Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

- То що трапилося, Богдано?

- Чому ви..., - запинаюся, - ти думаєш, що щось сталося?

- Напевно, тому що ти сиділа на лавочці біля поліції і плакала.

- З чого ви взяли, що я...

- Богдано, визначся вже, як до мене звертатися, - рівно перебиває мене та, як ні в чому не бувало, продовжує, - Я ж можу все сам з'ясувати.

- Навіщо? Ти! - кажу твердо, визначаючись. Дійсно, викати йому вже якось безглуздо, - Ти ж казав, що втручатися в моє життя не будеш. А зараз нахабно це робиш. Я не просила...

- Ні! Не просила. Але обіцяла зателефонувати, якщо в тебе виникнуть проблеми, - він не ставить у докір, просто констатує факт.

Я розумію, що Руслан реально може допомогти. На власні очі бачила, що зв'язки у нього не хилі. Але давня образа не дає так просто здатися його безцеремонному натиску. Чому він раптом вирішив, що має право ось так раптово з'являтися та щось вимагати від мене. Я, ясна річ, попрошу в нього допомоги. Заради подруги, але й робити цього, принижуючись, не хочу. Тим більше, коли він сам так наполягає.

- Недалека малолітня лялька видалила у своєму телефоні контакт під ім'ям "мудак". Хоча й так користуватися ним я ніколи не збиралася, - кажу прямо, уважно спостерігаючи за ним.

Може хоча б це виведе його з себе. Приведе в замішання. Але ні! Єдина реакція - на кілька миттєвостей злегка звужені очі. Буквально дві секунди він обробляє інформацію й одразу розуміє що до чого.

- Підслуховувала!

Одразу хочеться сказати, що батько розповів. Але його впевненість та елементарна совість не дає збрехати.

- Не спеціально, - з якоїсь причини відводжу очі.

Чому так виходить, що начепив упереджений принизливий ярлик майже незнайомій людині він, а виправдовуюся я?

- Вірю, - каже просто.

Відчуваю, як продовжує незворушно мене розглядати.

Йому навіть на думку не спадає вибачиться чи якось пояснити свої тодішні слова. Ні грама провини не відчуває. Хоча про що я?!

Вражаюча зарозумілість! А мені, м'яко кажучи, неприємно. Хочеться встати й піти. Цього вимагає все всередині мене. Але страх за подругу змушує сидіти на місці.

Приносять замовлення, ненадовго відволікаючи мене від внутрішнього розбрату. Беру склянку з соком та одразу весь випиваю. Руслан безтурботно береться за їжу. Більше ні про що не питає, чекає коли я сама почну говорити. Ніби в голові в мене ліниво прогулявся. Він усіх так без особливих зусиль зчитує?! На цей момент, не сумніваюся, що принаймні більшість.

- Я тоді почула тільки частину розмови. Подумала, що ви говорите про Ліду, - зараз мені важливо було, щоб він мене почув і зрозумів, адже збиралася попросити про допомогу.

- Віктор хіба тебе не просвітив, що коли ти з'явилася, він відразу зробив тебе єдиною спадкоємицею?

- Мабуть, вирішив зробити сюрприз, - гірко усміхаюся.

Киває, приймаючи мою відповідь. І чекає. Мимоволі зітхнувши, починаю розповідати з самого початку, коли Іра тільки приїхала до мене. Його впевненість і спокій, якимось незрозумілим чином, передалися мені. Він ніби по клацанню пальців вимкнув колосальний тиск, що змушував будь-кого поруч із ним, м'яко кажучи, нервувати. Навіть не помітила, як узяла прилади та почала їсти смачне м'ясо і салат, коли Руслан став ставити уточнювальні запитання. Незабаром з їжею та всім іншим було закінчено.

Руслан узяв серветку та написав на ній номер телефону.

- Цього разу тобі доведеться ним скористатися, - простягнув до мене через стіл, притримуючи вказівним та середнім пальцем, білосніжний трикутник, - Скинь на цей номер усі дані про твою зниклу подругу та все, що згадаєш про її, так званого, хлопця.

- Добре, - швидко киваю, забираючи серветку, - Її можна знайти? Ти мені допоможеш?

- Так! - одночасно з твердою відповіддю у нього задзвонив телефон.

Руслан прийняв виклик та кілька хвилин розмовляв із кимось, якщо я правильно зрозуміла, арабською.

- Богдано, мені потрібно їхати. Тебе відвезуть додому, - сказав він, коли закінчив.

- Дякую! Не потрібно. Я сама доберуся, - відмовилася ввічливо, встаючи, - Ти й так на мене занадто багато часу витратив.

Коли ми вийшли на вулицю, я повернулася до нього з наміром подякувати та попрощатися, але не встигла й рота відкрити, коли до нас підійшов незнайомий чоловік.

- Костя, відвезіть дівчину додому, - наказав йому Руслан, - Ви мені сьогодні більше не потрібні.

- Але Руслан Сергійович..., - спробував заперечити той.

- Ти мене почув! - кинув недбало, дивлячись при цьому тільки на мене, - Богдано, просто сядь у машину, без зайвих розмов. Мені зараз ніколи. Коли буде щось відомо про твою подругу, я тобі повідомлю. Домовилися?!

Ось зараз він очевидно тиснув.

- Так, звісно. Дякую! - діватися було нікуди, довелося піти за цим Костею.

Руслан сів у машину, на якій ми приїхали до ресторану. Ми ж попрямували до припаркованого позаду джипа, якого, дорогою сюди, я навіть не помітила. Усередині виявилося ще двоє чоловіків. Це типу охорона?