Морське вовченя - Рід Томас Майн

Не дивно, що Джек Уотерс назвав мене малюком, а його товариші порівняли з кнехтом.

Свідомість того, що я справжній ліліпут, зовсім засмутила мене. Тепер я майже впевнився, що на жоден корабель мене не візьмуть, бо маленьких юнг не буває. Я таких не зустрічав. Навпаки, мені траплялося бачити на бригах і шхунах, що відвідували нашу маленьку гавань, високих на зріст хлопців, майже дорослих, яких чомусь називали юнгами. Ні, влаштуватися на корабель — справа безнадійна. Доведеться повернутися додому.

Однак я знову сів на ящик і продовжував думати. Ще в дитинстві мій розум відрізнявся винахідливістю. Скоро у мене виник новий план, який, здавалось, цілком годився для того, щоб здійснити свій намір.

Мені допомогла пам'ять. Я згадав, що чув і читав про хлопців і дорослих, які непомітно прокрадались на кораблі і ховалися на них, а коли судно було вже далеко від берега, виходили із схованок і продовжували подорож як матроси чи юнги.

Не встигла згадка про цих відважних людей промайнути в моїй голові, як я вирішив учинити так само. Рішення прийшло блискавично: сховатися на борту якогось корабля, та хоч би й на "Інці", з якої мене вигнали з ганьбою. Це, здавалось, був єдиний корабель, який мав відплисти найближчим часом. Але, казати правду, якби в гавані стояла дюжина кораблів, готових до відплиття, я все одно вибрав би "Інку".

Ви, мабуть, здивуєтесь, чого я задумав прокрастися саме на цей корабель. Втім, це неважко пояснити. Я так сердився на моряків, особливо на помічника капітана за його брутально поводження зі мною, що мені захотілось утнути таку штуку, щоб якось помститись над ними. Я знав, що вони не викинуть мене за борт. Якщо не брані до уваги помічника — всі вони люди не жорстокі. Правда, вони посміялися з мене, але я пам'ятав, що дехто з них пожалів мене, коли довідався, що я сирота.

Отже, вирішено: завтра я вирушаю в подорож на цьому великому кораблі — наперекір помічнику, капітану і команді!

Розділ XVIII

Я ПРОКРАДАЮСЬ НА КОРАБЕЛЬ

Але як прошмигнути на корабель непоміченим? І як на ньому сховатися? Ось про що мені довелось подумати.

Звичайно, я можу ще раз пройти на корабель, але хто-небудь з команди неодмінно помітить мене й знов прожене.

Чи не можна підкупити когось із матросів, щоб мені дозволили погуляти на палубі? Але чим підкупити? В мене немає ні шеляга. Іграшковий кораблик і одяг — дуже поганий — оце й усе, що в мене було. Я віддав би кораблик, однак, подумавши трохи, переконався, що жоден матрос не оцінить речі, яку він сам залюбки може зробити; я вважав, що кораблик можна легко змайструвати. Ні, матроса такою іграшкою не підкупиш, нічого н думати про це!

Згадав, в мене ж є досить цінна річ — годинник. Правда, це звичайний старомодний срібний годинник, коштує він небагато, але йде добре. Його подарувала мені моя бідна мати. Після неї мені залишився й другий, значно кращий, але його привласнив дядько. Старого й дешевого він дозволив мені носити, і, на щастя, цей годинник якраз був у мене в кишені. Чи не вдасться мені підкупити ним Уотерса або когось іншого, щоб мене потай пустили на борт і сховали там, поки корабель не вийде в море? Може й поталанить?

І я вирішив спробувати.

Тепер основне — це побачити Уотерса або якогось іншого матроса і поговорити так, щоб ніхто нас не почув. Отже, треба бути біля корабля і чекати слушної нагоди.

Я сподівався й на те, що матиму змогу прокрастися на корабель без будь-чиєї допомоги, особливо коли настане ніч і матроси, закінчивши роботу, спустяться в кубрик. В такому разі мені навіть не доведеться домовлятися з ким-небудь. В темряві я зможу прошмигнути повз вахтових або просто перелізти через фальшборт і сховатися десь унизу. Прокравшись у трюм, я легко сховаюся між ящиків, бочок і тюків, якими завантажений корабель.

Але мене непокоїли дві обставини. Чи стоятиме корабель в порту до ночі? І чи не знайде мене до того часу мій дядько з своїми наймитами?

Признатися, перше запитання не дуже хвилювало мене. На кораблі, як і вчора, стояв щит з оголошенням: "Інка" відпливає в Перу завтра". Не схоже, щоб судно відпливало сьогодні, бо на пристані біля нього лежало багато товарів, які ще вантажитимуться на "Інку". До того ж мені доводилось чути, що кораблі далекого плавання рідко коли відпливають точно в призначений день.

Розмірковуючи так, я вирішив, що корабель навряд чи покине порт сьогодні і вночі я матиму нагоду прокрастися на нього.

Існувала ще й інша небезпека — бути спійманим і привезеним додому, але, зваживши все, я побачив, що цього можна не боятись. На фермі ніхто не згадає про мене до вечора, та й тоді не будуть шукати, бо сподіватимуться, що я все одно буду змушений прийти додому, коли стемніє. Отже, ніякі неприємності з цього боку не загрожували. Я перестав думати про ферму і почав готуватися до здійснення свого плану.

Я розумів, що на кораблі, якщо мені пощастить прокрастися на нього, я змушений буду ховатися не менше доби, а може й більше. Так довго без їжі я не витримаю. А де роздобути харчів? У мене, як я казав, і гроша в кишені не було. Таким чином, купити я нічого не міг. Що ж робити?

Але тут я зміркував, що можна ж продати свій кораблик і на ці гроші купити чогось їстівного. Адже тепер іграшковий шлюп мені не потрібний — чого ж не розлучитися з ним?

Без зайвих роздумів я вийшов із схованки і рушив по набережній шукати покупця на свій кораблик.

Незабаром я знайшов крамничку морських іграшок. Там, поторгувавшись трохи з хазяїном, я продав шлюп за шилінг.

Казати правду, моє маленьке суденце коштувало в п'ять разів дорожче, і за інших обставин я не розлучився б з ним і за п'ять шилінгів. Але гендляр побачив, очевидно, що я в скруті, і безсоромно скористався з цього.

Тепер у мене вистачало грошей. Я зайшов у іншу крамничку і купив на шість пенсів сиру та на стільки ж сухарів. Розсовавши все це по кишенях, я повернувся на місце серед бочок і ящиків. Мене починав мучити голод, бо обідня пора вже минула, і я накинувся на сухарі й сир, значно зменшивши свої запаси.

Наближався вечір, і я подумав, що не зайвим буде вийти на розвідку. Це допоможе заздалегідь з'ясувати, в якому місці найлегше перелізти через борт, коли настане час діяти. А якщо матроси побачать, що я вештаюсь біля корабля? Нічого страшного. Вони ж не можуть заборонити мені ходити по пристані, а навіщо я це роблю, їм і не спаде на думку. Якщо ж вони знов почнуть сміятися з мене, тоді я заведу з ними розмову і таким чином дістану можливість добре роздивитись.

Не гаючись ні хвилини, я виліз із своєї схованки й почав прогулюватись по пристані з удавано байдужим виглядом, ніби мене ніщо не цікавило. Через якийсь час я підійшов до носа корабля, зупинився і глянув угору, його палуба була тепер майже врівні з пристанню, бо під вагою вантажу корабель глибоко осів у воду. Та високий фальшборт заважав побачити палубу. Я одразу зрозумів, що не важко вилізти на нього з пристані, а звідти, тримаючись за ванти[11] бізань-щогли, проникнути на корабель. Я вирішив, що це найкращий шлях домогтися свого. Звичайно, лізти по вантах треба буде дуже обережно. Якщо ніч видасться не зовсім темною і вахтовий матрос помітить мене, все буде скінчено: подумають, що я злодій, спіймають і посадять у в'язницю. Але хай буде що буде — треба рискнути.

На кораблі панувала тиша. Не чути було ні голосів, ні шуму. Частина товарів ще лежала на пристані — отже, вантажити корабель ще не скінчили. Але матроси вже не працювали, бо, підійшовши ближче, я побачив, що на трапі та коло головного люка нікого немає. Де ж вони поділися?

Я безшумно й обережно рушив уперед, поки не наблизився до краю пристані. Передо мною лежав трап, трохи далі я бачив люк і значну частину палуби. Ні помічника, ні матросів на ній не було. Мабуть, уся команда чомусь пішла на інший кінець корабля.

Я стояв і прислухався. Звідкись з носової частини корабля до мене невиразно долинав приглушений гомін голосів. Це розмовляли матроси.

Раптом повз трап пройшов чоловік з великим казаном, з якого валувала пара. Очевидно, там була кава або якась інша гаряча їжа. Певно, матроси зібралися вечеряти, а чоловік з казаном був коком. Тому вони, мабуть, і пішли на носову. частину корабля.

Частково з цікавості, частково через те, що в мене виник новий план, я пробіг по сходнях і зазирнув на палубу. Далеко на носі корабля я побачив матросів. Одні сиділи на брашпилі,[12]інші — просто на дошках палуби. Перед кожним матросом стояла олов'яна миска, в руках вони тримали складані ножі. Ніхто з них не помітив мене, бо ніхто не дивився в мій бік. Вся їх увага була прикута до кока з блискучим казаном у руках.

Я квапливо глянув навколо — поблизу нікого не було. Новий план вималювався чіткіше.

"Зараз або ніколи", подумав я і, наче мене хто штовхнув, нагнувся й пробіг по палубі до грот-щогли.

Тепер я стояв біля відкритого люка, в який збирався залізти. Драбини не було, але з талей звисав канат, на якому опускали вниз вантажі. Його кінець губився в напівтемряві трюму.

Я схопився за цей канат, смикнув його, щоб дізнатися, чи міцно він прив'язаний, а потім почав обережно спускатися в трюм.

Мені просто пощастило, що я не скрутив собі в'язів, бо руки випустили канат раніше, ніж я був унизу. Я гепнувся добряче, але швидко підвівся, переліз через кілька тюків, ще не покладених на свої місця, і, заповзши за велику бочку, тихенько причаївся в темряві.

Розділ XIX

УРА! МИ ВІДЧАЛИЛИ!

Сховавшись за бочкою, я одразу вмостився зручніше і через п'ять хвилин заснув так міцно, що мене не розбудили б усі дзвони Кентербері.[13] Останню ніч я майже не спав, та й позаминулої ночі теж не виспався, бо ми з Джоном встали рано, щоб їхати в місто, а тривала подорож пішки і безперервні хвилювання, які лише тепер трохи послабшали, зовсім виснажили мене. Можна тільки дивуватись, що той шум, який здіймали матроси, навантажуючи корабель, не розбудив мене. Адже зовсім близько скрипіли блоки, ящики з гуркотом опускались на дно трюму, а я нічого не чув!

Прокинувшись, я зрозумів, що спав дуже довго. "Мабуть, уже далеко за північ", вирішив я, бо мене огортав суцільний морок. Раніше, коли я тільки сховався, за бочку проникала смуга світла. Тепер вона зникла.

Стояла така темрява, що я зовсім нічого не бачив.