Семеро підземних королів - Волков Олександр

Обидва володарі прожили на світі вже літ по триста, але ще ні разу не зустрічались Кожного разу, коли засинав один, другий за рівнем розуму ще був немовлям. І ось вони зійшлися в тронній залі в присутності численних придворних Ї з цікавістю розглядали один одного.

— Добрий день ваша величносте! — промовив Ментахо: він був молодшим літ на тридцять.

— Добрий день, ваша величносте! — прошамкав Арбусто. — Дуже радий з вами познайомитись. Що не кажіть, ми родичі, хоча і не дуже близькі. Здається, ваш дідусь був троюрідним братом дядька моєї матері?

— Ні, це моя бабуся була внучатою племінницею тітки вашого батька… Та, зрештою навіщо нам розбиратись у таких тонкощах нехай риються в старих книгах літописці…

— Правильно, погодився Арбусто. — Будемо просто звати один одного братами: адже ми обидва — нащадки славного Бофаро Згоден брате Ментахо?

— Згоден, брате Арбусто!

І королі потисли один одному руки під загальне схвалення.

З нагоди приємного в палаці відбувся веселий бенкет, в якому взяли участь свити обох королів. На бенкеті був і Хранитель часу Ружеро. Йому, як і всім, підносили келихи вина, але старий відсував їх від себе, похмуро погладжуючи сиву бороду…

СТАНОВИЩЕ УСКЛАДНЮЄТЬСЯ

ерез кілька місяців стало зрозуміло що ж непокоїло мудрого Ружеро. Королі та їхні свити прокидалися один за одним, і один за одним оживали раніше порожні та мовчазні сектори Веселкового палацу. Чудесна вода не з'являлась, і приспати тих королів, які від володарювали, було неможливо.

А Руф Білан, який зруйнував віковий порядок Підземної країни, служив лакеєм у зеленому секторі короля Ментахо. Поводився він тихіше води і нижче трави, з дивовижною старанністю виконував усі свої обов'язки і намагався не потрапляти на очі королю та його вельможам.

"Горе мені буде, — думав Білан, — якщо вони згадають, що винуватець усього цього безладдя я…"

Одного разу вранці до Ласампо, міністра продовольства короля Ментахо, прибув завідуючий хлібопекарнями.

— Маю честь доповісти вашій величності, — понуро почав він, — що в мене на складі залишилось борошна тільки на три тижні. Якщо не буде поповнення доведеться зачинити булочні й кондитерські.

— Поповнення, поповнення! — роздратовано перебив його міністр. — Звідки воно може надійти?

— Я гадав, — пробурмотів чиновник, — що треба було б достроково провести торговий день…

— Ви з глузду з'їхали! — загорлав міністр. — Який торговий день?! Ви забули, що ми вже виміняли усе, що могли, а нових товарів не встигли виготовити?

— Тоді які ж будуть вказівки, ваша величносте?

— Забирайтесь геть!

Щойно ошелешений чиновник вийшов, як з'явився наглядач складів, де зберігалися молочні продукти.

— Ваша величносте, — заговорив він розгублено, — у мене в амбарах масла й сиру вистачить не більше як на два тижні.

— А що я можу зробити?

— Але… можливо… ваші розпорядження… — забурмотів переляканий наглядач.

— Ось мої розпорядження. Кондитерам масла не видавати! Солдатським кашоварам — теж! Шпигунів зовсім не годувати!

— Але ж вони помруть з голоду… Хто буде стежити за не вдоволеними? А їх з кожним днем усе більшає…

— Оце задача… Гаразд видавайте шпигунам половину пайки, аби тільки ноги волочили. Зрозуміли?

— Зрозумів, ваша величносте, — відповів наглядач, задкуючи до дверей.

З ним зіштовхнувся королівський виночерпій. Міністр, глянувши на його пригнічене обличчя, знепритомнів.

— І ви? — тихо запитав наглядач молочних продуктів.

— Так, — тихо відповів виночерпій. — Вина залишилося всього на тиждень.

Вони заходилися приводити Ласампо до тями. Відійшовши, той поспішив до міністрів інших королів. Виявилося, що з продовольством скрізь таке ж катастрофічне становище. Вирішено було зібрати Велику Раду, але її не скликали вже кілька століть, і всі забули, як це робиться. Довелося звернутись до давніх літописів.

Головував король Барбедо який правив цього місяця. Він надав слово Хранителеві часу Ружеро.

Ружеро кілька хвилин стояв мовчки, розглядаючи учасників Ради, костюми яких вигравали всіма барвами веселки. Вигляд його був похмурим. Нарешті він почав:

— Ваші величності, пайове міністри, придворні! Усім вам відомо, яке скрутне становище склалося в країні відтоді, як назовсім зникла Сонна вода. На превеликий жаль, мушу доповісти високому зібранню, що розкопки наших майстрів не дали добрих результатів Священне джерело зникло назавжди.

Оратор зупинився перевести подих. Король Барбедо мовив:

— Ви кажете про речі, усім відомі. Краще повідомте щось нове.

Ружеро вів далі:

— Наша біда в тому, що у нас надто багато їдців і зовсім не вистачає працівників. У давніх літописах я читав, що так само було до Дня Першого Присипляння. Тоді народ теж не міг прогодувати королів та їхні двори. Сонна вода врятувала становище, зменшивши число нахлібників у сім разів…

— Що ж ви пропонуєте? Вбивати усіх зайвих? — насмішкувато вигукнув міністр Корієнте.

— Навіщо вбивати? — спокійно заперечив Хранитель часу. — Вони можуть самі прогодувати себе. У кожного з семи королів є свій штат міністрів, радників і придворних, який налічує не менше п'яти десятків людей. Вони допомагають своєму повелителю правити державою лише протягом одного місяця з семи, а інші шість місяців живуть безтурботно, як нероби. То чому б не залишити один штат який би переходив від одного короля до іншого під час зміни правителів? Тоді звільниться відразу триста пар робочих рук, які так необхідні нам у полі і на заводах…

Зухвала пропозиція Ружеро приголомшила членів Ради. Багато хто з них скочив з місць, щоб оголосити про свою незгоду. Зчинився страшенний гамір. Особливо галасувала королівська родина, всі дядечки, двоюрідні брати, племінники. Але закон забороняв перебивати оратора, доки він не висловився до кінця.

Король Ментахо навів порядок, і Ружеро говорив далі:

— Прийнявши мою пропозицію королі можуть звільнити більшу частину придворної челяді, яка переповнює палац і служить не так монархам та їхнім сім'ям, як міністрам і придворним. І я думаю, що тоді не потрібні будуть ні варта, ні шпигуни, адже народ не матиме приводів для невдоволення. Я підрахував, що не менше як шістсот нероб змогли б зайнятися корисною працею. А коли всі ці дармоїди злізуть з народної шиї, нам цілком вистачить наших ресурсів.

Ружеро завершив свою палку переконливу промову, і в залі здійнявся шквал обурення. Міністри й придворні репетували, розмахували кулаками, лунали крики:

— Нам йти за плугом, нам, нащадкам благородного Бофаро! Смажитись біля плавильних печей? Відмовитися від привілеїв, успадкованих від предків, і стати в ряди простолюду? Хранитель часу з глузду з'їхав!

Після Ружеро виступило багато міністрів і радників. Усі вони відкидали план Хранителя часу і говорили про те, що треба змусити ремісників та землеробів більше працювати. Якщо фабричні робітники працюватимуть більше, вони вироблять більше товарів, тоді можна виміняти вдосталь продовольства у горішніх жителів. А варту і шпи гунів розпускати не можна, лише вони і тримають народ у покорі.

Виступ останнього оратора перервала несподівана подія. До тронної зали ввірвався начальник міської варти і, відхекуючись, сказав:

— Ваші величності! Щойно прилетів гонець з повідомленням, що до Міста Семи Володарів наближаються два чужоземці.

Засідання закінчилось тієї ж миті. З криками, штовхаючись і сварячись, королі та придворні кинулись геть від палацу. Попереду мчав здоровань Ментахо.

Строкатий натовп вибіг з воріт і в подиві зупинився. До міста підходило двоє: високий темноволосий хлопчик і дівчинка, яка притискала до грудей небаченого патлатого звірка.

ТРИВАЛА ПРОГУЛЯНКА

ЛИСТ

еремігши злого і підступного Урфіна Джюса, Еллі Сміт попрощалась зі своїми вірними друзями Страшилом, Залізним Дроворубом та Левом, і дядечко Чарлі знову перевіз її через Велику пустелю на сухопутному кораблі. Цей корабель чекав на своїх пасажирів біля Чорного каменя Гінгеми і був цілком справний.

Зворотна мандрівка пройшла без пригод, бо Чорний камінь міг затримувати лише тих, хто прямував у Чарівну країну. Тим, хто повертався з неї, вони не перешкоджали.

Обнімаючи Еллі, яка повернулась, місіс Анна сказала:

— Донечко, ти більше не покинеш нас? Ми так переживали за тебе, так чекали.

А Джон Сміт пробурчав, попихкуючи люлькою:

— Справді, досить уже цих чарівних пригод, час братися за діло. За дві милі від нас відкрили школу, навчатимешся там. Дружба з феями і різними дивовижними істотами — це приємно, але вона не замінить освіти.

Коли всі сиділи за святковим столом, одноногий моряк Чарлі Блек похвалився великим смарагдом, який йому подарував Страшило Мудрий.

— Як ти гадаєш Джоне це коштовна річ? — запитав він.

Джон Сміт оглянув камінь з усіх боків, зважив на долоні.

— Так, я гадаю, ювелір відсипле тобі за цю штуку чимало дзвінких монет, — мовив він.

— Тепер я здійсню свою давню мрію, — признався моряк Чарлі. — Я куплю собі шхуну і поїду до моїх старих друзів на Куру Кусу. Клянусь буревієм, це — славні хлопці! Шкода тільки розлучатися з Еллі. Чомусь на кораблях не заведено працювати дівчаткам, а то взяв би її з собою.

В Еллі вже заблищали очі, але місіс Анна сердито накинулась на брата:

— Мовчи вже, ще чого вигадаєш!

— Гаразд, сестро, гаразд, не галасуй! От погостюю у вас з тиждень і поїду.

Але чимало тижнів минуло, поки вдалося Чарлі Блеку вирватися від Смітів. Його не відпускала племінниця, яка особливо подружилася з моряком під час небезпечної подорожі до Чарівної країни І все ж настав день, коли їм довелося розлучитись, і заплакана Еллі провела дядечка до зупинки диліжанса.

Кілька місяців Еллі ходила до школи, вивчала премудрості арифметики і граматики, а потім настали літні канікули і в цей час на ферму надійшов лист.

Смітам писали рідко, і лист став для них великою подією. Джон довго вертів у руках конверт, перед тим як розкрити. Поглянувши на підпис, фермер радісно вигукнув:

— Це від Білла Каннінга! Довго ж не давав про себе знати мій двоюрідний братик!

— Читай, читай швидше! — поквапила чоловіка місіс Анна.

В листі розповідалося про довгі поневіряння сім'ї Каннінгів по країні. Вілл працював рудокопом, збирав фрукти у Каліфорнії, будував дорогу, а тепер найнявся пастухом на ферму в штаті Айова.