Дивовижний випадок з очима Девідсона - Уеллс Герберт Джордж

Герберт УЕЛЛС

ДИВОВИЖНИЙ ВИПАДОК З ОЧИМА ДЕВІДСОНА

Тимчасове потьмарення свідомості в Сіднея Девідсона, досить дивне вже саме собою, викличе ще більший подив, якщо прислухатись до пояснення Вейда. Це пояснення наводить на роздуми про виняткові можливості людського спілкування в майбутньому, про те, що з’явиться змога переноситись на хвилин п’ять на другий бік земної кулі й опинятися в полі зору чужих очей, коли ми навіть нічого не підозрюємо й заклопотані найпотаємнішими своїми справами. Мені випало бути безпосереднім свідком нападу, що стався з Девідсоном, і в мене виникло природне бажання розповісти про ту історію на папері.

Кажучи, що я був безпосереднім свідком нападу, я маю на увазі те, що я перший виявився на місці події. Трапилося це у Харлоу, в Технічному коледжі, неподалік від Хайгейтської арки. В той час Девідсон був сам у великій лабораторії, а я сидів і щось занотовував у меншій кімнаті, там, де стоять ваги. Коли почалася гроза, роботу я, певна річ, припинив. І ось після того, як уже вкотре й особливо гучно вдарив грім, мені здалося, ніби в сусідній кімнаті брязнуло розбите скло. Я кинув писати, повернув голову й прислухався. Спочатку я нічого не чув — по гофрованому цинковому даху оглушливо тарабанив град. Потім за стіною пролунав якийсь звук і знову брязнуло скло. Цього разу сумніву я вже не мав. На підлогу впало щось важке. Я підхопився й відчинив двері до великої лабораторії.

На свій подив я почув якийсь дивний сміх, а тоді побачив Девідсона; він стояв, похитуючись, посеред лабораторії з таким виразом, ніби його щойно щось осліпило. Спершу я подумав, що він п’яний. Мене Девідсон не помічав. Він намагався взяти рукою щось невидиме — здавалося, воно стояло за ярд перед його очима. Повільно, мовби вагаючись, він простягав руку й хапав нею повітря.

— Де вона ділася? — запитав нарешті Девідсон. Потім, розчепіривши пальці, провів рукою по обличчю. — О Великий Скотт! — вигукнув він. (Років три-чотири тому була мода присягатися цим славетним ім’ям.)

Девідсон почав незграбно підіймати то одну ногу, то другу, наче підошви в нього були приклеєні до підлоги.

— Девідсон! — крикнув я. — Що з вами?

Він повернувся в мій бік і став шукати мене очима. Дивився він поверх мене, на мене, повз мене, але мене, певно, не бачив.

— Хвилі, — мовив Девідсон. — А яка гарна, яка дивовижна шхуна! Присягаюся, я чув голос Беллоуза! Агов! — раптом надривно закричав він.

Я подумав, що Девідсон просто блазнює. Але потім на підлозі біля його ніг побачив уламки нашого найкращого електрометра.

— Чоловіче, що тут сталося? — запитав я. — Ви розбили електрометра?

— О, знов Беллоуз! — озвався Девідсон. — Я залишився без рук, зате маю друзів. Щось про електрометри... Де вщ Беллоуз? — І він, невпевнено тримаючись на ногах, несподівано рушив до мене. — От гидота, протинається, як масло! — Цієї миті він наштовхнувся на лавку й відсахнувсь. — О, це вже не масло! — І зупинився, похитуючись.

Мені стало страшно.

— Девідсон, — мовив я, — ради бога, що з вами?

Він роззирнувся.

— Б’юсь об заклад, це Беллоуз. Годі вам ховатися, Беллоуз, виходьте!

Мені спало на думку, що він, мабуть, раптово осліп. Я обійшов навколо столу й поклав йому на плече руку. Ніколи в житті я не бачив, щоб хтось так здригався. Ту ж мить Девідсон відскочив від мене, став і приготувався захищатись. Обличчя його було спотворене виразом жаху. • — Боже милостивий! — вигукнув він. — Що це?

— Це я, Беллоуз. Тоді дурня клеїти, Девідсон! Коли я відповів йому, він підскочив і подивився — як би це краще сказати? — просто крізь мене. А тоді заговорив — не до мене, а сам до себе:

— Серед білого дня, на відкритому березі... Тут сховатися ніде. — Він безтямно оглянувся. — Ось! Треба тікати. — Зненацька він крутнувся на місці й налетів на великий електромагніт — так рвучко, що, як ми потім з’ясували, розбив собі плече й щелепу. Після цього Девідсон відступив на крок назад і мало не крізь сльози вигукнув:

— Господи, що зі мною?!

А тоді завмер, побілівши від жаху. Його всього тіпало. Правою рукою він схопився за ліву — в тому місці, яким щойно вдарився об магніт.

У моїй голові все перемішалося. Мене раптом охопив страх.

— Не бійтеся, Девідсон, — сказав я.

Почувши мій голос, він здригнувся, але вже не так, як перший раз. Якомога чіткіше й твердіше повторив те саме.

— Беллоуз, це ви? — спитав Девідсон.

— Хіба ви не бачите, що я? Він засміявся.

— Я не бачу навіть самого себе. Куди це в дідька нас занесло?

— Ми тут, — відповів я, — у лабораторії.

— В лабораторії? — вражено повторив він і взявся за голову. — Це я був у лабораторії — поки не блиснула блискавка. Та хай мене грім поб’є, якщо я й досі там! Що то за корабель?

— Ніякий то не корабель, — відповів я. — Отямтеся, друже.

— Не корабель! — знов повторив Девідсон, але ту ж мить, здавалося, й забув про мої слова. — Я гадаю, — повільно проказав він, — ми обидва мертві. Та ось що дивно: у мене таке відчуття, немовби тіло моє зосталося. Мабуть, до цього звикаєш не відразу. Видно, старий корабель розбила блискавка. Весела історія, правда, Беллоуз?!

— Не кажіть дурниць, Девідсон. Ви живий-здоровий і стоїте в лабораторії. Але робите казна-що. Взяли й розбили новісінького електрометра. Не заздрю я вам, коли повернеться Бойс.

Девідсон перевів невидющий погляд з мене на діаграми кріогідратів.

— Я, мабуть, оглух, — мовив він. — Вони вдарили з гармати. Он дим, я ж бачу. А пострілу не чув.

Я знов поклав йому на плече руку, і цього разу він уже так не стрепенувся.

— Здається, наші тіла поставали ніби невидимі, — сказав Девідсон. — Оце-то так! Дивіться, з-за мису з’явився човен! А знаєте, все точнісінько як у колишньому житті! Тільки клімат інший.

Я струснув його за руку.

— Прокиньтеся, Девідсон!

Саме в цю мить увійшов Бойс. Як тільки він подав голос, Девідсон вигукнув:

— Бойс, друже! То й ви померли?! От комедія!

Я поспішив пояснити Бойсу, що Девідсон перебуває в якомусь сомнамбулічному трансі. Це Бойса відразу зацікавило. Ми з ним робили все, що могли, намагаючись вивести Девідсона з того незвичайного стану. Він відповідав на наші запитання й сам про щось питав, але його увагу раз по раз відвертали ті самі галюцинації — якийсь корабель і берег. Він усе правив про свої видива — про човен, шлюпбалки, вітрила, напнуті вітром. В тій темній лабораторії слухати його балачки було моторошно.

Девідсон стояв сліпий і безпорадний. Довелося взяти його попідруки й відвести до кімнати Бойса. Поки Бойс розмовляв із ним і терпляче вислуховував його нісенітниці про корабель, я пройшов коридором до старого Вейда й попросив того оглянути Девідсона. Голос нашого декана трохи привів бідолаху до пам’яті, але ненадовго. Девідсон запитав, де ділися його руки і чому він мусить пересуватися по пояс у землі. Вейд надовго замислився, — ви ж знаєте його звичку насуплювати брови, — а тоді взяв руку Девідсона й провів нею по кушетці.

— Це — кушетка, — мовив Вейд. — Кушетка в кімнаті професора Бойса. Набита кінським волосом.

Девідсон помацав кушетку, задумався, а тоді сказав, що рукою він її добре відчуває, але ніяк не може побачити.

— Що ж ви бачите? — запитав Вейд.

Девідсон відповів, що бачить тільки пісок — повсюди пісок і потрощені мушлі. І Вейд дав йому помацати ще кілька предметів, називаючи їх і пильно за ним стежачи.

— Корабель майже сховався за обрієм, — раптом ні з сього ні з того заявив Девідсон.

— Забудьте про корабель, — сказав Вейд. — Слухайте мене, Девідсон. Ви знаєте, що таке галюцинація?

— Знаю, — відповів Девідсон.

— Так ось: все, що ви бачите, — галюцинації.

— Єпископ Берклі, — промовив Девідсон.

— Помиляєтесь, — сказав Вейд. — Ви живий і стоїте в кімнаті Бойса. Але у вас щось сталося з очима. Ви не бачите. Сприймаєте на дотик і чуєте, але не бачите. Ви мене розумієте?

— А мені здається, я бачу аж надто багато. — Девідсон потер щиколотками очі. — І що далі?

— Нічого. Хай це не збиває вас з пантелику, Беллоуз тут, а я посаджу вас у кеб і відвезу додому.

— Хвилиночку. — Девідсон замислився, потім сказав: — Допоможіть мені сісти. А тепер... Вибачте, що завдав вам клопоту, але зробіть ласку: повторіть усе ще раз.

Вейд терпляче сказав те саме ще раз. Девідсон заплющив очі й затулив їх долонями.

— Так, — мовив він, — це правда. Я заплющив очі й зрозумів: ви кажете правду. Біля мене на кушетці сидите ви, Беллоуз. Я знову в Англії. А в кімнаті темно.

Потім Девідсон розплющив очі.

— А он сходить сонце, — провадив він далі. — І рея на кораблі, й розбурхане море, і якісь птахи літають... Так виразно я ще зроду не бачив. А я сиджу на березі й по самісіньку шию в піску.

Він нахилився вперед і затулив руками обличчя. Тоді знов розплющив очі.

— Темне море, і сходить сонце! І все ж таки я сиджу на канапі в кімнаті старого Бойса... Господи, що зі мною?!

Так почалася в Девідсона та дивна хвороба очей. Вона не попускала три тижні. Це було куди гірше, ніж сліпота. Він був геть безпорадний. Його годували, як щойно вилуплене пташеня, вдягали, водили за руку. Коли Девідсон пробував ступити кілька кроків сам, то або падав, або наштовхувався на стіну та двері. На другий чи третій день він уже навчився впізнавати нас по голосах, охоче погоджувався, що він удома, і вірив у всьому Вейдові. Моя сестра — Девідсон був із нею заручений — наполягла, щоб їй дозволили навідувати його. Годинами сиділа вона щодня біля нього, поки він розповідав їй про той свій берег. Девідсон брав її за руку й на диво скоро заспокоювався. Він розказував, що коли ми везли його з коледжу додому, — Девідсон жив у Хампстед-вілідж, — йому здавалося, ніби кеб проїздить просто крізь якийсь піщаний пагорб; було зовсім темно, аж поки він крізь скелі, зарості та інші чималі перешкоди знов дістався на поверхню; і коли його повели нагору, до його власної кімнати, в нього запаморочилась голова, і він мало не збожеволів від страху впасти, бо вгорі на сходах йому раптом здалося, мовби він піднявся на тридцять чи й усі сорок футів над тим уявним островом. Девідсон раз у раз запевняв, що перетрощить усі яйця. Кінець кінцем довелося перевести його вниз, до батькового кабінету, й покласти там на канапу.

За словами Девідсона, його острів — загалом глуха й похмура місцина, там майже нічого не росте, самі голі скелі та трохи торф’яних боліт.