Те саме, але вдвічі більше - Шеклі Роберт

У Нью-Йорку дзвінок у двері завжди лунає саме в ту мить, коли ви зручно вмостилися на дивані, щоб трохи подрімати. Справді сильна особистість, людина мужня й упевнена в собі скаже: "До біса всіх, мій будинок — моя фортеця, а телеграму можна підсунути під двері". Але якщо ви схожі за характером на Едельштайна, то подумаєте, що, очевидно, блондинка з квартири 12С прийшла позичити молотого перцю. Або, можливо, якийсь божевільний продюсер вирішив зняти фільм за листами, що їх ви надсилаєте матері до Санта-Моніки. (Власне, чому б і ні? Адже вони часом знімають фільми й за значно гіршими матеріалами?)

Однак цього разу Едельштайн твердо вирішив не реагувати на дзвінок. Лежачи на дивані із заплющеними очима, він голосно вимовив:

— Я нікого не чекаю.

— Я знаю, — відгукнувся голос по той бік дверей.

— Мені не потрібні енциклопедії, щітки й сухі сніданки, — сухо повідомив Едельштайн. — Що б ви мені не запропонували, в мене це вже є.

— Послухайте, — відповів голос. — Я нічого не продаю. Я хочу вам дещо дати.

Едельштайн посміхнувся тонкою сумною посмішкою мешканця Нью-Йорка, котрому добре відомо: коли вам приносять у дарунок пакет, на якому не стоїть позначка: "Накладний платіж-20 доларів", то це означає, що гроші з вас сподіваються виманити якимось іншим способом.

— Приймати будь-що безкоштовно, — сказав Едельштайн, — я тим більше не можу собі дозволити.

— Але це справді безкоштовно, — підкреслив голос за дверима. — Я маю на увазі, що це нічого не коштуватиме вам ані зараз, ані згодом.

— Мене це не цікавить! — заявив Едельштайн, захоплюючись твердістю свого характеру.

Голос не відгукнувся. Едельштайн вимовив:

— Якщо ви й досі тут, то, будь ласка, ідіть.

— Шановний містере Едельштайн, — м'яко промовив голос за дверима, — цинізм — це просто одна з форм наївності. Мудрість — це проникливість.

— Він ще буде мене вчити, — звернувся Едельштайн до стіни.

— Гаразд, — сказав голос, — забудьте про все, що сталося й залишайтеся зі своїм цинізмом і расовими упередженнями. Зрештою, мені це теж не потрібно.

— Хвилиночку, з чого ви взяли, що я расово упереджений? — запитав Едельштайн.

— Не треба робити з мене дурня, — сказав голос. — Якби я збирав гроші для юдейської церкви Гадаса або продавав ізраїльські облігації, ви поставилися б до мене зовсім інакше. Але я такий, як є, тож вам доведеться змиритися з моїм існуванням.

— Не так швидко, — сказав Едельштайн. — Наскільки я розумію, ви — просто голос по той бік дверей. Ви можете виявитися католиком, адвентистом сьомого дня або навіть юдаїстом.

— Ні, ви знали, — відповів голос.

— Містере, присягаюся...

— Не має значення. Мені часто доводилося стикатися з чимось подібним. До побачення, містере Едельштайн.

— Зачекайте, — буркнув Едельштайн.

У душі він лаяв себе останніми словами. Скільки разів потрапляв у пастки, які закінчувалися, наприклад, купівлею за 10 доларів ілюстрованого двотомника "Сексуальна історія людства", що його, як зауважив друг Манович, можна придбати в першій-ліпшій книжковій крамниці за $2,98!

Однак голос мав рацію. Едельштайн якимось чином знав, що має справу не з євреєм.

Тепер він піде думаючи: "Ці євреї вважають себе кращими за інших!.." Потім він поділиться своїми враженнями з іншими на матчі "Лосів" чи "Лицарів Колумба", і на репутації євреїв з'явиться нова чорна пляма.

"У мене слабкий характер", — сумно подумав Едельштайн. А вголос вимовив:

— Гаразд, заходьте! Але попереджаю від самого початку: нічого купувати не збираюся.

Він змусив себе підвестися і зробив крок до дверей, але зупинився, тому що голос відповів: "Дуже дякую", і одразу після цього виник чоловік, що пройшов крізь вхідні двері, замкнені на два замки.

Чоловік був невисокий, зі смаком одягнений у сірий в тонку білу смужку костюм. Його міцні черевики з кордовської шкіри були начищені до блиску. Він був темношкірий, а в руках тримав чорний кейс. Чоловік переступив через двері Едельштайна так, немов вони були зроблені із застиглого повітря.

— Хвилинку, будь ласка, зачекайте хвилинку, — заблагав Едельштайн. Він звернув увагу, що надто сильно стиснув руки, а його серце калатає так, що от-от вистрибне з грудей.

Відвідувач зупинився і став нерухомо за метр від дверей. Едельштайн знову набув здатності дихати. Він сказав:

— Вибачте, у мене щойно була галюцинація...

— Показати, як це роблю, ще раз? — поцікавився гість.

— О Боже, звісно, ні! Отже, ви справді пройшли крізь двері! Господи я таки вскочив у халепу!

Едельштайн важко опустився на диван. Гість присів на стілець.

— Що все це означає? — прошепотів Едельштайн.

— Я користуюся цим прийомом, щоб зберегти час, — пояснив гість. — Крім того, це зазвичай переконує недовірливих. Мене звуть Чарлз Ситвел. Я технічний представник Диявола у цьому регіоні...

Едельштайн одразу йому повірив. Він спробував пригадати якусь молитву, але на думку йому спадала лише та, що її він промовляв перед сніданком у скаутському таборі, коли був хлопчиком. Навряд чи вона допоможе. Він ще пам'ятав "Отче наш", але то була молитва не з його релігії. Може, спробувати віддати салют прапорові...

-Не допоможе, — сказав Ситвел. — Не хвилюйтесь, мені не потрібна ваша душа і я не збираюся вдаватися до жодного із старомодних трюків.

— Як я можу вам повірити? — запитав Едельштайн.

— Поміркуйте самі, — відповів Ситвел. — Розгляньмо лише воєнний аспект. Останні п'ятдесят років — це майже суцільні повстання і революції. Для нас це означає безпрецедентний приплив проклятих душ американців, в'єтконгівців, нігерійців, марокканців, індонезійців, південноафриканців, росіян, індійців, пакистанців та арабів, а також євреїв. Вибачте, я не хотів вас образити. Крім того, ми приймаємо більше, ніж звичайно, китайців, а нещодавно розпочали великі операції на південноамериканському ринку. Чесно кажучи, містере Едельштайн, у нас перебір з душами. Якщо цього року почнеться ще одна війна, боюсь, нам доведеться оголосити амністію по дрібних гріхах.

Едельштайн опанував себе.

— Отже, ви з'явилися не для того, щоб забрати мене до пекла?

— О Дияволе! Звісно, ні! — промовив Ситвел. — Я ж вам сказав: усі кола пекла переповнені!

— Тоді навіщо ви тут?

Ситвел поклав ногу на ногу й нахилився уперед.

— Містере Едельштайн, ви повинні розуміти, що пекло у якійсь мірі нагадує гігантські земні концерни, такі як U.S.Steel або I.Т.&Т. У нас величезний обсяг операцій і більш-менш монопольне становище на ринку. Як і кожна справді велика корпорація, ми піклуємося про суспільне благо і дбаємо про свою репутацію.

— Логічно, — зауважив Едельштайн.

— Але, на жаль, на відміну від Форда, ми не можемо засновувати фонди й роздавати стипендії та гранти. Люди цього не зрозуміють. З тієї самої причини ми не можемо зводити міста майбутнього або боротись із забрудненням довкілля. Ми навіть не можемо збудувати греблю в якому-небудь Афганістані без того, щоб хтось не поцікавився нашими мотивами.

— Я розумію ваші труднощі, — визнав Едельштайн.

— І все ж ми хочемо робити щось корисне. Тому час від часу, а особливо зараз, коли справи йдуть настільки добре, ми роздаємо невеликі премії обраному числу потенційних клієнтів.

— Клієнт? Я?

— Ніхто не називає вас грішником, — заспокоїв Ситвел. — Я сказав "потенційних", а це означає усіх.

— І що ж це за премії?

— Три бажання, — жваво вимовив Ситвел. — Це традиційна форма.

— Давайте розберемося, чи все я вірно зрозумів, — попросив Едельштайн. — Отже, ви виконаєте три будь-які мої бажання? Без оплати? Без жодних прихованих "якщо" й "але"?

— Одне "але" буде, — попередив Ситвел.

— Я так і знав, — зітхнув Едельштайн.

— Це досить проста умова. Що б ви не побажали, ваш найзаклятіший ворог отримає вдвічі більше.

Едельштайн замислився.

— Отже, якщо я попрошу мільйон доларів...

— Ваш ворог отримає два мільйони. А якщо я попрошу пневмонію?

— Ваш найзаклятіший ворог матиме двосторонню пневмонію.

Едельштайн стиснув губи й похитав головою.

— Послухайте, я, звісно, не збираюсь вчити вас, як треба вести справи, але, гадаю, ви усвідомлюєте, що такими застереженнями ставите під загрозу добру волю клієнта?

— Це ризик, містере Едельштайн, але він абсолютно необхідний з двох причин, — відповів Ситвел. — Справа в тому, що ця умова забезпечує психологічний зворотний зв'язок і тим самим сприяє підтриманню гомеостатичної світобудови.

— Даруйте, я не зовсім...

— Спробуємо інакше. Ця умова зменшує силу трьох бажань і в такий спосіб допомагає утримати ситуацію в розумних межах. Адже бажання надзвичайно потужний інструмент.

— Можу собі уявити, — кивнув Едельштайн. — А друга причина?

— Могли б і самі здогадатися, — сказав Ситвел, оголюючи бездоганно білі зуби в деякій подобі посмішки. — Подібні пункти є нашим, так би мовити фірмовим, знаком. Тавром, яке засвідчує справжній пекельний продукт.

— Розумію, розумію, — вимовив Едельштайн. — Але мені буде потрібен певний час на обмірковування.

— Пропозиція дійсна протягом тридцяти днів, — сказав Ситвел, підводячись. — Вам треба лише чітко й голосно вимовити своє бажання. Про все інше подбаю я.

Ситвел попрямував до дверей, але Едельштайн зупинив його.

— Я хотів би обговорити ще один момент.

— Який?

— Так сталося, що в мене немає найзапеклішого ворога. Власне, в мене взагалі немає ворогів.

Ситвел розреготався й червоною хусткою витер сльози.

— Едельштайне! — промовив він. — Ви неперевершені! Жодного ворога!.. А ваш кузен Сеймур, якому ви відмовилися позичити п'ятсот доларів на започаткування бізнесу з хімічного чищення? Чи ви гадаєте — він ваш друг?

— Я не подумав про Сеймура, — зізнався Едельштайн.

— А що ви скажете про місіс Абрамович, яка плюється від однієї лише згадки про вас, тому що ви не схотіли одружитися з її Марджорі? А Том Кесиді з квартири 1С вашого будинку, власник повного зібрання промов Гебельса? Він щоночі мріє перебити всіх євреїв, починаючи з вас... Гей, з вами все гаразд?

Едельштайн сидів на дивані, раптом зблід і знову стиснув руки.

— Мені й на думку не спадало, — пробурмотів він.

— Нікому не спадає, — заспокоїв Ситвел. — Не засмучуйтесь і не беріть близько до серця. Шість чи сім ворогів — це дрібниці. Можу вас запевнити, що це значно нижче середнього рівня.

— Хто ще! — запитав Едельштайн, важко дихаючи.

— Я не хотів би про це говорити.