Над прірвою у житі (Ловець у житі) - Селінджер Джером Девід

Але я побоявся, що трубку візьме її мати. А та знала мою матір, і я собі уявив, як вона, каналія, прожогом хапає трубку і дзвонить моїй матері, що я в Нью-Йорку. Та й узагалі я не був у захваті від перспективи побалакати по телефону з місіс Гейс. Якось вона заявила Саллі, що я, мовляв, неприкаяний. Каже, неприкаяний і не має в житті мети. Потім я хотів був дзенькнути Карлові Льюсу— одному кадрові, з яким я вчився в Гутонській школі. Але я його недолюблював. Кінець кінцем я взагалі нікому не подзвонив, простовбичивши біля телефону хвилин двадцять чи десь так, вийшов з будки. Я взяв саквояжі, дійшов підземним переходом до зупинки таксі й сів у машину.

Я такий з біса неуважний, що назвав водієві — просто за звичкою — домашню адресу! Геть забув, що зібрався ж окопатися в готелі й пересидіти кілька днів, доки почнуться [51] канікули. Я згадав про, це, аж коли ми проїхали вже половину Центрального парку. Тоді я й кажу:

— Знаєте що, ви б не .повернули, коли можна буде, на-вад? Я дав вам не ту адресу. Мені треба до центру.

Та водій мій був теж не в тім'я битий.

— Тут я не можу повернути назад, приятелю,— каже.— Тут однобічний рух. Доведеться тепер їхати аж до Дев'яностої.

Сперечатися я бажання не мав.

— Гаразд,— відповідаю. І раптом мені блиснула ідея.— Слухайте,— кажу,— а ви чули про-отих качок на озері, яке зразу біля Південних воріт до парку? На отому невеличкому ставочку. Часом не знаєте, куди вони діваються, оті качки, коли озеро замерзає? Може, випадково знаєте? — Я звісно, розумів: шансів, що він про це знає, один із мільйона.

Водій обернувсь і зміряв мене таким поглядом, ніби я — ненормальний.

— Ти що, старий,— каже,— смієшся з мене?

— Ні, просто мені цікаво, та й годі.

Він не сказав більш нічого, тож і я замовк. Коли ми виїхали з парку біля Дев'яностої вулиці, водій нарешті озвався: —. — Гаразд, старий, то куди тепер?

— Розумієте,— кажу,— не хочеться зупинятись у якому-небудь готелі на Іст-Сайді — тут мене можуть побачити знайомі. Я подорожую інкогніто.— Не можу терпіти заяложених і дурнуватих фраз на зразок "подорожую інкогніто", але з дурнями тільки так, по-дурному, й доводиться розмовляти.— Часом не знаєте, який оркестр грає у "Тафті" або в "Нью-Йоркському " ?

— Уявлення не маю, приятелю.

— Що ж, тоді підкиньте мене до "Едмонта",— кажу.— А ви не хочете по дорозі де-небудь зупинитись і випити зі мною коктейль? Угощаю! Грошей у мене слава богу.

— Не можу, приятелю. Вибачай.

Ох і компаньйончик мені попався! Серйозний чоловік.

Ми приїхали до "Едмонта", і я взяв номер. У таксі я натяг свою червону мисливську шапку — просто так, задля хохми,— але у вестибюлі скинув її. Ще, майнуло в голові, люди подумають, ніби я псих абощо. Сміх, та й годі! Тоді я ще й не здогадувався, що в тому клятому готелі аж кишіло всілякої потолочі та придурків. Одне слово, псих па психові.

Номер мені попався зачуханий, з вікна ніякого дідька не видно, крім заднього фасаду цього самого готелю. Та все, це пусте. Коли на серці так гидосно, видами з вікна не перебираєш. Коридорний, що провів мене в кімнату, мав років шістдесят п'ять, як не більше,— дід, та й годі! Від його вигляду на душі стало ще тяжче, ніж від номера. Це був один із тих голомозих типів, що зализують свої три волосини з одного боку лисини на другий. А я б краще вже лисий ходив, ніж отак зачісуватись. Ото роботу знайшов! Скоро вже сімдесят стукне, а він тягає чужі чемодани та жде, ще йому тицьнуть чайові! Мабуть, на розум він не багатий, що правда, то правда, але взагалі це жахливо.

Коли старий пішов, я, не роздягаючись, у пальті, трохи постояв біля вікна. Однаково робити було нічого. Якби ви тільки знали, що діялося за вікнами навпроти! Там навіть не завдавали собі клопоту запнути штори. Один тип — сивоволосий, на вигляд навіть досить солідний, у самих трусах — виробляв таке, що не повірите, коли розкажу. Спершу він _ поставив на ліжко чемодан. А тоді дістав звідти жіночий одяг і вбрався в нього! Справжнісінький жіночий одяг — шовкові панчохи, туфлі на високих підборах, бюстгальтер і такий корсет, що на ньому теліпаються якісь підв'язки. І нарешті нацупив на себе оту вузьку чорну сукню. Вечірню сукню, їй-богу, не брешу! Вбрався — і ну дефілювати по кімнаті, тільки не йшов, а плив — точнісінько, як ото дама, ще й сигаретку закурив, та все поглядає на себе в дзеркало. А в номері більш ні душі. Якщо, правда, ніхто не сидів у ванній — цього вже мені не було видно. Коли дивлюсь — а в тому вікні, що на поверх вище, чоловік і жінка бризкають одне на одного з рота водою! Може, то була й не вода, а віскі з содовою — адже я не бачив, що в них у склянках. Одне слово, набирає спершу він повен рот та як цвіркне на неї! А тоді вона на нього, і так по черзі, трясця їхній матері! Ви б на них тільки поглянули! І регочуть до упаду, так наче нічого смішнішого зроду не бачили. Той готель був просто напханий психами, серйозно кажу. Я був там, мабуть, єдиним нормальним типом, а це не так уже й багато. Ледве не вдарив телеграму каналії Стредлейтерові, щоб той першим поїздом виїздив до Нью-Йорка. В цьому готелі він був би справжнім королем.

Але найгірше те, що від такої гидоти не можеш відвести очей, навіть коли дивитися й не хочеш. Бо, скажімо, та ціна, якій він бризкав межи очі водою, була досить-таки нічогенька. Ось у чому велика моя біда. В душі я, певно, найбільший сексуальний маніяк на світі. Іноді на думку [53] спадає жахлива бридота, яку б я міг зробити, коли б трапилася нагода. Мені навіть здається, що це, може, й досить приємно, хоч і гидко, коли ви з дівчиною обоє напідпитку й узагалі, а тоді заходитеся бризкати одне одному в обличчя водою або там чим... Та, по правді, все те мені не до вподоби. Як добре подумати, то це просто огидно. Я так гадаю: якщо тобі не подобається дівчина по-справжньому, то нема чого з нею дурня корчити, а коли вона тобі подобається, то подобається і її обличчя, а коли подобається її обличчя, то нічого виробляти з ним казна-що — наприклад, цвіркати в нього водою або там чим. Немає нічого гіршого, коли отака мерзота іноді дуже тішить людей. А втім, від самих дівчат теж добра не жди, коли намагаєшся не робити дурниць, щоб не зіпсувати чогось справді хорошого. Років два тому я теж мав одну знайому. То вона була ще гірша за мене. Слухайте, от розпусниця! І все ж якийсь час ми з нею навіть досить весело розважалися, хоч це й гидко. Взагалі я в сексуальних справах не багато тямлю. Там сам чорт ніколи не добере, що й до чого. Я весь час даю собі слово чогось не робити, а тоді відразу його й ламаю. Торік, наприклад, твердо вирішив не волочитися за дівчатами, від яких мені з душі верне. І того ж таки тижня — та де, сказати щиро, того ж таки дня! — сам і порушив це правило. Цілий вечір прообіймався та процілувався з однією дурепою,— звали її Анна-Луїза Шерман. Ні, секс для мене — китайська грамота. Слово честі.

Стоячи край вікна, я почав думати, як би його зателефонувати каналії Джейн — тобто як замовити міжміську розмову просто з Б. М., де вона вчилася, а не дзвонити її матері й не питати, коли Джейн приїде. Власне, дзвонити дівчатам у школу пізно ввечері не дозволялося, але я все добре обміркував. Коли там візьмуть трубку, я скажу, що телефонує її дядько. Мовляв, її тітка попала в автомобільну аварію й розбилася на смерть, і мені треба терміново поговорити з Джейн. Думаю, такий номер пройшов би. І не подзвонив я тільки через те, що був не в гуморі. А коли ти не в гуморі, то нічого путнього не зробиш.

Перегодя я сів у крісло й висмалив кілька сигарет підряд. Ніде правди діти: з голови не йшли кляті жінки. І раптом на думку спала ідея! Я дістав гаманця й почав шукати адресу, яку мені дав один кадр — ми з ним познайомилися влітку на вечірці, він учився в університетському коледжі у Прінстоні. Нарешті я знайшов той папірець. У гаманці він геть витерся, пожовк, але дещо прочитати на ньому ще можна було. Там була адреса однієї кралі — не те що справжньої [54] повії, але, як сказав той студіозус, при нагоді вона не відмовить. Якось він привів був її в Прінстон на танці, і його через неї трохи не вигнали з коледжу. Як виявилось, раніше вона виступала в кабаре із стриптизом, чи щось таке Одне слово, взяв я трубку й набрав номер. Звали її Фей Кевендіш, а жила вона в готелі "Стенфорд Армз" на розі Шістдесят п'ятої і Бродвею. Певно, якийсь глухий закутень. Спершу я подумав був, що її нема вдома абощо. Ніхто не відповідав. Потім, чую, хтось таки взяв трубку.

— Алло! — гукаю. Говорити я намагався басом, щоб вона не здогадалася, скільки мені років. А взагалі голос у мене й так досить низький.

— Алло! — відповів жіночий голос. Щоб дуже привітно, то ні.

— Міс Фей Кевендіш?

— Хто дзвонить? Кому це заманулося будити мене серед ночі, прокляття!

Я трохи аж злякався.

— Я, звичайно, розумію, вже пізнувато,— кажу їй таким дорослим-дорослим голосом.— Вибачте, але мені дуже захотілося почути ваш голос, поговорити з вами...— І все це з біса статечно, поважно. Слово честі!

— Хто це дзвонить? — питає вона.

— Розумієте, ви мене не знаєте, але я — товариш Едді Бердселла. Він сказав, що коли я буду в Нью-Йорку, то ми з вами неодмінно повинні зустрітися і випити коктейль-два.

— Хто-хто сказав? Чий ви товариш?

Слухайте, та вона ж справжня тигра!, Не говорить, а ричить на мене в трубку.

— Едмунда Бердселла. Едді Бердселла,— кажу. Я не міг пригадати, як його, і каналію, звали — Едмунд чи Едвард. Я ж бо його тільки один раз і бачив — на отій ідіотській вечірці.

— Не знаю я ніякого Едді, приятелю! І якщо ви гадаєте, що мені дуже приємно схоплюватися серед ночі...

— Таж Едді Бердселла! Із Прінстоиа! — кажу.

Вона проказала кілька разів прізвище — видно, перебирала в пам'яті своїх знайомих:

— Бердселл. Бердселл... Із Прінстона... З Прінстонського коледжу?

— Ну звісно!

— Ви з Прінстонського коледжу?

— Ага,— кажу.— Майже.

— А-а... То як там Едді? — питає вона.— Ну й час люди вибирають, щоб подзвонити, хай бог милує! [55]

— Непогано. Просив переказати вам вітання.

— Дякую. Вітайте і його від мене,-каже.-Славний хлопець. Що він тепер робить? — Чую, вона вже забалакала привітніше, каналія.

— Та самі знаєте, те саме,— кажу.