Віслюк у лев'ячій шкурі - Езоп
Якось чудового літнього дня пасся в лісі віслюк. Трава була соковита й смачна.
— Як гарно жити на світі! — втішався вухатий і вряди-годи весело качався на галявині.
Отак розкошуючи, заходив віслюк далі та далі в ліс. Нараз під деревом побачив щось руде й волохате.
— Що воно таке? О, та це лев'яча шкура! Звідки вона взялася?
Подивився віслюк, подивився й хотів був простувати далі. Коли це щось спало йому на думку, і він зареготав.
— Ой і втну я штуку! Довго тремтітимуть зі страху і лісова звірина, і люди!
Віслюк хутенько схопив шкуру, нап'яв на себе, припасував голову й ноги та й пішов повагом, як справжній лев.
Незабаром дістався схилу гори, де пастухи пасли отару. Став віслюк поволі вилазити на гору, вдаючи, що не помічає їх.
За мить несамовито завалували собаки й почувся нестямний крик:
— Лев! Лев! Просто на нас іде! Тікаймо! Рятуймося!
І таке там зчинилося! Пастухи з гирлигами в руках налягли на ноги. Собаки й собі дременули, волаючи:
— Лев! Лев! Тікайте!
Барани й вівці жалібно замекали:
— Лев! Лев! Не кидайте нас, зачекайте!
Зачули те інші пастухи та й собі кинулися хто куди, забувши про отари та собак.
Що тільки зчинилося на пасовищі! Світ не бачив такої веремії!
Віслюк дивився на той шарварок і реготав:
— Ну й наробив я шелесту! Хвала лев'ячій шкурі!
Насміявшися досхочу, спустився віслюк у долину й попрямував
до села. На леваді паслися три корови. Одна з них побачила лева й мало не зомліла із жаху. А отямившись, пустилася навтьоки, ревучи:
— Лев! Лев! Тікайте! Рятуйтеся!
Інші дві, перестрашені, кинулися слідом.
— Що сталося? — здивовано спитала коза.— Чого ви біжите, як навіжені?
— Тікай мерщій! За нами женеться лев!
— Біда! — мекнула коза й стрілою помчала до села. Вона перегнала корів і, добігши до околиці, заволала:
— Лев! Здоровенний, страшний! Я сама бачила! Горе тому хто загається! Рятуйтеся! Ховайтеся!
Почув те кінь та й собі пустився чвалом. Почули зайці — аж закуріло за ними. Почула мавпа — чкурнула до лісу.
Віслюк усе бачив і втішався, ступаючи неквапно та гордо.
— Їй-право, добре бути левом... Всі тебе бояться! Ха-ха-ха!
Незабаром вийшов бешкетник на дорогу, що вела до села. Та саме тоді, коли дістався околиці, налетів вітер, шарпнув лев'ячу шкуру та й кинув додолу. І віслюк обернувся на самого себе.
Перша побачила його сорока. Та як не крикне, як не зарегоче!
— Це ж віслюк! Ха-ха-ха! Віслюк, а не лев! Не бійтеся, кози, корови, коні, вертайтеся на пашу! Та й ви, пастухи, даремно втікали! Збирайте отари та вертайтеся на пасовисько. Не лез то — віслюк! Він тільки лев'ячу шкуру нап'яв. Он вона лежить, ходіть подивіться, як не вірите.
— Віслюк? — аж підстрибнула з радощів коза.
— Віслюк? — замукали корови й всі разом повернули до левади.
— Віслюк? — замекали вівці.— Ой же ми й бевзі!
— Віслюк? — завалували собаки.— То це через нього ми так осоромилися?
— Віслюк? — розгублено промимрила лисиця.— От бовдур, так налякати! Ну, начувайся ж!
— Віслюк? — засміялися зайці.— А ми так злякалися!
— Віслюк? — вигукнули захекані пастухи й заходилися виламувати тички, бо гирлиги погубили. А виламавши, кинулися на віслюка та й ну його дубасити!
— То тобі величі заманулося? Левом бути захотілося?
— В чужій шкурі довго не походиш!
— А як і походиш, то недовго поцарюєш!
— На тобі ще!
— І ще! І ще!
Так одлупцювали віслюка, що мало духу не вибили.
Ледве живий, дістався він свого хліва, тяжко стогнучи, впав на солому, і полилися йому сльози з очей.
— Коли б то тільки біль — поболить і перестане. А чи минеться лиха слава? Ох, як мені тепер поткнутися звірам на очі! О дурна моя голово, о ганьбо моя!
