Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

Генеральний директор, Олексій Григорович, спокійно встає та беззаперечно виходить. Що взагалі відбувається? Хто Руслан такий? На моїй пам'яті співвласник нічного клубу, клініки та ще невідомо чого. Запросто командує начальником поліції. Не напружуючись, за кілька днів знаходить мою подругу-зрадницю та її співучасника. З легкістю виганяє, наскільки я знаю, одноосібного господаря великої компанії зі свого власного кабінету. Очманіти!

А тепер ми з ним залишаємося наодинці. Руслан за метр від мене. Руки в кишенях класичних чорних штанів, явно зшитих на замовлення, бо ідеально сидять на довгих потужних ногах. Зверху блакитна сорочка з уже звично закоченими по лікоть рукавами. Ідеальний, як завжди.

Повернувся вже всім корпусом до мене та мовчки розглядає з дивною напівпосмішкою. Так зазвичай батьки дивляться на свою дитину, умиляючись її наївності.

Встаю та відходжу за крісло, щоб хоч трохи позбутися гнітючого відчуття. Він не нависає наді мною, але його присутність заповнює собою весь вільний простір. Що я там недавно думала? Його байдужість робить наше спільне співіснування простішим для мене? Ось саме зараз сто разів ні! Його зовнішній вигляд, аура ледь не абсолютного всесилля плавлять мізки. Не спрацюємося ми! Однозначно!

- Богдано, не потрібно всі мої дії сприймати в штики. Я тобі не ворог.

- Навіщо ти це зробив? - я його не чую, мені важливо знати інше.

- Я ж сказав, що хочу, щоб ти на мене працювала, - звучить незворушна відповідь.

- А всі твої забаганки мають виконуватися? - запитання риторичне, але Руслан мені відповідає.

- Те, що я хочу, я зазвичай отримую, Богдано, - і погляд такий двозначний.

Чомусь мені здається, що сказано це з підтекстом, але подумки відмахуюся від вочевидь помилкового враження. Не може ж він хотіти мене?! Ні! Другий раз я на ці граблі не наступлю. Проходили! І, тим більше, у нього є кохана дівчина.

Ця його незрозуміла гіпертурбота напружує. Батька давно вже немає. Розумом я розумію, що навряд чи заради нього, або пам'яті про нього, він так напружується. Але іншої причини його вчинкам не бачу.

- Богдано, - продовжує тим часом Руслан, - Що тебе не влаштовує? Зарплата в тебе буде втричі більшою. Про цей нюанс ти в курсі. Тебе ж попередили, коли відправляли сюди. Місяць попрацюєш на мене, мені справді потрібна помічниця. Потім влаштую тебе тут за професією. У тій компанії в тебе немає таких перспектив.

Щось останнім часом багато хто перейнявся моїм дипломом.

- З чого ти це взяв? Ярослав Петрович обіцяв мені підвищення, коли я повернуся.

- Трахаєшся з ним? - запитання поставлено стриманим голосом, і все в Руслані свідчить про спокій, тому суть сказаного доходить до мене не відразу.

А коли доходить, я миттєво вибухаю, краєм свідомості помічаючи, що очі в нього не такі вже й байдужі на відміну від зовнішнього вигляду. Шалено свербіла рука, підійти та дати ляпаса по незворушному обличчю, але почуття самозбереження не дало зробити дурість. Стискаю долоні в кулаки. З чого він це взяв? І взагалі...

- Це не ваша справа, з ким я..., - не можу повторити сказаний ним абсурд та навіть не помічаю, як знову переходжу на "ви", - З ким у мене стосунки.

Руслан демонстративно переводить погляд на мої руки, усміхається.

- Чому тоді так бурхливо реагуєш?

- А чому вам..., - прикриваю очі й видихаю, - тобі є до цього діло? Ти ж сам сказав чотири роки тому, що не втручатимешся в моє життя. Втрутився! Та ще й так ґрунтовно. Що змінилося?

- Змінилося моє ставлення до тебе.

- Що передумав і вирішив одружитися? - язик ляпає швидше, ніж мозок встигає профільтрувати, - Тільки ти ж у курсі, що спадщини в мене більше немає. Та й так все вже твоє!

- Моє ставлення змінилося не в такому кардинальному плані. На твою руку та, тим більше, серце я не претендую. Але я й справді незабаром одружуся.

Обличчя, шию та й, за відчуттям, все тіло охоплює жар. Від сказаної з мого боку дурниці, але здебільшого через його недбале зауваження. Боляче! Але досить! 

- Я йду!

Але піти Руслан мені не дає. Ловить за руку, коли я проходжу повз, та тягне на себе.

- Ні!