Всупереч здоровому глузду - Єфремова Анастасія

Сьогодні напевно найкращий день мого життя. Хоча ні, він став краще ще вчора ввечері після дзвінка Лізи.

Букет куплено і я на пероні в очікуванні своєї долі.

Довелося звісно попотіти. Я за короткий проміжок часу знайшов нову квартиру, заключив контракт і перевіз речі - це ще треба так вміти!

*До третьої платформи прибуває потяг ***

Ну коли вони будуть говорити розбірливою… Та це не важливо, бо моєю увагою повністю володіє потяг. Я довго шукаю очима крізь людей і нарешті!

- Ліза – кричу я у натовп і швидко рухаюсь до своєї мінливої цілі. – Ну нарешті – хапаю дівчину в обійми.

Навколо нас натовп, який ще хвилину тому нагадував мурашник, повністю розчинились в атмосфері.

- Я такий радий тебе бачити знову

- І я рада бачити тебе, Жень. Дякую, що після всього дозволив мені приїхати до тебе ненадовго.

- Та залишайся хоч на все життя. Я зняв для нас нову квартиру.

***Ліза***

Невже він так нічого і не зрозумів? Може я дарма приїхала сюди?!

- Жень, та навіщо нова квартира?

- Я ж жив в однокімнатній, чи ти будеш спати зі мною на дивані? – з широкою посмішкою запитує Євген.

- А зараз в тебе окрема кімната?

- Ліз, я винайняв трьох кімнатну.

- Ого, з нами ще хтось буде жити?

- Поки ні, лише ми вдвох.

Відразу відчувається, що це інше місто. Вдома достатньо години, аби об’їхати його, так би мовити, вдовж і в поперек, тут же дорога до нової домівки зайнялась майже півтори.

Женька, ввімкнув музику й наспівує собі під ніс, а я думками повертаюсь у вчорашній день. Льоша викликав мені таксі, але я змінила кінцеву точку прибуття й приїхала до мами, до єдиної рідної людини.

Ми розмовляли напевно з годину. Вона витирала сльози на моєму обличчі й не переставала повторювати про те, що попереджала!

- Я вже зрозуміла, мам, досить

- Я наразі бачу лише єдиний вихід із цієї ситуації.

- Який?

- Їдь до Жені. Зміни обстановку, аби нічого не нагадувало про Олексія. Я вийду глянути білети, а ти набери поки його.

- Мам, я не хочу до Жені!

- Але ж ти бачиш, що вийшло коли ти перестала слухати мене?! Єлизавета, дзвони!

- Мам, а як же робота?

- Не переймайся, я сходжу й домовлюсь, аби тебе звільнили. Потім вишлю поштою твою трудову. Все буде добре, Сонечко.

Білети були, відправка трішки більше ніж за годину. Все відбулося так швидко, що я навіть не помітила, як вже сиділа в потягу, який мчав у невідоме.

- Ліз, прийом! Як мене чути?

 - Женька, вибачай, замислилась трішки

- Ти голодна з дороги?

- Та є таке.

- Тоді я завезу тебе додому, а сам поїду куплю нам сніданок, що б ти з дороги не готувала.

- Дякую, це гарна ідея.

***Маша***

*вечір минулого дня

- Мам, стривай! Ти ж не полишиш мене вагітну! – хапаю мати за руку в надії зупинити

- Маш, я більше не у твоїх ніг. Я так розчарована в тобі! Розумієш, що всі ці роки ти жила як у Бога за пазухою й не знала жодних бід? Що тобі не робив Олексій, через що ти шукала стосунків на стороні?

- Мені хотілось нових відчуттів, він мені приївся.

- То чому ти з ним не розвелась й не спробувала знайти іншого чи вести розгульний образ життя в заміжжі більш приємно?

- Ти сама мене виховувала з розумінням моєї бездоганності! Мені необхідно розуміти що я приваблюю, що мене хочуть. Це моя природа, мам.

- Ти з Альбіною дружиш напевно пів життя.

- Більше

- Ти мені постійно розказувала за її проблеми – дивиться на мене мати й вказує на живіт – ти що натворила? Ти хотіла зруйнувати ще і її життя? Залишити без чоловіка й сподівань на майбутнє? Хто ти, Маш?

- Я твоя донька, мам. Й відповідаючи на твоє питання, так, хотіла! Він дуже забезпечений і я хотіла жити на максимумі. Вона сама постійно розповідала як він хоче дитину, а що я? Я взяла лише те, що погано лежало!

- І з чим ти залишилась?

- З тобою, мам. Я винайняла квартиру. Ми зберемося з тобою й поїдемо.

- А Соня?

- Вона залишиться. Льоша не хоче аби я її забирала, то ж нічого, буду приїздити коли зможу до неї.

- Маша, я дуже сподіваюсь, що в нього зараз все владнається.

- Що ти таке говориш? Ти ж його не любиш? – з усмішкою запитую матір

- Він найкращий зять, якого ти тільки могла для мене знайти. Я завжди його любила, просто намагалась не приймати його сторону за для тебе. Ти їдь, Маш. Я залишусь жити з ним й своєю онукою. Будемо бачитись, коли ти будеш приїздити.

- Ти мене кидаєш?

- Я вчиняю вірно. Й не дзвони мені, якщо звісно не хочеш попередити  про візит. Запам’ятай, тебе як непроханого гостя ніхто не чекає. Попереджай. – каже мати й виходить з кафе.

Такого повороту я звісно не могла очікувати. Боже, я залишилась зовсім одна. В мене тепер окрім дитини нікого нема.

- Не хочу звісно лізти, але підпиши договір й розійдемось по добру – каже Вадим підсовуючи папери.

- Де гроші? – різко запитую у нього

- В мене в сумці, підписуй.

Ставлю розпис й очікую на купюри, як провідник в майбутнє.

- Ти ж все одно спалишся, розумієш? Ти не зможеш приховувати свою дитину вічно! – кажу чоловіку й паралельно рахую купюри.

- А це тебе більше не стосується. Телефон в тебе мій є, при потребі які торкаються дитини, дзвониш.

- Як я вас всіх ненавиджу – кладу гроші в сумку й з високо піднятою головою виходжу з приміщення.

Це мінливо, в мене все буде просто пречудово!

***Вадим***

- Альбін, ти де? – запитую, а в самого ком в горлі стоїть

- Любий, ми у вітальні – заходжу й споглядаю як дружина колихає сина – Ой, а що за привід? – запитує беручи квіти.

- Мені потрібно з тобою дуже серйозно поговорити.

- Щось кепське сталось?

- Дуже, в мене є сподівання, що я залишусь почутим і наше життя буде продовжуватись й надалі.