Аромат чоловіка - Валерія Дражинська
Нічого зайвого він собі не дозволяє. Просто утримує вже двома руками трохи вище ліктів. Між нами, для такого контакту, досить пристойна відстань, але мене веде. Істома від мозку проходить по всьому тілу та вдаряє рівно в низ живота. Така реакція на нього вже порядком починає лякати. Вириватися навіть думаю, знаю, що Руслан відпустить мене тільки сам, коли вважатиме за потрібне. А так намагаюся менше, як тільки можливо, дихати, щоб зайвий раз не вдихати його аромат та глобально придушити дикі для мене бажання власного організму. Більше я цьому не піддамся ні за що.
- Руслане, я просто хочу піти! - важко зітхаю.
Нехай робить, що хоче. Одружується. Розлучається. Та хоч гарем заводить. Тільки без мене. Набридло перейматись!
- Богдано, заспокойся та не роби різких непотрібних рухів, - дивиться проникливо, ні на мить не відводячи погляду, ніби в душу хоче проникнути, - Я визнаю, що був не правий, коли так про тебе тоді відгукнувся. Зробив поспішні упереджені висновки. За це прошу вибачення. Але як я вже раніше казав, мені не байдужа твоя доля. І я справді хочу тобі допомогти. Не через Віктора. Вірніше не тільки через нього. Тебе я прошу лише про одне - вимкни свою ослячу впертість та зачеплену гордість. Допоможи мені цей місяць, поки я знайду собі нормальну помічницю або, найімовірніше, помічника, щоб уникнути непотрібних ускладнень. Потім будеш тут працювати. Повір, зарплата, умови, перспективи в компанії Олексія набагато кращі, ніж будь-де ще. Невже ти не зможеш потерпіти мене всього лише один місяць? - тримає мене міцно, але не завдаючи болю, великі пальці погладжують нічим не прикриту шкіру. Неусвідомлено?
- Добре! - кажу поспішно, наразі я лише хочу, щоб він мене швидше відпустив та відійшов на пристойну відстань, - Я згодна. Пусти, будь ласка.
Його руки обпалюють. Погляд заворожує. Запах розбурхує. Занадто багато його на мене одну, з суттєвим перебором. Кілька довгих секунд ще сканує поглядом, але потім усе ж таки прибирає руки, підіймаючи їх догори, наче в жесті більше не чіпатиму, та навіть робить два кроки назад. Немов думки читає. Хоча я вже нічому не здивуюся. Напевно.
Відчуття, від його дотиків на мені, минають не відразу. Теплі міцні долоні немов слід на шкірі залишили. Обіймаю себе за плечі, руками намагаючись стерти ефемерне відчуття.
- А що не так із помічницями? Що за непотрібні ускладнення? - запитую абищо, щоб згладити незручність, знову ж таки тільки з мого боку.
Мовчки роздивляється мене. Розумію, що відповідати не збирається.
- Цікавлюся суто щоб уникнути в майбутньому цих самих складнощів, - чомусь різко стало важливо почути відповідь.
Здається, усміхаючись.
- Сильно вразливі особини трапляються. Не хочу більше ризикувати. Я радий, що ти погодилася. Думаю, спрацюємося. А тепер, коли ми все вирішили - ти не проти нарешті попрацювати? У мене зустріч через..., - дивиться на дорогий годинник на своїй руці, - Вже! Ти їдеш зі мною. І звикай. На цей місяць ти вся моя двадцять чотири на сім.
Особисто для мене це прозвучало загрозливо. Звісно, не в такому контексті хочеться почути подібне. Натомість у Руслана якось по особливому заблищали очі. Відчуваю, не легко мені доведеться найближчим часом.
