Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

Руслан

Вже биту годину розсікаю водну гладь у басейні, виснажуючи організм, а думки в голові так до ладу й не приходять. Підставився я конкретно. Сам себе підставив та навіть не зрозумів, як так вийшло. Як я міг так загрузнути в ній?!

Навіщо поліз до "herr"а Рігера саме зараз? Так! Давно планував посунути його з німецького ринку та якраз на руках опинилися "всі карти". Але міг потягнути час. Адже не горіло! Але ні! Не в моїх звичках зволікати. А потрібно було! Хоча б поки не розібрався зі своїм хворобливим потягом.

Німець подзвонив у суботу вночі, та й почав верещати ніби йому хвіст прищемили, хоча, в принципі, образно кажучи, так воно й було. Плювався слиною, не бачив звісно, але відчуття виникало саме таке. Тараторив занадто швидко, що навіть я, ідеально володіючи німецькою мовою, половину не розумів. Терпляче чекав поки заспокоїться. Треба віддати йому належне. Швидко він виплеснув лють. Хвилина і двадцять вісім секунд. Спеціально засікав. Вже потім пішов конструктивний діалог. Я спокійно виклав усі свої умови. Рігер уважно вислухав та ми завершили розмову. Часу у нього небагато. Максимум десять днів. Знаю, що буде нишпорити в усіх напрямках, шукаючи мої слабкі місця. А в мене їх просто немає...

І в той момент, уперше на моїй пам'яті, я сильно злякався. Богдана! Ігри в мене завжди дорослі. Коли я йду на крайні міри, то зазвичай мій противник стає пораненим розлюченим звіром, який піде на будь-яку жорстокість, щоб відстояти своє. Мене ніколи не хвилювала можлива втрата чого-небудь. Завжди знав, що зможу повернути втрачене в іншому місці. Цінність для мене становила Валері, але до неї ніхто не сунеться. У неї залізобетонний захист у вигляді батька.  

А Богдана?! Розумом розумів, що про мою одержимість ніхто не знає. Для всіх вона моя звичайна помічниця. Але коли на кін поставлені величезні гроші, ризик існує завжди. Навіть один довбаний відсоток зі ста зводив мене з розуму. Знав, що не потрібно робити різких рухів. Та й охорону непомітну до неї про всяк випадок приставлено. Але витримав лише один день та викликав її до себе, порушуючи цим свої первісні плани.

Раніше наказав начальнику охорони, щоб влаштував Богдану до мене на роботу. Будь-яким способом. Той впорався оперативно. Довелося свою постійну перевірену помічницю відправляти працювати дистанційно, переклавши частину її обов'язків на свою дівчинку.

Навмисно не поспішав із нею. Хотів, щоб спочатку звикла до мене. Бачив же, що остерігається, шарахається в бік постійно. Сильно образив я її чотири роки тому.

Тиждень терпів з останніх сил. Тримав себе в руках. Зайвого руху до неї не робив. Хоча іноді рвало від бажання підійти, нагнути й трахнути. Нахрапом узяти було не проблемою. Адже досі хоче мене. Бачу! Не сліпий! От тільки шкодувати вона потім буде. Знаю! А я іншого бажаю. Щоб віддавалася мені без залишку, без будь-яких негативних емоцій. Всю її хочу! Поки не прийде насичення. А воно настане рано чи пізно. По-іншому не буває. Зі мною завжди так.  

Втік від неї, від самого себе за п'ятсот кілометрів. Перепочити, щоб не зірватися. Тепер схоже доведеться змінювати тактику. Стільки часу під одним дахом, навіть не торкаючись її, я точно не витримаю. Але зараз краще, щоб дівчинка була під боком. Під моїм наглядом. Інакше від хвилювання за неї нароблю дурниць.

Рух у будинку я помічаю відразу. Старанність моїх людей іноді зашкалює. Повинні були приїхати тільки за пів години.

Так... подумки посміхаюся. Не думав, що доведеться починати так кардинально, одразу переходячи до активних дій. Але вийшло, як вийшло!

Вибираюся з басейну. Дивлюся Богдані чисто в очі, не дозволяю собі роздивлятися її всю, як хочеться, інакше мій товариш поменше налякає дівчинку, привітавшись в своїй манері.

- Як доїхала, Богдано? - навмисне повільно беру рушник із дерев'яного шезлонгу.

Не зміг встояти! Аж надто сильно очі в неї були шоковано зачаровані, а погляд так і гуляв по всьому моєму тілу, неусвідомлено затримуючись у районі паху. Також повільно витираю обличчя, волосся, шию... Так подобається її бентежити.

- Богдано? – але напевно досить!

Дівчинка струшує головою та приходить до тями. Мило червоніє та швидко розвертається до мене спиною.

- Вибач, я…

Не стримую усмішку та нарешті обертаю стегна рушником. Це буде захопливо! А передчуття неминучої близької розв'язки розбурхує розум крутіше за найдорожчий міцний алкоголь.

- Можеш вже повернутися до мене.