Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

Після того, як Іра йде, задумливо беру в руки телефон. Зрада подруги плавно відходить на другий план. Та й не хочу зараз про це навіть думати. Потім постраждаю, зараз є справа першорядної важливості.

Більше хвилини дивлюся на чорний екран. Подякувати йому потрібно! Наважуюся просто написати. Дзвонити точно зайве. Та й якщо просто почую його голос знову розбурхаюся. Воно мені треба? Пишу: 

"Дякую!" - і натискаю відправити.

Стислість сестра таланту. Ось і все! Цього разу наші шляхи ненадовго перетнулися. І це на краще! Як би не так! Стає сумно та всередині розростається порожнеча. Відсмикую себе. Усе ж таки не хотіла, не вірила, і взагалі не можна, але, тим не менш, чогось чекала від цієї випадкової зустрічі. Одним словом - ідіотка. Можна було б сказати, що сама себе не розумію, але розумію дуже добре.

Кидаю телефон на стіл та тільки но відходжу, як чую вхідний дзвінок. Серце зрадницьки починає вилітати з грудей. Повільно повертаюся. Руслан. Його номер я не зберігала, але цифри зрадницьки в'їлися в пам'ять. Минулого разу такої можливості не було! Брати слухавку загрозливо. Розумію, що не варто. Але він мені дуже допоміг, можна сказати, зберіг енну кількість моїх нервових клітин, і проігнорувати його дзвінок буде некрасиво і не вдячно. Тремтячими руками беру телефон та приймаю виклик:

- Добрий вечір, Руслане!

- Здрастуй! - перший раз чую його голос телефоном, це, звісно, не вживу, але тілом все одно біжать мурашки, а серце зрадницьки завмирає.

- Іра щойно була. Уже пішла. Ти мене дуже виручив, - тараторю схвильовано, бо хочу швидше висловити подяку та закінчити розмову, - Спасибі тобі величезне, що знайшов її. Я тобі дуже вдячна... Коротше, спасибі тобі велике і всього найкращого. Більше тебе не...

- Богдано, вгамуйся! - спокійний голос Руслана, лише з натяком на натиск, відрізає будь-яку можливість закінчити розмову та скинути виклик, - Тебе більше нічого не хвилює?

Господи! Подумки стогну! Він знає?! Ну, звісно, він знає! Ну, чому саме Руслан опинився поруч у такій патовій для мене ситуації. Він і так не найкращої про мене думки. А тут я справді проявила себе не з найрозумнішого боку.

- А повинно? - не хочу з ним говорити про свою наївність, що межує з дурістю.

- Так, має! Гроші, наприклад, які в тебе вкрали, - вбиває своєю прямолінійністю.

- Руслане, я розумію, що їх уже не повернути. Так сенс про них переживати?! - намагаюся як можу зам'яти неприємну тему.

- За годину за тобою заїде мій водій, - незворушно ставить мене перед фактом.

- Навіщо? Я не думаю, що...

- Богдано, твоє питання до кінця ще не вирішене.

Важко зітхаю в телефон. Ну що йому ще від мене потрібно? Ткнути пальцем у мій прокол? Життя повчити? Ще раз, але вже за фактом, обізвати недалекою лялькою, вже правда не малолітньою?

- Руслане, я справді тобі дуже вдячна. Ти знайшов Іру. Я тебе тільки про це просила. Більше ні про що інше! Все інше це мої особисті проблеми, які тебе не стосуються. Ти мені допоміг. Дякую! Але на цьому все! - витримано, розважливо, по суті.

Подумки собі поплескала, яка я молодець.

- Раз ти така вдячна, тоді не відмовиш мені в невеликому проханні повечеряти зі мною, - його голос відчутно пом'якшується.

Упевнена, це зроблено спеціально, а не під впливом моменту. Маніпулятор хріновий!

Мовчу, гарячково намагаючись придумати, як відмазатися, але в голову, як на зло, нічого не приходить. Може банально кинути слухавку? Не встигаю!

- Тим паче в мене є дещо твоє. Хочу повернути! Не впирайся, Богдано, не варто. За годину будь готова! - і він перший скидає виклик.

- Чудово! - зло жбурляю телефон назад на стіл, - Просто шикарно!