Генріх - Бунін Іван

Іван Бунін

Генріх

Переклад Олександра Грязнова

В казковий морозний вечір з бузковим інеєм у садах візник Касаткін мчав Глібова на високих, вузьких санках вниз по Тверській в Лоскутний готель – заїжджали до Єлисеєва за фруктами і вином. Над Москвою було ще світло, зеленіло на заході чисте і прозоре небо, тонко просвічували прорізами верхи дзвіниць, але внизу, в сизій морозній імлі, вже темніло, і нерухомо і ніжно сяяли вогні тільки-но запалених ліхтарів.

Біля під'їзду Лоскутного, відкидаючи з ніг вовче хутро, Глібов наказав засипаному снігом Касаткіну приїхати за ним через годину:

— Відвезеш мене на Брестський.

— Слухаюсь, — відповів Касаткін. – За кордон, значить, від'їжджаєте?

— За кордон.

Круто розвертаючи високого старого рисака, скребучи полозками, візник несхвально похитав шапкою:

— Охота гірше неволі!

Великий і дещо занедбаний вестибюль, просторий ліфт і хитроокий, в іржавих веснянках, хлопчик Вася, що ввічливо стояв у своєму мундирчику, доки ліфт повільно тягнувся догори, — раптом стало жаль покидати все це, давно знайоме, звичне. "І правда, навіщо я їду?" Він поглянув на себе в дзеркало: молодий, бадьорий, сухо-породистий, очі блищать, іній на красивих вусах, гарно і легко одягнений…в Ніцці зараз чудесно, Генріх відмінний товариш… а головне, завжди здається, що десь там буде щось особливо щасливе, яка-небудь зустріч… зупинишся десь у дорозі – хто тут жив перед тобою, що висіло і лежало в цьому гардеробі, чиї це забуті у нічному столику жіночі шпильки? Знову буде запах газу, кави і пива на віденському вокзалі, ярлики на пляшках австрійських та італійських вин на столиках в сонячному вагоні-ресторані в снігах Земмерінга, лиця і одяг європейських чоловіків і жінок, які наповнюють цей вагон перед сніданком… Потім ніч, Італія…Вранці на шляху вздовж моря до Ніцци то прольоти крізь дим і гуркіт темних тунелів, коли ледве світяться лампочки на стелі купе, то зупинки на маленьких станціях у розквітлих трояндах, де щось ніжно і безперервно дзвенить, біля затоки, що мліє в гарячому сонці, як сплав дорогоцінних каменів… І він швидко пішов по килимах теплих коридорів Лоскутного.

В номері теж було тепло, приємно. У вікна ще світила вечірня зоря, прозоре ввігнуте небо. Все було прибране, валізи готові. І знову стало трохи сумно – жаль покидати звичну кімнату і все московське зимове життя, і Надю, і Лі…

Надя повинна була от-от забігти попрощатися. Він поспіхом сховав у валізу вино і фрукти, кинув пальто і шапку на диван за круглим столом і зараз же почув швидкий стук у двері. Ледь він відчинив, як вона ввійшла і обняла його, вся холодна і ніжно-духмяна, в білячій шубці, в білячій шапочці, у всій свіжості своїх шістнадцяти літ, морозу, розчервонілого личка і яскравих зелених очей.

— Їдеш?

— Їду, Надійко…

Вона зітхнула і упала в крісло, розстібаючи шубку.

— Знаєш, я, слава богу, захворіла уночі… Ах, як би я хотіла провести тебе на вокзал! Чому ти мені не дозволяєш?

— Надійко, ти ж сама знаєш, що це неможливо, мене будуть проводжати зовсім незнайомі тобі люди, ти будеш відчувати себе зайвою, самотньою…

— А за те, щоб поїхати з тобою, я б, здається, життя віддала!

— А я? Але ж ти знаєш, що це неможливо…

Він тісно сів до неї в крісло, цілуючи її в теплу шийку, і відчув на своїй щоці її сльози.

— Надійко, що ж це?

Вона підняла обличчя і з зусиллям посміхнулася:

— Ні, ні, я не буду… Я не хочу по-жіночому заважати тобі, ти поет, тобі необхідна свобода.

— Ти у мене розумниця, — сказав він, розчулюючись її серйозністю і її дитячим профілем – чистотою, ніжністю і гарячим рум'янцем щоки, трикутним розрізом напіврозкритих губ, запитальною цнотливістю піднятої вії у сльозах. – Ти у мене не така, як інші жінки, ти сама поетеса.

Вона тупнула у підлогу:

— Не смій мені говорити про інших жінок!

І з вмираючими очима зашепотіла йому у вухо, пестячи хутром і подихом:

— На хвилинку… Нині ще можна…

____________

Під'їзд Брестського вокзалу світився в синій пітьмі морозної ночі. Ввійшовши в гучний вокзал вслід за носієм, він відразу побачив Лі: тонка, довга, в прямій чорно-маслянистій каракулевій шубці і чорному оксамитовому береті, з-під якого довгими завитками звисали вздовж щік чорні буклі, тримаючи руки у великій каракулевій муфті, вона злісно дивилася на нього своїми страшними прекрасними чорними очима.

— Все ж таки їдеш, негіднику, — байдуже сказала вона, беручи його під руку і поспішаючи разом з ним своїми високими сірими ботиками вслід за носієм. — Чекай, ще пожалієш, іншої такої не наживеш, залишишся зі своєю дурочкою поетесою.

— Ця дурочка ще зовсім дитина, Лі, — як тобі не гріх думати казна що.

— Мовчи. Бо я не дурочка. І якщо правда є це казна що, я тебе сірчаною кислотою обіллю.

З-під готового поїзду, освітленого зверху матовими електричними кулями, виривався пар, що гаряче шипів і пах каучуком. Міжнародний вагон вирізнявся своєю жовтуватою дерев'яною обшивкою. Всередині, в його вузькому коридорі під червоним килимом, в строкатому блиску стін, оббитих шкірою, і товстого, зернистого скла дверей, був уже закордон. Провідник-поляк у форменій коричневій куртці відчинив двері у маленьке купе, дуже гаряче, з тугою, вже готовою постіллю, м'яко освітлене настільною лампочкою під шовковим червоним абажуром.

— Який ти щасливий! – сказала Лі. – Тут у тебе навіть власний нужник є. А поруч хто? Може, яка-небудь стерва-супутниця?

І вона посіпала двері у сусіднє купе:

— Ні, тут замкнено. Ну, твоє щастя! Цілуй мене скоріше, зараз буде третій дзвінок…

Вона вийняла з муфти руку, голубувато-бліду, вишукано-худу, з довгими, гострими нігтями, і, звиваючись, поривчасто обняла його, вище міри зблискуючи очима, цілуючи і кусаючи то в губи, то в щоки і шепочучи:

— Я тебе обожнюю, обожнюю, негіднику!

______________

За чорним вікном вогненною відьмою неслись назад великі оранжеві іскри, миготіли освітлені поїздом білі засніжені схили і чорна гущавина соснового лісу, таємнича і похмура у своїй непорушності, в загадковості свого зимового нічного життя. Він закрив під столиком розпечену топку, спустив на холодне скло цупку штору і постукав у двері біля умивальника, що сполучали його і сусіднє купе. Двері звідти відчинились і, сміючись, ввійшла Генріх, дуже висока, в сірій сукні, з грецькою зачіскою рудо-лимонного волосся, з тонкими, як у англійки, рисами лиця, з жвавими янтарно-коричневими очима.

— Ну що, напрощався? Я все чула. Мені більш за все сподобалось, як вона ломилась до мене і обізвала мене стервом.

— Починаєш ревнувати, Генріху?

— Не починаю, а продовжую. Якби вона не була такою небезпечною, я давно б вимагала її повної відставки.

— В тому-то й справа, що небезпечна, спробуй відразу зупинити таку! А потім, адже терплю ж я твого австрійця і те, що післязавтра ти будеш ночувати з ним.

— Ні, ночувати я з ним не буду. Ти добре знаєш, що я їду перш за все для того, щоб розв'язатись з ним.

— Могла б зробити це письмово. І спокійно могла би їхати прямо зі мною.

Вона зітхнула і сіла, поправляючи блискучими пальцями волосся, поклавши ногу на ногу в сірих замшевих туфлях зі срібними пряжками:

— Ні, мій друже, я хочу розлучитись з ним так, щоб мати можливість продовжувати працювати у нього. Він людина обачна і піде на мирний розрив. Кого він знайде, хто міг би, як я, постачати його журнал усіма театральними, літературними, художніми скандалами Москви і Петербурга? Хто буде перекладати і влаштовувати його геніальні новели? Сьогодні п'ятнадцяте. Ти, отже, будеш в Ніцці вісімнадцятого, а я не пізніше двадцятого, двадцять першого. І досить про це, адже ми з тобою перш за все добрі друзі і товариші.

— Товариші… — сказав він, радісно дивлячись на її тонке обличчя з прозорим рум'янцем на щоках. – Звичайно, кращого товариша, ніж ти, Генріху, в мене ніколи не буде. Тільки з тобою одною мені завжди легко, вільно, можна говорить про все справді як з другом, та, знаєш, яка біда? Я все більше закохуюсь в тебе.

— А де ти був учора ввечері?

— Ввечері? Вдома.

— А з ким? Ну та бог з тобою. А вночі тебе бачили в "Стрільні", ти був у якійсь великій компанії у окремому кабінеті, з циганами. Оце вже несмак – Стьопи, Груші, їх фатальні очі…

— А віденські пияки, на кшталт Пшибишевського?

— Вони, мій друже, випадковість і зовсім мені не до смаку. Вона справді така гарна, як кажуть, ця Маша?

— Циганщина теж мені не до смаку, Генріху. А Маша…

— Ну, ну, опиши мені її.

— Ні, ви рішуче стаєте ревнивою, Олено Генріхівно. Що ж тут описувати, хіба не бачила ти циганок? Дуже худа і навіть негарна – чорне, як дьоготь, волосся, досить грубе кавове обличчя, безглузді синюваті білки, кобилячі ключиці в якомусь жовтому крупному намисті, плоский живіт… втім, це дуже добре разом з довгою шовковою сукнею кольору золотистого лушпиння цибулі. І знаєш – як підбере на руки шаль з тяжкого старого шовку і піде під бубон миготіти з-під подолу маленькими черевичками, мотаючи довгими срібними сережками, — просто нещастя! Та ходімо обідати.

Вона встала, злегка усміхнувшись:

— Ходімо. Тебе не виправиш, мій друже. Але будьмо задоволені тим, що бог дає. Дивись, як у нас добре. Дві чудесні кімнатки!

— І одна зовсім зайва…

Вона накинула на волосся в'язану оренбургську хустку, він одягнув дорожню каскетку, і вони, гойдаючись, пішли по нескінченних тунелях вагонів, переходячи залізні містки, що лящали, в холодних гармошках між вагонами, крізь які дув вітер і сипався сніжний порох.

Повертався він один, — сидів у ресторані, палив, — вона пішла вперед. Коли повернувся, відчув у теплому купе щастя зовсім сімейної ночі. Вона відкинула на постелі кут ковдри і простирадла, дістала його нічний одяг, поставила на столик вино, поклала плетену коробку з грушами і стояла, тримаючи шпильки в губах, піднявши голі руки до волосся і виставивши повні груди, перед дзеркалом над умивальником, вже в одній сорочці і в нічних туфлях на босу ногу, оторочених песцем. Талія у неї була тонка, стегна повні, щиколотки легкі, витончені. Він довго цілував її стоячи, потім вони сіли на постіль і почали пити рейнське вино, знову цілуючись холодними від вина губами.

— А Лі? – сказала вона. – А Маша?

______________

Вночі, лежачи поруч з нею у темряві, він говорив з жартівливим смутком:

— Ах, Генріху, як я люблю ось такі вагонні ночі, цю пітьму у хиткому вагоні, вогні станцій, що пробігають за шторою, — і вас, вас, "жони людські, тенета спокуси людської"! Ці "тенета" щось воістину нез'ясовне, божественне і диявольське, і коли я пишу про це, намагаюсь висловити його, мені докоряють за безсоромність, за низькі спонуки… Підлі душі! Хороше сказано в одній старовинній книзі: "Письменник має таке ж повне право бути сміливим у своїх зображеннях словами кохання і його осіб, яке в усі часи було надано в цьому випадку живописцям і скульпторам: тільки підлі душі бачать підле навіть в прекрасному чи жахливому".

— А у Лі, — спитала Генріх, — груди, звичайно, гострі, маленькі і стирчать у різні боки? Безсумнівна ознака істерички.

— Так.

— Вона дурна?

— Ні… Втім, не знаю.