Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

Залишки сну зникають остаточно. Хвилин десять метаюся по квартирі, не знаючи за що хапатися насамперед. Поки не гальмую та, зробивши пару вдих-видихів, беру себе в руки. Руслан цим дзвінком та новим, вже ні в які ворота!, розпорядженням-наказом вибив мене із колії. А якби мене не було вдома? Він що взагалі не припускає думки, що в мене може бути особисте життя. По нормальному потрібно було б йому передзвонити та сказати, що я не вдома та нікуди їхати не збираюся. Але я сама на це підписалася, безтурботно погодившись на графік двадцять чотири на сім. Та й коли в бухгалтерії мені озвучили зарплату за цей місяць, я ненадовго зависла. Там не втричі, а набагато більше моєї звичайної зарплатні. Якби не побоювання часто бачитися з Русланом, я б навіть не роздумувала, де далі працювати.

За час, що залишився, я встигаю повністю зібратися, тож коли Андрій під'їжджає я відразу спускаюся вниз. На мені джинси, вільна футболка та білі скетчерси. Нейтральний вибір одягу, бо до відома мене не поставили, куди повезуть. У невеликий рюкзак, крім найнеобхідніших дрібниць, влізла офісна сукня та ще один змінний комплект літнього одягу. Компактний мішечок виявився!

З Андрієм у мене склалися приятельські стосунки. Він навіть спочатку недвозначно фліртував зі мною, але потім його як обрізало. Тепер спілкувався виключно по-дружньому. Я не ображена. Мені так навіть простіше.

У машині сідаю на переднє сидіння та, привітавшись, насамперед цікавлюся куди ми їдемо.

- Далеко, Дано. На одну базу відпочинку. Нам їхати близько шести годин, тож будемо там вранці, - хлопець змучено посміхається та чомусь не рушає.

- Тебе теж із ліжка витягли?

- Така в нас робота, - киває у відповідь та розводить руками.

- То ми зараз за Русланом їдемо?

- Ні. Він ще вчора зі своєю охороною туди поїхав.

- Навіщо, не знаєш? - намагаюся вичавити якомога більше інформації.

- Звідки? Гадаю, або відпочивати або зустріч якась.

- Відпочивати навряд чи, - зітхаю я, - Якщо мене викликав, отже точно працювати будемо.

- Ага! - Андрій якось дивно посміхається, але одразу продовжує говорити, тож я не встигаю замислитися над причиною, - Ти краще пересядь назад, Дано. Дорога довга. Там поспиш. Я взяв тобі подушку та легку ковдру.

- Добре!

Пересідаю на заднє сидіння та ми нарешті рушаємо з місця. Поспати й справді не завадить, тим паче я не знаю, що на мене чекає завтра, тобто вже сьогодні. Кладу рюкзак на підлогу, знімаю взуття та досить комфортно вмощуюся.

- Дякую за подушку та ковдру.

- Будь ласка, - відповідає Андрій, тепер вже зосереджений на дорозі, - Але я б сам не додумався. Це розпорядження Руслана Сергійовича.

Усередині розливається тепло. Приємно, що він подумав про таку дрібницю, нехай навіть для простої своєї співробітниці. З посмішкою на губах я дуже швидко засинаю.

- Богдано, вставай! Приїхали! - крізь сон долинає знайомий чоловічий голос.

Розплющую очі. З переднього сидіння на мене з усмішкою дивиться Андрій. На вулиці вже світло.

- Доброго ранку! - зі стогоном підводжуся, м'язи трохи затекли, та розгублено озираюся на всі боки.

- Доброго! Виспалася?

Ми стоїмо на парковці. Поруч ще з десяток дорогих машин, а навколо краса. Ліс, сонце, пташки співають... тобто, напевно почуємо їх спів, коли вийдемо з машини.

- Ага, спала, як убита. Навіть жодного разу не прокинулася, - хвалюся з посмішкою, розминаючи м'язи.

- Ну тоді пішли на ресепшн, спляча красуне. Будимо оформлятися.

- Так, зараз. Хвилинку.

Андрій одразу виходить із машини. А я ще деякий час приводжу себе до ладу.

На рецепції привітні дівчата, після всіх стандартних процедур розводять нас у різні боки. Я йду територією бази відпочинку, здавалося б, що нескінченною та мало не з відкритим ротом розглядаю все навколо. Красиво, чисто, шикарно. Складалося враження, ніби серед лісу симетрично один до одного виросли акуратні дерев'яні будиночки. Одно, дво та триповерхові. Казка! Краса! І повітря таке чисте. І настрій чудовий!  

Ми підходимо до найвіддаленішого будиночка на три поверхи, майже прихованого від усіх у буянні зелені дерев. Дівчина відчиняє мені двері, бажає приємного відпочинку, від чого градус моєї внутрішньої гармонії трохи знижується, віддає ключ та йде.

Я в розгубленості повільно входжу та з деяким побоюванням озираюся всередині. Це все мені одній?! Від такої розкоші я відвикла, не встигнувши толком звикнути. Проходжу у величезну кімнату, де прочинені панорамні двері відкривають неймовірний вид на ліс.

Підходжу ближче й одразу помічаю басейн, з якого в цей момент, трохи лякаючи мене, виринає смаглява м'язиста фігура. Чоловік підтягується на руках, струшує воду з голови та, закинувши ногу на бортик басейну, з легкістю вилазить із води. А в мене в голові відбувається вибух світового масштабу.

Тому що за кілька метрів від мене опиняється повністю оголений Руслан.