Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

- Я..., - запинаюся, бо реально не знаю, що тут можна сказати.

Відчуваю як почервоніла. На моїй блідій шкірі в контрасті з чорним волоссям це більш ніж помітно. До жаху ніяково, в основному тому, що Руслан прекрасно все розуміє.

Я тут собі надумала, передумала, уявила казна-що! Зробила з нашої зустрічі трагедію століття! Ледь не звинуватила його в тому, що він всупереч своїм словам, вирішив наплювати на наслідки та скористатися мною. Переспати, задовольнивши хіть. А я тут вся така горда у відмову йду. Приїхала, немов послугу зробила! По-дурному вийшло!

Руслан усього лише доводив розпочате до кінця. Ще ж по телефону сказав, що моє питання ще не вирішене. Безглуздо було припускати, що він так просто залишить цю справу. Не та людина, яка може на що-небудь закрити очі.

Господи, час залишити минуле в минулому. Не потрібно шукати натяки там, де їх немає. Руслан просто допоміг мені, без будь-яких прихованих мотивів. Як дівчина я його вже зовсім не цікавлю. Уже це мені було видно, за його рівною поведінкою, за його байдужими поглядами.  

Дивно, але після того, як я це зрозуміла та прийняла, стало легше. Розбурхана його раптовою появою, я раптом різко заспокоїлася. Навіть дихати вже виходило вільно. Усе, що мені потрібно було, так це упевнитися в його повній незацікавленості.

Подумки видихнула. Не сказати, що не було боляче, але так спокійніше. І простіше!

Знаючи, що для Руслана це не новина, я вирішила сказати так, як є.

- Вибач! Просто все так раптово звалилося на голову! Ось і надумала собі зайвого. Але тепер все нормально. І..., - запинаюся, винувато посміхаючись, - Я із задоволенням з тобою повечеряю.

Він продовжував мовчки на мене дивитися, тільки очі трохи потемніли, а в мені ніби вимикач на нього спрацював. Стала сама собою.

- Ти не проти, якщо я ще вино замовлю? Відсвяткувати повернення хоча б..., - беру до рук паперовий пакунок та кручу перед очима, - А до речі, скільки залишилося?

- Близько п'ятнадцяти штук.

- Гм-гм...! Не погано так Стасик приклався! - про себе присвиснула. Трохи більше ніж за два тижні майже триста тисяч євро, - Як бачиш, не виходять у мене справи з грошима. А батько ще й все мені залишив. Правильно він тоді сказав, задушили б мене, причому в перші ж дні.

- Ти тому відмовилася? - запитує Руслан із ноткою інтересу. 

Потискаю плечима, уже шкодуючи, що підняла цю тему.

- До речі, ти не знаєш, як там поживає Тамара? Ми з нею, зі зрозумілих причин, зв'язку не підтримуємо. Не розвалила ще все? - усміхаюся.

- Вона продала бізнес Віктора мені, - так просто і спокійно сказав, а я зависла.

Думки знову спрямувалися в минуле. А що б було, якби... Різко себе відсмикнула. Усе! Досить! Мене це вже не стосується.

- Ясно!

Приносять замовлення. Страви виявляються божественно смачними, втім як і минулого разу. Їмо мовчки, поки Руслан не порушує, затишну цього разу, тишу:

- Що робити з твоєю подругою? - від незворушності поставленого запитання по тілу проходить легкий озноб у поганому передчутті.

- У сенсі?

- Богдано, її потрібно покарати! - сказано байдуже, але я відчуваю, що за цим стоїть щось зовсім недобре.

- Не потрібно, - махаю в запереченні головою, - Я її знаю. Вона і так сама себе вже покарала. Їй вистачить!

Руслан лише підводить одну брову, явно не погоджуючись зі мною.

- Будь ласка, не треба! Я знаю, що кажу, - благально дивлюся на нього.

- Як знаєш, - кидає байдуже, знову беручись за їжу.

- Що з тим хлопцем? Стасом! - не можу не запитати, бо підозрюю найгірше.

- Він пошкодував про скоєне. І більше займатися подібним не буде, - його телефон подає сигнал та Руслан спрямовує всю свою увагу на нього.

Зосереджено водить пальцем по екрану. Деякий час заворожено спостерігаю за ним і все ж не стримуюся від переляканого:

- Не буде? Чи не зможе?

- А є різниця?! - байдуже зустрічає мій погляд, - Забудь! Воно не варте твоєї уваги.  

Ось тепер по тілу проходить справжній крижаний холод.

- Він живий? - запитуючи чомусь пошепки.

- Так!

Видихаю. Гаразд! І на тому спасибі!

- Не чіпай Іру! Будь ласка! – благаю.

Руслан просто киває, обіцяючи.  

А вже після вечері, за кавою, ну і капучино, він вкотре приголомшує мене:

- Богдано, я хочу щоб ти на мене працювала.

- У мене є робота, Руслане! - нервово усміхаюся.

- Я знаю. Але у мене тобі сподобається більше. Подумай!