Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Кароліна.

Скрип дверей у повній тиші лунає мов грім серед ясного неба. Цей звук, наче високоточна ракета, миттєво долітає до моєї сонливої свідомості. Невиразна тривога біжить хвилями по всьому тілу. Якомога непомітніше ковзаю пальцями по ковдрі в пошуках пульта з кнопкою для виклику медсестри.

Ці лікарняні білі стіни вже другий тиждень мозолять мені очі. Крапельницями та уколами помічене все тіло. Ліки вливаються в мене тричі на день, без вихідних та перерв на свята.

Стрес, який наздогнав мене після нападу Ігнашевича, вибив не лише мою голову з нормального стану, а й весь організм загалом. Після повернення додому я не могла нічого їсти. Будь-яка крихта, що потрапляла до мене в рот, відразу викликала хворобливі спазми в шлунку. Кожен ковток води скручував навпіл. У мене почали шаруватися нігті, величезні шматки волосся стали залишатися на гребінці, а підборіддя обсипало прищами мов підлітка.

Через постійне почуття голоду я перестала спати. Через високу температуру я насилу вставала з ліжка. Спочатку я вірила, що це просте отруєння. Переконувала чоловіка купити в аптеці звичайні абсорбенти та не переживати задарма. У всьому винні ті смажені пиріжки з м'ясом, які я дозволила собі з'їсти в аеропорту, поки ми чекали на наш зворотний рейс.

Але на ранок третього дня, коли в мене не залишилося сил, аби відкрити повіки, довелося сполохати Горського. Пам'ятаю, як зі сльозами на очах, тихо попросила чоловіка дзвонити до швидкої.

Я в буквальному сенсі відчула ту межу, після якої не залишилося сумнівів у тому, що це ні біса не отруєння. У мене ледве знаходилися сили, щоб робити вдихи та видихи, серце насилу гнало кров по судинах. Якщо лікарі якнайшвидше не допоможуть мені, то я в одну мить просто перестану подавати будь-які ознаки життя.

Прислухаюся до того, що відбувається в непроглядній темряві. Обережно відкриваю повіки, сподіваючись розглянути хоча б силует порушника мого спокою. Але на жаль, вуличного світла, яке тонкими, самотніми променями пробивається крізь опущені жалюзі, не вистачає для того, щоб впізнати силует того, хто бродить біля лікарняної шафи.

Оніміння та тремтіння в кінцівках припиняється, коли ніс уловлює знайомі ноти шафрану та солодкої ванілі. Я чудово знаю того, хто повільно ходить навколо мого ліжка та шарудить краваткою, яку намагається стягнути з власної шиї.

— Чортів зашморг, — бурчить чоловік, впоравшись із ненависним елементом ділового костюма.

Посмішка проти волі розтягується на моєму обличчі. Коли чоловік повертає голову в мій бік, я відразу закриваю очі та продовжую вдавати, що сплю.

В міру наближення чоловічих кроків, мені все складніше тримати подих рівним, а обличчя розслабленим та спокійним. Матрац лікарняного ліжка прогинається під тиском неабиякої ваги Назара, пружини видають жалібний скрип. Місцеве ліжко аж ніяк не розраховане на двох людей.

— Привіт, не спляча красуня, — холодні губи чоловіка торкаються моєї щоки.

Здригаюсь від різкого контрасту температур.

— П-привіт.

— Вибач, — Горський намагається відсунутися наскільки це можливо. — Мороз на вулиці страшенний. Я поки що достукався до чергової, мало не відморозив вуха.

Одномісне ліжко не дає великого місця для будь-яких маневрів двом дорослим людям, але я все одно намагаюся трохи посунутися, щоб чоловікові було зручніше лежати поряд зі мною. Перевертаюсь на бік та невдало згинаю ліву руку. Шиплю від болю, тягну повітря крізь зімкнені зуби.

— Знову зачепила катетер?

— Угу, — випроставши руку, я тягнуся до вимикача.

Коли очі звикають до яскравого світла, я насамперед перевіряю пов'язку на лікті. Минулого разу, коли я вдарилася рукою об двері, виходячи з палати, з голки почала сочитися кров.

— Видихаємо. Тривога помилкова, — посміхнувшись, я обережно опускаю ліву руку поверх ковдри.

Кладу голову на плече чоловіка, він упирається щокою в мою маківку. Наш невеликий новітній ритуал. Ми лежимо в обіймах та просто слухаємо серцебиття одне одного. Іноді мовчимо п'ять хвилин, іноді всі тридцять.

Відставляємо нагальні проблеми, відключаємось від зовнішнього світу та просто насолоджуємося часом разом. У цей момент ми ніби обмінюємося енергією думок, схрещуємо аури, зцілюємо якусь частку ментального здоров'я одне одного.

— Ти вечеряв? — почувши звуки, що булькають у животі чоловіка, я вимушено розриваю наше мовчання. Обережно підводжусь на лікті та дивлюся на Назара. — У холодильнику є йогурт, банани та каша, яку ввечері роздавали у їдальні.

— Знову нічого не їла? — невдоволено перепитує Горський, встаючи з ліжка.

Він заглядає у лікарняний холодильник і таки дістає звідти йогурт та банани.

— Навпаки. — З неприхованим задоволенням розсіюю сумніви власного чоловіка. — Олександра принесла мені гостинців зі свого улюбленого ресторану. Я так нажерлася карбонари та чизкейка, що досі відчуваю тяжкість у шлунку. — Уловивши залишки недовіри у погляді чоловіка, я відкидаю ковдру та демонструю докази своєї ненажерливості. — Подивися, як живіт надувся після такого бенкету? Тренер буде шокований, коли побачить мене після виписки.