Категорія Зет - Лук'яненко Сергій

Переклад Пафнутія Голопупенка (Владислава Слободяна)

Вони йшли до нас по вогким від дощу плитам космодрому. Двоє попереду, у промені прожектору, що повільно рухався за ними, троє трохи осторонь. Я стояв в отворі люку, і різкий порив вітру хльоснув дощовими струменями. Відчуття було таке, ніби на мене вилили відро води. Мерзотна планета… Двоє попереду почали підійматись по ґратчастим сходам трапу. Не заходячи до корабля, високий офіцер у глянсово-чорному комбінезоні з багряною нашивкою на рукаві довго вивчав моє обличчя. Потім витягнувся та відкарбував:

— З рук до рук, виконуючи обов'язок.

Я кивнув і також встав струнко.

— З рук до рук. Обов'язок виконаю.

Офіцер протягнув мені маленьку валізку.

— Його речі.

— А документи?

— Навіщо? Категорія "зет".

Він вклонився над своїм супутником. Спритним рухом зняв наручники, які сковували їх одну з одною. З певним подивом я побачив, що це хлопчисько. Років дванадцяти-тринадцяти, не більше. Офіцер поправив хлопчику каптур, що закривав обличчя, сказав, трохи загаявшись:

— На все добре, малюку! Не скучай!

Крутнувся на підборах і швидко збіг униз, навіть не глянувши на мене. Я знизав плечима і повернувся до хлопчика. На мене дивились веселі темні очі.

— Тепер ви будете зі мною?

Дідько забирай, я конвоїр чи охоронник? Я подивився на мовчазні фігури, що мокнули під дощем. Конвоїр.

— Ні. Це ти будеш зі мною.

Люк заварив бойовий робот. Тепер службові приміщення корабля, де залишились капітан і навігатор, відокремлені від житлового ярусу. Робот завмер біля завареного люка — дві тони металу і тупої спресованої енергії. Що б не трапилося зі мною, Даніель Лінк не покине корабель.

Я востаннє включив відеофон, подивився у жорстке зморшкувате обличчя капітана. Він кивнув мені.

— Будь обережний. Категорія "зет" — не жарт. Ми постараємось прискорити переліт. Тижня зо два, не більше.

Я бачив — йому нестерпно хочеться підбадьорити мене. Але він давно розучився це робити. І я посміхнувся, перериваючи паузу:

— До зустрічі на Землі.

— До зустрічі.

Екран згас. Я відійшов на кілька кроків, дістав згідно інструкції лайтинг. Білий спалах — і комп'ютерний термінал з відеофоном перетворюються у купу оплавленого металу. З кута з розгублений гудінням виповзла півсфера кіберприбиральника. Все. До самої Землі я перестаю бути членом екіпажу "Антареса". Даніель Лінк и категорія "зет" стануть моєю долею.

Житловий ярус не дуже великий. Три каюти, кімната відпочинку, маленька оранжерея, що пузирем стирчить над бронею корабля. Я пройшов по коридорам, збираючи ті нечисленні інструменти, що тут знайшлися. Викрутки, тестери, щупи, ультразвуковий різак — все гостре і важке… Я кинув цю купу металу у жадібно розкриту пащу утилізатора. Подумавши, відправив туди ж лазерний далекомір. Його промінь не смертельний, але може засліпити.

По короткому і вузькому коридору я пішов до своєї каюти. Постояв секунду, потім відкрив двері.

Даніель сидів на ліжку. Він вже встиг переодягнутись — на ньому був синій спортивний костюм, а мокра куртка висіла у шафі. На столі лежали тонкі книжки у різнобарвних обкладинках. Я взяв одну — то виявилися комікси. Відчувши тепло руки, рідкокристалічний малюнок ожив. Обвішаний зброєю космодесантнік мужньо посміхнувся, підкинув деструктор — армійську модель, абсолютно непід'ємну. Дуло деструктора трохи виступило над обкладинкою. Ефектно… Хлопчисько мовчки дивився на мене. Я відкинув другу койку:

— Спатимеш тут.

— Добре.

— Без мого дозволу ти не повинен виходити з каюти. Жовті двері — туалет, блакитні — душ.

— Я знаю. А ми довго летітимемо?

— Доки не прилетимо.

Я глянув на годинник.

— Старт за півгодини, треба лягти й пристебнутись…

— Я знаю.

— Ще за півгодини — обід. Їдальня праворуч, у кінці коридору.

Даніель лише кивнув у відповідь. Здається, він трохи злякався мого тону — його обличчя зблідніло. На секунду мені стало шкода цього хлопчиська, який не розуміє, в чому його провина. Даніель дивився на мене зі слабкою надією — схоже, чекав, що я посміхнусь або скажу йому щось ласкаве. Я змусив себе відвернутись і вийшов з каюти. Категорія "зет". Даніель Лінк становить потенційну загрозу для людства.

Ми летіли далеко від пасажирських трас. Війна з Лотаном у повному розпалі, і ворожі патрулі полювали за такими беззахисними шкарлупками, як наш "Антарес". Лише безвихідна ситуація могла змусити офіцерів Служби безпеки Десантного Корпусу використати нашу посудину для пересування заарештованого. Дні тягнулися за днями, не відрізняючись один від одного. Вранці, коли Даніель ще спав, я виходив до оранжереї й намагався визначити наші координати за візерунком сузір'їв. Звідси, з двадцятиметрового скляного куполу, зарослого квітами і найпрозаїчнейшею картоплею, був прекрасний огляд. Потім ми снідали, убирали посуд (якось само собою вийшло так, що ми почали робити це по черзі). До обіду я сидів у кімнаті відпочинку і гортав старі числа "Космічного вісника". Втім, після обіду я робив те ж саме… А Даніель сидів у каюті. Він взагалі намагався не траплятися мені на очі. Наводив порядок (а на "Антаресі", де двічі-тричі на добу відключається гравітація, це непросто). Вміло користувався душем, як досвідчений астронавт чергував на кухні. Незабаром я зрозумів, що він звик до життя на кораблях. Звик настільки, що я навіть боявся гадати, як довго триває його подорож до Землі. Та й не треба мені того знати. Випадок заніс Даніеля Лінка до категорії "зет", випадок привів до нашого корабля, випадок зробив мене його конвоїром. На Землі я передам його червоношевронникам і постараюся забути.

В той день я запізнився на обід. Я погано спав вночі, часто прокидався, вслухувався у дихання Даніеля. Мені здавалося, що він лише прикидається сплячим… Ну не може людина з категорії "зет" поводитись як усі! Нормальність Даніеля була підозрілою… Але нічого в ту ніч не скоїлося. Зате я не виспався й примудрився по-дідівському задрімати у кріслі.

Даніель уже двічі запізнювався на обід. І обидва рази залишався голоднім — зачекавши установлені двадцять хвилин, я вивалював його порцію в утилізатор. Тепер він мав можливість поквітатись…

Я увійшов до їдальні і відразу побачив Даніеля. Він читав, сидячи за столом. Мовчки підвівся й почав діставати з термошафи тарілки. Намагаючись не дивитись йому в очі, я сів на своє місце.

— Ви будете сік?

— Так, дякую.

Я крутив у руках ложку, якою повинен був їсти біфштекс. Виделки я викинув у перший день польоту, про що зараз дуже шкодував. Даніель поставив переді мною високу склянку з густо-оранжевим помаранчевим соком…

Наступної секунди корабель трусонуло, хлопчиська кинуло у кут. Цілковито автоматично я схопився за настінні фіксатори. Підлога повільно здибилася, перетворюючись на стіну, і знову встала на місце. Грибний суп, біфштекс і помаранчевий сік змішалися на моїй сорочці у невидану кулінарами кашу. Я спробував обтруситись, потім подивився на Даніеля. Він сидів у куту, тримаючи перед собою праву долоню. Рука в нього була у крові.

— Дені!

У цілковитому розпачі я нахилився перед ним.

— Що трапилося?

— Келих розбився… — він беззвучно плакав. — Цей проклятущій келих розбився. Я так і думав, коли падав, що поріжусь…

— Але це неможливо… На кораблі немає посуду, що розбивається!

Він лише схлипнув, і я отямився. Промив йому руку, огледів порізи — вони виявилися неглибокими, перебинтував. Даніель якось увесь обм'як, в нього розболілася голова. Я допоміг йому дійти до каюти, потім повернувся до їдальні. На підлозі дійсно лежали залишки келиха. Що за дурниця? Я взяв один з відламків, підсунув під ніжку стола, надавив… З таким же успіхом я міг ламати кусок гуми. Цей сорт скла лише гнеться від удару.

Я постояв, дивлячись, як заметушився кіберприбиральник. Потім відкрив холодильник. Треба нагодувати Дені, та й мені хотілося їсти.

Увечері Даніель став таким, як завжди. Хоча ні. Він став таким, як в перший день на "Антаресі". Боязко мені посміхнувся і попросив зіграти з ним у шахи. Чомусь мені не захотілося відмовляти. Мабуть, стало його шкода.

Грав він погано. Здається, основними його партнерами були кіберпрограми, а це завжди накладає відбиток на манеру гри. Я легко виграв першу партію, а другу, зневажаючи себе за слинявість, відверто здав. Але Даніель цього не зрозумів. Збираючи фігури, він просто-таки світився від радощів. Дивлячись на нього, і я почав посміхатись. І чого в ньому знайшли люди зі Служби? Звичайній хлопець, нічого примітного… Даремно я так жорстко за нього взявся…

Даніель убрав шахи й нерішуче подивився на мене. Йому явно кортіло щось запитати.

— Про що замислився, Дені? — не витримав я.

— Цей поштовх… Від чого він трапився?

Я знизав плечима.

— Тут повно метеоритів. Корабель здійснив маневр, ось і все.

— А це небезпечно?

— Ну, якщо дасть йому по реактору… В кращому випадку залишимось без тяги, в гіршому…

— І це може статися?

— В будь-який момент, — зітхнувши, сказав я. Зрозуміло, здорово перебільшуючи. Захисні поля здатні відхилити більшу частину метеоритів. Але Даніель сприйняв мої слова всерйоз. Він про щось задумався. Я не утримався і запитав:

— Даніель, чому тебе відправили на Землю?

Він скорчив смішну гримасу.

— Я не знаю.

Мабуть, то була правда. Я не встиг подумати. Кліпнувши, згасло освітлення, і водночас корабель зазнав удару, порівняно з яким денний поштовх був цілковито невразливий. Мене підкинуло, і щось величезне і пласке гупнуло мені по спині. Я ще встиг збагнути, що це стеля, і втратив свідомість.

Лампи світили тьмаво — явно від аварійного генератора. Але навіть у такому світлі обличчя Даніеля було біле, як сніг. Не уявляю, як він зумів підтягти мене до кондиціонера — хоча гравітація й упала наполовину, його хитало на кожному кроці. Як би там не було, струмінь холодного повітря привів мене до тями. Я спробував підморгнути Даніелю і досить легко підвівся.

— Повітря є, гравітація, світло також… Отже, нічого страшного. Не реви!

Він дійсно розплакався.

— Я боявся, що ви померли…

— Не зовсім.

Я штовхнув двері. У коридорі також горіло аварійне світло. Що ж, відеофон і термінал я знищив, як того вимагає інструкція "зет". Але залишився ще робот…

Він, як і раніше, заслонював собою закритий люк.