю я схожим на гатіфнатів…"
Був дуже спекотний день, а надвечір море заволокло туманом, дивним важким багряно-жовтим туманом. Татові він видався загрозливим і навіть трішки живим.
Морські змії, фиркаючи, виринали на поверхню води. Час до часу Тато бачив їх мигцем вдалині: кругла чорна голова, злякані очі витріщалися на гатіфнатів, а потім удар хвостом і шалена втеча під захист туману.
"Вони їх бояться так само, як павуки, – здогадався Мумі-тато. – Усі бояться гатіфнатів…"
Віддалений гуркіт грому розколов тишу, а тоді знову запанував непорушний спокій.
Тато Мумі-троля завжди вважав грозу неймовірно захоплюючим явищем.
