Весняний біг - Кіплінг Редьярд

Син людський іде до Людей. Прощайтеся з ним, о Джунглі, –

Він був нашим братом, а нині від нас іде.

Вислухайте його, скажіть свій вирок, о Джунглі, –

Скажіть, хто його поверне, хто назад його приведе?

Син людський іде до Людей. Він плакав, тужив у Джунглях,

Він був нашим братом, і тяжко йому в цей час.

Людина йде до Людей. Ми любили його, ми у Джунглях,

Та на людські стежки нема дороги для нас.

Рік минув після великої битви з Дикими Собаками і після смерті Акели, і Мауглі виповнився сімнадцятий рік. Та на вигляд він був старший, бо постійний рух, свіжа їжа і звичка купатись, щойно йому стане жарко чи душно, зробили його дуже міцним та здоровим. Коли він хотів оглянути лісові дороги, то міг півгодини висіти, тримаючись рукою за гілку. Він міг зупинити на бігу молодого оленя і, вхопивши його за роги, повалити додолу. Міг навіть збити з ніг великого дикого кабана з тих, що живуть у північних болотах. Досі Народ Джунглів боявся Мауглі, бо він був розумний, а тепер його почали боятися ще й тому, що він був дужий. І коли Мауглі йшов кудись у своїх справах, звістка про його наближення відкривала перед ним усі шляхи. Проте його погляд завжди лишався спокійним. Навіть коли він бився, очі в нього не палали вогнем, як у чорної пантери Багіри. Його погляд тільки ставав більш пильним та жвавим, і то було дивно навіть самій Багірі.

Якось вона спитала про це Мауглі, і він відповів зі сміхом:

– Коли мені не пощастить на полюванні, я злий. Коли не попоїм день чи два, то дуже злий. Хіба мої очі цього не виказують?

– Рот у тебе голодний, – сказала Багіра, – аз очей цього не видно. Чи ти полюєш, чи їси, чи купаєшся – очі в тебе завжди однакові, мов камінь у дощ і в посуху.

Мауглі ліниво позирнув на пантеру з під довгих вій, і вона, як завжди, опустила голову. Багіра знала, хто її хазяїн.

Вони лежали на схилі високого пагорба над річкою Вайнгангою, і вранішній туман стелився перед ними білими пасмами. Коли зійшло сонце, ці смуги обернулися на бурхливе золотаво багряне море, потім попливли догори, і косі промені впали на суху траву, де відпочивали Мауглі та Багіра. Холодна пора вже минула, листя на деревах поблякло, висохло і тихо шелестіло під вітром. Та ось один малий листок стріпнувся, зашарудів об гілку, і це розбудило Багіру. Вона вдихнула ранкове повітря з довгим, протяжним пирханням, перевернулася на спину і спіймала передніми лапами тріпотливий листок.

– Рік повернув на нове, – сказала вона. – Джунглі рушили вперед. Скоро настане пора Нових Розмов. Бачиш, навіть листок це знає. І це дуже добре!

– Трава ще суха, – відповів Мауглі, вирвавши з корінням жмутик трави. – Навіть Весняне Око (дрібненька червона квітка, схожа на восковий дзвіночок), – навіть Весняне Око ще не зацвіло. Багіро, чи личить чорній пантері отак качатися на спині і махати лапами, наче лісовій кішці?

– Аоу! – відгукнулася Багіра. Було видно, що вона думає про щось інше.

– Слухай, та хіба ж личить чорній пантері отак викручуватись, кахикати, вити і валятися по траві? Не забувай, ми з тобою – хазяї Джунглів!

– Авжеж, малий, так воно й є. – Багіра хутко звелася на ноги й обтрусила пилюку зі своїх кошлатих чорних боків (вона линяла після зими). – Звісно ж, ми з тобою хазяї Джунглів! Хто ще такий сильний, як Мауглі? А хто такий розумний?

В її голосі забриніли дивні протяжні нотки, і Мауглі озирнувся, щоб подивитись, чи не глузує з нього чорна пантера, бо у джунглях часом у слів звучання одне, а зміст зовсім інший.

– Я й кажу, що ми з тобою, звісно, хазяї Джунглів, – повторила Багіра. – Хіба не так? Я ж не знала, що наш малий більше не ходить по землі. Мабуть, він літає.

Мауглі сидів, спершись ліктями на коліна, і дивився на долину, залиту сонцем. Далеко в лісі під пагорбом якийсь птах непевним хрипким голосом заводив свою весняну пісню. То була лише тінь дзвінкого, гучного співу, що лунатиме у джунглях згодом. Та Багіра все одно почула її.

– Я ж кажу, прийшла пора Нових Розмов! – рикнула пантера, махнувши хвостом.

– Та чую, – відповів Мауглі. – Чого ти вся тремтиш, Багіро? Адже на сонці тепло!

– Це Ферао, червоний дятел, – сказала вона. – Бачиш, він згадав. То й мені слід пригадати мою пісню. – І вона щось замуркотіла собі під ніс, час від часу прислухаючись.

– Тут немає дичини, – ліниво мовив Мауглі.

– Малий Брате, ти що, оглух на обидва вуха? Це ж не мисливське слово! Це моя пісня про те, що я буду готова, коли знадобиться.

– Справді, а я й забув. Та я все одно знатиму, коли прийде час Нової Розмови, – адже тоді і ти, і всі інші повтікають геть від мене, а я лишуся сам один.

Мауглі говорив досить таки сердито.

– Але ж, Малий Брате, – почала Багіра, – ми не завжди…

– У тому й річ, що завжди! – гнівно мовив Мауглі, піднявши палець. – Ви завжди тікаєте, а я, Хазяїн Джунглів, мушу блукати один! Чи не так було торік, коли я надумав збирати цукрову тростину на полях людської зграї? Я відправив гінця – тебе! – до Хатхі, щоб він прийшов уночі та своїм хоботом назбирав для мене солодкої трави.

– І він забарився лише на дві ночі, – відповіла Багіра, ледь похнюпившись. – А тієї солодкої трави, яку ти так полюбляєш, він назбирав стільки, що будь якій людській дитині вистачило б на всю пору дощів. Тож я ні в чому не винна!

– Але він не прийшов тієї ночі, коли я його кликав! Він бігав долиною при місяці, і сурмив, і ревів на весь голос. Та ще й протоптав таку дорогу, як троє слонів, бо не хотів ховатись у заростях. Він танцював при місяці перед хатами людської зграї! Я його бачив, і він таки не підійшов до мене; а я ж Хазяїн Джунглів!

– Це було о порі Нових Розмов, – мовила пантера дуже сумирно. – Малий Брате, ти, певно, тоді не покликав його Словом Хазяїна! Послухай Ферао.

Та Мауглі начебто вже не сердився. Він ліг, спершись головою на руки, і заплющив очі.

– Не знаю… Та мені й байдуже, – сонно пробурмотів він. – Давай поспимо, Багіро. Мені важко у шлунку, та й голові треба відпочити.

А пантера, лягаючи, зітхнула – бо вона чула, як Ферао на всі лади повторює пісню Весняної пори Нових Розмов, як то кажуть у лісі.

У джунглях Індії пори року наче зливаються одна з одною. Їх нібито всього дві: суха та дощова. Проте коли придивитись уважніше до струменів дощу та хмар пилюки й куряви, то можна побачити, що всі чотири пори року йдуть одна за одною, як належить. Найбільше диво у джунглях – весна, бо їй не треба одягати голі рівнини в нове зелене вбрання, вона має тільки пробитись крізь пожухле листя зими, аби втомлена, неприбрана земля знову відчула себе молодою та свіжою. Ніде в світі нема такої весни, як у джунглях.

Приходить день, коли усе в лісі стає блідим, і навіть запахи, якими просякнуте задушливе повітря, ніби слабшають. Цього не можна пояснити словами, це просто відчувається. А потім приходить інший день, коли всі запахи відроджуються знов, свіжі та чарівні, і у звірів опадають довгі скуйовджені пасма зимової шерсті. Потім зазвичай трохи дощить, і всі дерева, кущі, бамбук, мох і соковиті рослини, прокинувшись, кидаються в ріст із таким шумом, що його можна навіть почути. І вночі, і вдень навкруги не змовкає тихе гудіння. То гомін весни – не дзижчання бджіл, не дзюркіт води, не шепіт вітру у верховітті, а просто голос зігрітого сонцем радісного світу.

Досі Мауглі завжди радів весні. Він перший помічав Весняне Око в густій траві й перші весняні хмари. Його голос можна було почути вночі, при сяйві зірок, у вогких ярах, устелених квітами; там він підспівував великим жабам чи перекривляв малих сов перевертнів, що пугукають усю ніч до ранку. Як усі його друзі, він обирав весну для своїх мандрів – це ж така втіха – гасати із вітром навзаводи від зорі до зорі, а на світанні повертатись у вінку зі свіжих квітів! Четверо вовченят не блукали джунглями з ним разом – вони співали пісні з іншими вовками. У Народу Джунглів навесні вистачає клопоту, і Мауглі чув, як вони галасують, мукають чи свистять – це вже як ведеться в їхнього племені. Їхні голоси тоді звучать не так, як завжди, і саме тому весна зветься порою Нових Розмов.

Але цієї весни, як Мауглі і сказав Багірі, йому було щось не по собі. Відтоді, як стеблини бамбука стали плямисто коричневими, він з нетерпінням чекав того ранку, коли у джунглях запахне по новому, – і коли той ранок настав, павич Мор, сяючи бронзою, блакиттю та золотом, закричав про це так гучно, що було чути по всьому лісі. Мауглі хотів крикнути у відповідь, та слова застрягли у нього в горлі, і дивне відчуття охопило його з голови до ніг, – це було відчуття жагучого болю, і він обдивився себе, щоб перевірити, чи не наступив, бува, на колючку. А Мор співав про нові запахи, і всі птахи підхопили його поклик, і зі скель над Вайнгангою Мауглі почув хрипкий виск Багіри, схожий і на клекіт орла, і на іржання коня. Вгорі, у налитих соком вітах дерев, вищали й метушилися Бандар логи. А Мауглі лише стояв, марно силкуючись відповісти на голос Мора, бо несподіваний біль забив йому подих.

Мауглі роззирався довкола, та бачив лише одне – як галасливі мавпи скачуть серед гілок, а павич Мор витанцьовує внизу, на схилі пагорба, розпустивши свій барвистий хвіст.

– У джунглях пахне по новому! – крикнув павич Мор. – Доброго полювання, Малий Брате! Чого не відповідаєш?

– Малий Брате, доброго полювання! – свиснув шуліка Чиль, злітаючи вниз зі своєю подругою.

Обоє промайнули біля Мауглі, і пухнасті білі пір'їни торкнулися його обличчя.

Тихий весняний дощ – його кличуть Слоновим дощем – пройшов над джунглями смугою в півмилі, лишивши позаду намокле молоде листя, і скінчився подвійною веселкою та легким ударом грому. Весняний гомін на хвилю вщух, зате голоси Народу Джунглів немовби зазвучали з новою силою – всі, крім голосу Мауглі.

"Я начебто їв добру їжу, – подумав він, – і пив добру воду. Та щось так пече і стискає мені горло, як тоді, коли я з'їв отой корінець з голубими цятками, що Черепаха Оо називала доброю їжею. Мені тяжко у шлунку, я погано говорив з Багірою та іншими – із Народом Джунглів, і зі своїм народом. То мені жарко, то холодно, а то мене злить щось невидиме. Хо хо! Певно, час побігати! Сьогодні ввечері я гайну далеко; атож, це буде весняний біг до північних боліт і назад.