Аромат чоловіка - Валерія Дражинська
- Богдано, - демонстративно заминається й тут же уточнює з чарівною посмішкою, - Ви не проти, якщо я буду так до вас звертатися?
- Звичайно! Будь ласка, - розгублено знизую плечима.
- Богдано, я вдячний вам за те, що ви пішли нам на зустріч та погодилися попрацювати цей місяць у нас. Ви не уявляєте, як зараз складно знайти хорошого, досвідченого працівника. Тим більше, коли ми нещодавно підписали такий вигідний контракт. Усі співробітники повністю завантажені. У буквальному сенсі цього слова, рук не вистачає. Але ви не хвилюйтеся. Ви здебільшого займатиметеся тільки контрактом із..., знову заминка, але вже не навмисна, - …із вашою компанією. Прокладете основу для нашої подальшої продуктивної співпраці. А там видно буде, може й у нас захочете залишитися.
Розуміюче киваю головою, а сама намагаюся збагнути - до чого все це. Навіщо він витрачає на мене свій час? Та й не збираюся я тут залишатися.
- Але іноді вам усе ж таки доведеться виходити за рамки, - показово зітхає, - Як я вже казав, у нас зараз гостра нестача співробітників.
Так! Я це дуже добре помітила під час поїздки в скляному ліфті. Усі поверхи, що належать компанії, були забиті "нестачею" співробітників.
- Що ви маєте на увазі? - насторожуюся я.
На мою думку, за рамки виходить те, що відбувається зараз.
- Вам ще доведеться виконувати додаткові доручення мого...
Двері позаду мене без стуку відчиняються, змушуючи генерального перерватися та подивитися на причину шуму. Не знаю, чи можна застосувати подібне висловлювання до неживого предмета, але цей величезний чорний портал між двома приміщеннями відчинився надто вже злісно та нетерпимо.
Мене огортає знайома напруга повітря навколо, крізь яку чується веселий голос гендиректора з нотками полегшення.
- Ти запізнився! - не звинувачення, не зауваження, не докір - проста констатація факту.
- Я бачу ти не нудьгував! - іронізує до болю знайомий голос.
Не озираюся, оскільки тіло, не цікавлячись думкою мозку, вирішило прикинутися статуєю.
- Тільки тому що розважав твою нову помічницю, - цей безтурботний коментар гендиректора мене повністю дезорієнтує.
Що за...? Не витримую, повертаю голову до Руслана, який зупинився зліва від мене біля столу свого... до речі кого?
- Як це розуміти, Руслане? - запитую неслухняними губами.
- Що саме? - дивиться незворушно, ні краплі не дивуючись моїй тут присутності.
- Усе це! - на більше мене не вистачає.
У голові повна каша. Заплуталася не тільки в собі, а й у тому, що відбувається навколо. Руслан тільки кривить губи в напівпосмішці, а відповідає мені гендиректор компанії Олексій, мати його, Григорович:
- Богдано, вибачте, я не встиг вас попередити. Руслан Сергійович мій партнер. Контрактом із..., - знову затримка, яка створює враження, що він зовсім не знає, з ким цей такий вигідний контракт укладено, - із вашою компанією займатиметься саме Руслан. Тож ви переходите в підпорядкування саме до нього. Весь наступний місяць ви будете його правою рукою.
- Ти це спеціально підстроїв? - озвучую єдину думку, що зараз пульсує в голові.
Ну не буває таких збігів!
- Богдано, ти вважаєш мені зайнятися більше нічим? - Руслан як завжди сам спокій.
- Я вже не знаю! Ти нещодавно мені прямо заявив, що хочеш щоб я на тебе працювала. І тут раптом це. Думаєш, я повірю в клятий збіг? - врешті не витримую та підвищую голос, зусиллям волі проковтуючи "Що ти від мене хочеш?".
- Не потрібно кричати! Я тебе чудово чую, - стримано холодно робить мені зауваження.
А в мене всередині ураган утворюється. Я всіма можливими способами намагаюся прибрати його з голови, абстрагувати від почуттів, а він, ніби спеціально, маячить перед очима, не дає спокою.
- Добре! - демонстративно видихаю та рівно запитую, - Скажеш, це випадковість?
Руслан оцінювально пробігає поглядом по моєму неспокійному, на відміну від запитання, обличчю та, навіть не дивлячись на гендиректора, коротко тому наказує:
- Олексій, залиш нас.
