Виходь за мене, милий - Міа Натан

Перед очима з'являлася Аніта. Мені було боляче дивитися на нього. Я наче його ні в чому не звинувачувала. Було зрозуміло, що його примусили це зробити. Але стогін його задоволення та спокій, з яким він підкорився вимогам Аніти, наводили на думку, що не так вже й неприємно йому було. Як, до прикладу, мені у тому підвалі з двома здоровенними бугаями. 

Я дивилась на своє відображення у дзеркалі та не впізнавала дівчину, що дивилась на мене з того боку скла. Моя реальність змінилась.  Я наче Нео з "Матриці" після червоної пігулки. Можливо, завтра зранку, якщо мені вдасться хоч трохи відпочити, все знову зміниться, але зараз мені потрібно десь заховатись, створити для себе рятівну капсулу.

Я вийшла у вітальню номера. Не зразу помітила на полиці біля входу свою сумку. Але коли побачила та пересвідчилась, що до мене повернулись мої гаманець, кредитки та телефон дійсно зраділа. Максим збирав речі та одночасно говорив з кимось телефоном. Я тихенько вийшла з номера. Далі ліфт, ресепшн, таксі. 

На запитання водія: "Куди їдемо?", відповіла не зразу.  Особливо нікуди. Я тут нікого не знаю. Крім Томаса друзів у мене у цьому місті немає. Але він її брат. Можливо, навіть знав, що вона задумала. Хоча ні, не вірю. Не міг він так спокійно зі мною прощатися в офісі, знаючи, що мене чекає далі. 

Офіс! Хороша ідея! Називаю адресу офісного центру. У нас чудова кімната відпочинку. І там нікого немає. Сподіваюсь, зможу відпочити та зібратися з думками.

Телефон у сумці нервово завібрував й вдарив гучним звуком виклику по нервах. Це Максим. Я відбила дзвінок. А потім взагалі вимкнула телефон, щоб не дати Максиму жодного шансу тривожити мене.

Охоронець біля входу здивовано дивиться на мене, коли я провожу електронною перепусткою на турнікеті. Як-не-як на годиннику одинадцята тридцять. Скоро північ. Але не в його компетенції зупиняти спраглих до роботи працівників. Отож, він просто цікавиться:

- Привалило роботи?  Й серед ночі немає спокою?

Знав би ти, друже, як ти правий! Спокою дійсно нема. Посміхаюсь йому:

- Точно так!

Крокую пустими коридорами до свого офісу. Так дивно та незвично! Вдень тут, як у величезному мурашнику, не протовпитися. Зараз все інакше. Та що там! У моєму житті все інакше! Не віриться, що буквально декілька годин тому я вийшла звідси з зовсім іншими думками. Наче з того часу пройшло ціле життя.

Що таке не щастить та як з цим боротись! На моє здивування в офісі горіло світло! Підходжу ближче й бачу Томаса, який якраз збирається додому. Я знала, що він часто засиджується в офісі допізна, але ж не до дванадцятої ночі! Вже думала потихеньку дати задню. Десь перечекати, поки він піде. Але невдалий день є невдалий день! Він мене помітив.

- Боже, мала, що ти тут робиш? Щось сталося?

Я мовчала. Просто не зразу знайшла, що відповісти. Була не готова когось тут зустріти.

Він уважно подивився на мене. Відмітив Максимову сорочку, мабуть що й  відсутність бюстгальтера. 

- Ти посварилась з Максом?

- Я не знаю. 

- Це як? Ти його взагалі бачила? 

- Так. У ліжку з твоєю сестрою.

- Чорт забирай, мала! Мені так шкода! Невже у вас вдома? Як це все сталося?

- Ні, не вдома. У якомусь готелі. Мене схопили два здорових амбали, привезли у готель майже за містом, намагалися зґвалтувати.

- Боже, сонечко! - перебив він мене. Хотів обійняти, але я рукою показала, що це зайве. Він зупинився, а потім запитав: 

- Що було далі?

Я продовжила:

- Їх зупинив телефонний дзвінок. Це була Аніта. Виявилось ці двоє все робили за її наказом. За її ж наказом, привели мене у готельний номер, де твоя сестра трахалась з моїм чоловіком практично у мене на очах.

- Цього не може бути!

- Не може, але це так. Ти знав, що вона задумала?

- Ні! Ти що?! Я б не дозволив! Це якесь безумство! Навіщо так робити?

- Запитаєш у неї. Мені самій цікаво.

- Дозволь допомогти тобі. Мені так шкода!

- Я просто хочу побути одна.

- Розумію тебе. Але, повір, це не найкраща ідея. Сидіти одній у величезному офісному центрі серед ночі, та ще й після такого. Ти їдеш зі мною. Якщо не захочеш розмовляти, я слова тобі не скажу. У мене велика квартира, тільки скажи - ти мене не побачиш. Приймеш гарячий душ, поспиш. Ходім, мила!

- Ні, дякую! Я краще залишусь тут.

- Про це не може бути й мови! Ти тут сама не залишишся. Поїхали! Тобі треба відпочити! Я не відчеплюсь від тебе, ти знаєш. Поїхали, інакше будемо тут сидіти вдвох.

Я задумалась. Він дійсно не відстане від мене. Та й зараз, коли я побачила непідробну тривогу в його очах; відчула, що він справді вражений; впевнилась, що він нічого не знав, мені захотілось отримати трохи людського тепла. Щоб хтось закутав мене в теплу ковдру, обійняв, захистив, допоміг.

- Добре, поїхали! 

Він привіз мене у свою шикарну квартиру. Показав мою спальню з дуже комфортним ліжком. Дав свою футболку. Я довго стояла під душем. Гаряча вода розслабляла, знімала напругу, яка тісною панчохою стягнула всю мене.  Я одягнула футболку Томаса замість сорочки Максима й вийшла з ванни.