Морок. Повірити у неможливе. - Лія Тан

На мить Злата прикрила очі. Цей тембр голосу такий рідний, лише від нього, по тілу розповзся спокій. Дівчина повільно встала з ліжка. Шалено хвилюючись, спостерігала, як Нестор бере сина на руки. Це надто зворушлива картина. Малюк великими очима дивився на батька, щось лепетав по своєму, а Нестор надто ніжно пригортав його до себе. Перевів погляд на неї, і зробивши крок на зустріч, з вдячністю прошепотів.

— Безмежно вдячний тобі за сина!

Злата кліпнувши очима, важко зітхнула, при усіх відчуттях, образа не давала спокою, тому холодно відмахнулася.

— Не мені дякуй, а Богу, що дав мені сил, впоратися з усім.

У спальню увійшла Інга з пляшечкою в руках. Нестор взяв від неї суміш та попросив.

— Інго, залиште нас, будь ласка!

Злата глянула на годинник, та додала.

— Інго, на сьогодні ви можете бути вільні.

— Дякую!

За жінкою зачинилися двері, дівчина підійшла до Нестора, хотіла забрати сина та Нестор попросив.

— Дозволь мені, будь ласка!

Зітхнула, й присіла на ліжко. Нестор теж присів поруч, з малим на руках, який побачивши пляшечку, лементував.

— Який, я голодний! — Посміхнувся чоловік, і відкривши пляшечку, почав годувати сина.

Трепет охопив тіло, як вона мріяла про це. Сльози скотилися з очей. Нарешті її мрія здійснилася, але радості чомусь не відчувала. Не знала чого чекати від цієї появи Нестора. Він міг прийти, аби просто побачити сина. Тепер по при образу, в умі зароджувався інший страх, що він міг прийти заради сина, бо як інакше пояснити рік мовчання.

Піднявшись подалася на балкон. Сльози горохом котилися по щоках. Їй потрібно трохи заспокоїтися, бо ще не зовсім розуміла, що це реальність.

 Сперлася на поручень. Здається лише тепер дала волю своїм емоціям, розплакалася мов дитя. Це все збагнути надто важко. Вона тільки нещодавно приїхала з кладовища де провідувала начебто Нестора. Тільки встигла приїхати додому, як він приїхав за нею. Це ж збожеволіти можна, не те щоб нервувати, і адекватно реагувати на все.

— Злато!

Покликав Нестор прочинивши двері, тримаючи сина за ними, адже на вулиці прохолодно.

Повільно Злата повернулася у спальню. Погляд прикипів до батька та сина. Власій маленькими рученятами хапав його за сорочку та ґудзики. Гудів у батька на руках, а той безупинну, лагідно шепотів йому лестощі.

Пильний погляд чоловіка, стрибнув на дівчину.

— Злато, приходила Галина, вже телефонували з клініки, твої аналізи дуже погані. Тобі потрібно лягати на стаціонар, аби пройти повний курс лікування.

Злата втомлено кліпнула очима, в душі все в мить закипіло.

— А, Власій? — Розгублено запитала, хоча в голосі чулося невдоволення.

— Власію, потрібна здорова мама, у нього є я, нянька, тьотя та бабуся з дідусем.

— Останні надто зайняті, аби няньчитися з внуком. — Фиркнула Злата заклавши руки на грудях. — Це перше, а друге — я згодна на лікування, але не на стаціонар. Я проходитиму лікування та повертатимуся додому.

Нестор з сином наближався. По міміці на обличчі чоловіка, розуміла, його це зовсім не влаштовувало. Замилувалася цими рисами, хоча на обличчі щось було не так. Не знайшла того шраму, який завжди обережно обводила пальцями. Серце билося мов навіжене. Зазирнула в очі, в них ховалося щось незрозуміле, і від цього хвилювання посилилося.

— Гаразд! — Примружившись погодився Нестор, а тоді надто впевнено додав. — Я контролюватиму це особисто.

Дівчина кліпнула коли його вуста поворухнулися.

— Це не обов’язково.

 Холодно відмахнулася, не могла впоратися з поєдинком емоцій. Одна її половина хотіла плюнути на все та обійняти його, й притиснувши до себе не відпускати ніколи. Інша ж, страшенно ображалася на нього за те, що мовчав стільки часу, та змушував її нервувати. «І де та з ким, був стільки часу?».

— Злато, чому ти сердишся на мене? — Напружено допитувався.

Опустила очі, й оминувши його подалася до ліжка. Мовчала, не хотіла відповідати. Бо, мабуть, всіх слів буде замало, аби відповісти йому.

— Злато, ти не рада, що я залишився живим?

Зупинилася, мороз пройшовся по шкірі, від цих слів. Сльози виступили на очах. Повільно оглянулася.

— Несторе! — Ледь видавила, сльози котилися по щоках. — Мені здавалося, що я померла разом з тобою... — Якби не Власій, справді не знаю якби жила.

Романов підійшов до неї з сином, й зірваним голосом попросив.

— Злато, рідна, не плач. — Вдихнув на повні груди повітря, бавлячись з сином. — Нам потрібно поговорити.

Злата зітхнула, розуміла, що зараз перебуває на емоціях, ще й надто втомлена, їй потрібно відпочити, аби адекватно мислити. Поговорити їм однозначно потрібно, але не сьогодні. Не знала як складеться їхня розмова, й не хотіла поки про це думати, але тепер не плекала жодних надій. Бо вже нічого не знала напевно. Тепер остаточно розчарувалася в людях. В голові все перемішалося, було важко зрозуміти, де правда, де вигадка, а де її упередженість.