Я хочу знати чому - Андерсон Шервуд

Шевруд Андерсон

Я хочу знати чому

Першого нашого дня на Сході ми встали о четвертій ранку.

Напередодні ввечері ми злізли з товарняка на околиці міста і завдяки доброму нюхові кентуккійських хлопчиків одразу знайшли дорогу до стаєнь та іподрому. Тут ми почували себе в цілковитій безпеці. Хенлі Тернер миттю розшукав знайомого негра.

То був Білдед Джонсон, що взимку працює на стайні Еда Бейкера в нашому рідному містечку Бейкерсвіллі. Білдед, як майже всі наші негри, добрий кухар і, як і кожен у цій частині Кентуккі, хто чогось вартий, любить коней. Навесні він починає никати тут і там, шукаючи підходящої роботи. Негр із наших країв може кого завгодно підлестити і вмовити дати йому саме ту роботу, яку він уподобав. Білдед крутиться біля конюхів і тренерів кінських заводів, розташованих навколо Лексінгтона. Тренери приходять вечорами до міста повештатись, погомоніти, а то й перекинутися в покер. Білдед так і увивається коло них. Він охоче робить дрібні послуги або розводиться про куховарські таємниці— як підрум'янити на декові курча, як варити в олії картоплю чи як пекти малаї. Слухаєш його — і слина котиться!

Коли починається сезон і коней відсилають на іподроми, а вечорами тільки й балачок про змагання та про нових жеребців; коли бейкерсвілльці один за одним повідомляють, що їдуть до Лексінгтона або па весняні перегони у Черчілдаунз чи в Латонію; коли жокеї, що побували в Новому Орлеані чи десь на зимових перегонах на Кубі, вертаються на якийсь тиждень додому; коли всі як один у Бейкерсвіллі ні про іцо більше не розмовляють, а" тільки про коней; коли навіть повітря просякне запахом кінського поту й духом наступних перегонів, Білдед раптом опиняється в такій компанії на посаді кухаря. Часто, думаючи про те, що він кожного року бере участь у змаганнях, а взимку працює на стайні, де багато коней і куди щодня сходяться люди поговорити про них, я чомусь жалкую, що не народився негром.

Може, це й безглуздо, але мене завжди тягне до коней, я через них просто ради собі не знаходжу. Я не можу нічого з собою вдіяти!

Ну от, а тепер я розповім вам про нашу витівку та про що, власне. йдеться. Ми, четверо хлопчиків із Бейкерсвілля, всі білі й синки постійних жителів міста, домовились поїхати на перегони. Не кудись там у Лексінгтон чи в Луїсвілл, а на великий східний іподром у Саратові, що про пього тільки й розмов серед наших бейкерсвільців. Усі четверо були ще зовсім шмаркачі. Мені саме сповнилося п'ятнадцять, і я був найстарший серед них. Придумав усе я, ніде правди діти. Я й решту намовив, їх звали Хенлі Тернер, Генрі Райбек і Том Тамбертон. Я мав тридцять сім доларів, зароблених узимку в бакалії Еноха Майєра, Генрі Райбек— одинадцять, а Хенлі та Том — чи то по одному, чи по дна. Ми все добре підготували й нічим себе не виказували, поки в Кептуккі не скінчилися всі весняні змагання і наші кращі спортсмени — ті, кому ми заздрили найбільше, не покинули місто. Тоді чкурнули й ми.

Я не розповідатиму про всі прикрощі й ускладнення, що виникали у нас на шляху, коли ми подорожували товарняками.

Ми побували в Клівленді та Буффало, бачили Ніагарський водоспад і накупили там усіляких дрібничок — ложечок, листівок, мушлів з малюнками водоспаду — для наших сестер і матусь, хоч вирішили краще не посилати. Не хотілося наводити їх на слід, адже нас могли б злапати.

До Саратоги ми дістались, як я вже сказав, пізно ввечері й відразу вирушили на іподром. Білдед нагодував нас, поклав спати на сіні й пообіцяв тримати язика за зубами. На негра можна покластися —він нізащо не викаже. Часто, втікши з дому, ви можете зустріти білого, який завоює вашу довіру, навіть дасть четвертака чи півдолара, а сам піде й донесе на вас.

Білі здатні на таке, тільки не негри! їм можна вірити. Вони щирі.

Хоч я до пуття не розумію чому.

Того року на перегони в Саратозі наїхало чимало люду з нашого міста — Дейв Уїльямс, Артур Малфорд, Джеррі Майєрс і інші.

Чимало прибуло і луїсвільців та лексінгтонців, що їх Генрі Райбек знав, а я ні. То були професійні гравці, як і батько Райбека.

Він букмекер і майже весь час вештається по іподромах. Узимку він теж не сидить удома, а їздить із міста в місто і влаштовує гру у "фараона". Він завжди привітний, щедрий і часто надсилає Генрі подарунки: то велосипеда, то золотого годинника, то костюма бойскаута, а то ще щось.

А мій батько — адвокат. Він людина чесна й заробляє не так багато, щоб робити мені подарунки; та я вже майже дорослий і не потребую їх. Він ніколи не говорив мені чогось поганого про Генрі, а от батьки Хенлі Тернера й Тома Тамбертона казали споїм хлопцям, що гроші, які дістаються таким шляхом, — брудні й що вони не бажають, щоб їхні сини рослії серед гравців і прислухалися до їхніх розмов.

Все це слушно, і я вважаю, що вони знають, у чому річ, проте не розумію, до чого тут Генрі чи коні. Тому я й пишу це оповідання. Мене мучать сумніви. Скоро я стану дорослим, і я хочу міркувати правильно й бути людиною в повному розумінні цього слова. А на перегонах у Саратозі я побачив таке, що зовсім збило мене з пантелику.

Що вдієш, я до нестями люблю породистих коней. Ця пристрасть зародилася в мене давно. Колії мені сповнилось десять років і стало очевидно, що я виженусь і не зможу стати жокеєм, мене це так засмутило, що я трохи не вмер. Гаррі Геллінфінгер, поштарів син, уже дорослий, але страх який лінивий, щоб узятися за щось серйозне, любив тинятися вулицями й знущатися над дітьми — то пошле когось до крамниці залізних виробів по квадратне свердло для прямокутних дірок, то вигадає іншу дурницю.

Якось він і мене піддурив: сказав, що коли я з'їм половину сигари, то більше не ростиму й стану жокеєм. Я повірив. Поцупив у батька з кишені сигару й, коли той відвернувся, запхав її в рот і проковтнув. Потім я страшенно блював, навіть викликали лікаря, та все виявилося ні до чого. Я невпинно ріс далі. То був лихий жарт. Я розповів батькові, і він мене не відшмагав, як зробив би на його місці інший.

Отож я не перестав рости й не помер. А нехай йому грець, отому Геллінфінгерові! Тоді я почав марити хоч про посаду конюха, але й від тієї мрії довелося відмовитись. Адже таку роботу виконують переважно негри, і я знав, що батько нізащо не дозволить мені взятися за неї. Тут і питати нічого!

Якщо ви ніколи не захоплювалися до краю чистокровками, то, мабуть, через те, що не бували там, де їх багато, і не знаєте їх.

Вони чудові! Немає нічого чистішого й благороднішого, повного сили й вогню, ніж породистий скаковий кінь. На великих кінних заводах поблизу Бейкерсвілля є свої іподроми, де рано-вранці тренують коней. Безліч разів схоплювавсь я ще до світанку й біг дві-три милі, щоб швидше дістатися туди. Мати щоразу не пускала мене, а батько казав: "Облиш його!" Я брав шматок хліба, густо намазував його маслом або варенням, хутко з'їдав і зникав з дому.

А біля іподрому сидиш собі на огорожі разом із дорослими, чорними та білими, вони жують тютюн, перемовляються; потім бачиш, як виводять жеребців. Ще рано, трава вкрита сріблястою росою, на сусідньому полі хтось оре, а в негритянському бараку щось шкварчить і лунає веселий сміх — адже ви знаєте, як негри вміють сміятися і смішити один одного жартами. Білі так не вміють, та й не всі негри на це здатні, але оті, що з іподрому, ті вміють.

Отож виводять жеребців і деяких конюхи відразу пускають учвал. На іподромах, що належать багатим людям, які живуть десь, може, в Нью-Йорку, майже щоранку кількох коней випускають побігати вільно — молодих жеребців, старих скакунів, кобил.

Коли я бачу, як біжить кінь, у мене раптом щось стискає горло. Я кажу не про кожного коня, а лише про деяких. Я їх упізнаю майже одразу. Це у мене в крові, як у конюхів-негрів і тренерів. Навіть коли кінь із негреням на спині біжить поволі, я можу визначити переможця. Коли перехоплює подих і паніть боляче ковтати — значить, то він. Того коня пустять, і він полетить як чорт. А якщо й не виграє, це буде неймовірно, і причина може полягати в тому, що він не зміг обминутії переднього, чи

його осадили, чи невдало взяв старт. Якбіі я захотів статн гравцем, як батько Генрі Райбека, то зміг би розбагатіти. Я певен цього, та й Генрі так каже. Все, що мені треба було б робити, це тільки ждати, поки перехопить дух, а тоді ставити на коня всі свої гроші. Ось як я мав би діяти, якби захотів стати гравцем!

Але я не хочу.

Коли сидиш отак уранці біля іподрому — не спортивного.

а тренувального, що їх багато навколо Бейкерсвілля,— то не часто побачиш таких коней, про які я кажу. та все одно відчуваєш насолоду. Кожен породистий жеребець, у батьків якого чиста кров, та ще добре вишколений, може скакати. А якщо пі.

то на біса він здався на іподромі — тоді його доля перти плуга!

Ось зі стаєнь виводять коней, а верхи па них конюхи. Яке приємне тоді відчуття! Сидиш згорблений на огорожі, а всередині в тебе все нуртує. Неподалік, у бараках, негри регочуть і співають. Смажать шинку й заварюють капу. Все так смачно пахне!

Такого ранку немає, здається, миліших пахощів, ніж змішаний запах кави, кізяку, коней, негрів, смаженої шинки й тютюнового диму з багатьох люльок, що їх викурюють на свіжому повітрі.

Все це захоплює тебе цілком.

Але спершу про Саратогу. Ми пробули там шість днів, і жодна жива душа з нашого міста не бачила нас, і все йніло, як нам і хотілося. Чудова погода, коні. перегони... ІІотім ми зібралися додому, й Білдед дав нам у дорогу копійка з їжею: смажені курчата, хліб і всяка всячина. Коли ми вернулись у Пейкерсвілль, у мене залишалось іще вісімнадцять доларів. Мати нагримала на мене й поплакала, а батько мовчав. Я розповів про все, що ми бачили, за винятком одного випадку. Пого свідком був тільки я. Про нього я й хочу розповісти. Він розхвилював мене до краю, і тепер щоночі я тільки й думаю про нього.

У Саратозі, як я вже казав, ми спали на сіні під накриттям, що його нам показав Білдед, а їли разом з неграми вдосвіта і ввечері, коли білі розходились. Наші бейкерсвілльці товклися переважно біля головної трибуни та біля тоталізатора й не заходили туди, де тримають коней; вони з'являлись перед загонами десь перед початком змагань, коли вже сідлали скакунів.