Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

Пропозицію Руслана я навіть не розглядала. Так, після того, як я сама для себе все прояснила, мені стало з ним набагато простіше, у плані, як узагалі максимально може бути легко з людиною з такою нищівною енергетикою, внутрішньою силою та важким характером. Навіть у машині, коли він відвозив мене додому, мені було майже комфортно. Тиша не напружувала, а навпаки заспокоювала. Рівно до того моменту, поки в нього не задзвонив телефон. До співрозмовника, точніше співрозмовниці, він звернувся на ім’я Валері. Не скажу, що його тон якось відрізнявся від звичайного, але я непогано знала мову, щоб мимохідь зрозуміти суть розмови. Ця Валері була його дівчиною і в них усе серйозно. Ось тоді стало по-справжньому боляче, неприємно й прикро. Значить, Руслан у принципі здатний на нормальні людські стосунки. Тільки не зі мною! Виходить, я не гідна була чотири роки тому! А зараз і поготів!

Перед очима стояв наочний приклад із минулого, який яскраво демонстрував, що працювати на нього стало б величезною помилкою з мого боку, - закохана в нього помічниця Марина. Наступати на її граблі я не планувала.

На прощання Руслан ще раз попросив добре подумати про свою пропозицію. Обіцяла, а сама відразу ж відкинула навіть саму думку про це. Не по дорозі нам!

Усі вихідні провалялася в ліжку. Усе гадала, коли Іра встигла зіпсується, щоб так вчинити з близькою людиною. Зрадити майже безмежну довіру. Чи вона завжди такою була? Просто грамотно прикидалася? Адже я її тринадцять років знала. Чому нічого не помітила? Вірніше, як я могла не помітити зміни в ній? Але, врешті-решт, краще так, ніж сталося б із нею щось погане. Зла я їй не бажала. Але й пробачити ніколи не зможу. Тані і Каті, нашим спільним подругам, довелося все розповісти. Таке приховувати, на мою думку, загрожує. Це був її усвідомлений вибір, а точніше банальна зрада, про яку близькі люди повинні знати, щоб розуміти на що вона здатна. У подібній ситуації я можливість другого шансу не бачила.

Робочий тиждень пройшов у метушні. Намічався вигідний контракт з однією великою компанією. Вечорами додому я поверталася без сил та дуже втомлена. Доручення сипалися одне за одним, часом навіть не встигала виконувати, доводилося затримуватися.

У п'ятницю виходила на роботу щаслива. Незабаром вихідні, хоч відісплюся. У всій цій метушні був один незаперечний плюс, про зрадницю-подругу або про Руслана, потужного подразника моєї нервової системи, майже не згадувала. Ось тільки сни ніхто не відміняв!

Увечері, коли я вже збиралася додому, мене викликав до себе Ярослав Петрович, мій безпосередній начальник. У цьому не було нічого не звичайного, раптом щось забув, але я чомусь відчувала смутне занепокоєння.

- Сідай, Богдано! - уже не те.

Я завжди записувала його розпорядження стоячи. Так повелося з мого першого робочого дня.

- Щось сталося? - акуратно поцікавилася я, сідаючи в крісло біля його величезного столу.

- Ні! Тобто, так! Ми нарешті уклали цей контракт, - фінансовий директор, доволі симпатичний чоловік тридцяти восьми років, прямо світився від задоволення, - Це велика вдача!

- Вітаю! - ввічливо сказала я, - А чому вдача? Ми весь тиждень працювали як прокляті, щоб його отримати.

- Так, звісно! Але ти не розумієш! Ми стільки років намагалися вийти на них, але безрезультатно. А тут вони самі, точніше представник зателефонував. І закрутилося. Все переживали, що щось зірветься. Але обійшлося. Контракт підписано. На всіх нас чекає дуже пристойна премія...

Я посміхнулася. Премія, це звісно приємно. Особливо коли нещодавно, з власної дурості, втратила великі кошти, на які були певні плани. Від втоми, приємної новини та передчуття вихідних трохи випала з реальності, а точніше, банально пропустила повз вуха  всю решту промови фіндиректора. «Прокинулася» на завершальному:

- ... тож із понеділка ти в них.

- Що? Вибачте, я прослухала, - і ледве в голос не застогнала.

Сама себе подумки тріснула по голові - на роботі це дуже "розумна" фраза. Але Ярослав Петрович здається навіть не помітив мою помилку.

- У понеділок ти вирушаєш у Sollorr Group на місяць, - терпляче повторив начальник.

- Навіщо? І чому я? - не любила я такі різкі зміни.

- Богдано, поки процес налагодиться, потрібна своя людина в компанії, щоб виключити будь-яку можливість зриву. Ти займалася підготовкою майже всіх документів, краще за всіх обізнана про різні нюанси. Тим паче, їм потрібен додатковий помічник генеральному. Ти, звісно, займатимешся здебільшого тільки нашим контрактом, але сама розумієш, що помічник - це посада універсальна. Так що особливо там не вередуй. Цей контракт дуже важливий та в нього дуже багато вкладено.

- Угу, - киваю важливо та тут же нервово посміхаюся, - Ви що мене в оренду здали?

- Можна й так сказати, - посміхається, ковзаючи поглядом по моєму обличчю, - Але ти не хвилюйся! На більше ніж на місяць я тебе не віддам! Сам не уявляю, як буду цей час без тебе обходитися.

Знову! Начебто нічого такого й не сказав, але мені стає ніяково. Інтерес у свій бік я помітила одразу, але намагалася не звертати уваги та ніяк не заохочувати.

- Добре! - поспішно встаю та жартом намагаюся згладити двозначність, що зависла, - Чого тільки не зробиш заради благополуччя рідної компанії?!