Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

Минуло два нервових дні. У поліцію я більше не ходила. Чомусь простому "Так!" Руслана, не дивлячись на минуле, я вірила набагато більше, ніж повторюванням, день у день, правоохоронців "ми робимо все можливе!". Усе, що він просив, я йому скинула на телефон, ось тільки у відповідь не дочекалася банального "ок!". Уже мовчу про щось більше. Весь час стримувала бажання набрати його і поцікавитися, чи є новини. Бо розуміла, що контактувати з ним потрібно по мінімуму. І, Боже упаси, наодинці! Будуть якісь звістки, він обов'язково дасть знати, заспокоювала я себе.

Була впевнена, що допомагає мені Руслан через батька. Незважаючи на "непрості взаємини", як було кинуто в підслуханій мною розмові, між ними відчувалася взаємоповага. Якщо він навіть і не знайде Іру, то хоча б зробить для цього все можливе. Руслан словами не кидається, у цьому я була впевнена. А потім наші дороги знову розійдуться. Сподіваюся, вже назавжди. Спостерігати його було занадто для мене. 

Увечері, щойно я прийшла з роботи та встигла тільки роззутися, як пролунав дзвінок у двері. Дивно, непроханих гостей у мене не водилося. Подивилася у глазок та очманіла. На радощах швидко повідчиняла замки та притиснула до себе Ірку.

- Господи, я вбити тебе готова! - відірвалася від неї та, схопивши за руку, затягнула у квартиру, зачиняючи за нами двері.

Там ще раз обійняла. Уже навіть не сподівалася, що коли не будь ще її побачу. Розплакалася від радості й полегшення. За дев'ятнадцять днів в голові раз у раз спливали картинки одна гірша за іншу. Чого я тільки не передумала.

Коли трохи заспокоїлася та ейфорія пішла на спад, мене охопила злість. Потягла Іру на кухню та, посадивши на стілець, накинулася на неї.

- Ти де, мати твою, була? Ти розумієш, що я всю поліцію на вуха поставила? Ти розумієш, що я з розуму сходила? Хоча б раз подзвонила. Сказала, мовляв, усе нормально! Жива! Загуляла зі своїм Стасом. Дівчата там теж з розуму сходять. Усе місто обшукали. Уже хотіли сюди їхати...

По мірі обуреної промови мій голос ставав дедалі тихішим. Запал так само повільно спадав. Щось було не так! На вигляд з Ірою все нормально. У сенсі, була цілою та неушкодженою. А ось поведінка не та! Зазвичай, за будь-якої провини вона робила винуваті очі кота зі "Шрека" та кидалася на шию із завиванням "вибач, вибач, вибач!". Зараз сиділа вся напружена, немов статуя, та ховала очі. В голову почали закрадатися нехороші передчуття.

- Ір, що сталося? - запитала я тихо, сідаючи перед нею навпочіпки.

Намагаюся зловити її погляд, але вона весь час відвертається. Раптом встає та відходить до вікна. Від її різкого руху я мало не завалююся на п'яту точку.

- Іро!

- Замовкни, будь ласка! - хрипить у відповідь.

Не бачу, але знаю, що плаче. Сама сідаю на стілець. Повільно видихаю. Чекаю коли вона почне говорити. Несвідомо переймаю тактику Руслана. Але я не він, терпіння надовго не вистачає:

- Де ти була?

- Жила... ховалася в однієї знайомої, - надривно зітхає та додає незрозуміле, - Від тебе!

- Дуже інформативно, але ні чорта не зрозуміло, - знову починаю злитися, - Поясни толком, що сталося!

Подруга повертається до мене. Дивиться прямо в очі. Приречено якось та водночас із сумною насмішкою.

- Ти, я дивлюся, карткою своєю ще не користувалася.