Морок. Повірити у неможливе. - Лія Тан

Дівчина кліпнула очима, пам’ять повернулася миттєво, вона ж щойно бачила Нестора, але запитати у тітки де він, не зважилася, а раптом це лише примарилося. Важко видихнувши, знову закрила очі. Прокручувала спогади, і перед собою чітко бачила, як до неї наближався чоловік у мантії. «Невже таке могло примаритися? Чи може я бачила те, що хотіла бачити?»

— Тебе щось болить? — Не відставала Галина.

— Ні, просто спати хочеться. — Важко видихнула та відкривши очі, попросила. — Допоможи мені сісти, та принеси Власія.

— Злато, відпочивай, Власій, щойно заснув.

Дівчина почувала провину перед сином, адже так хотіла встигнути до нього, до того як він засне. В котре зітхнула та запитала.

— Ми одні?

— Одні.

— Сподіваюся, ти хоч не психів викликала?

— Ні, Злато. — Сухо відмахнулася стоячи біля ліжка Галина.

— А даремно? — У пів тону кинула дівчина. — Я сьогодні бачила його, тут у нас. — Зі сльозами заговорила Злата. — Я сходжу з розуму, тьотю. — Я бачу його, чую його голос. — Рясні сльози скотилися з очей. — Я щойно знову бачила його.

— Кого ти бачила? — Насторожено перепитала Галина.

— Нестора.

У двері постукали, і у спальню увійшли медики. Жінка не встигла нічого сказати. Почалися допити, що болить? Що трапилося? Далі взяли аналізи, вкололи заспокійливі й рекомендували відпочивати, доки аналізи не будуть готові. Галина домовилася з медиками якщо аналізи погані, то медики повідомлять про це ще сьогодні, адже зі здоров’ям жарти погані.

Люди у білих халатах пішли, і у спальні стало тихо. Галина присіла біля дівчини й ще раз перепитала.

— Кого ти бачила?

— Нестора. — Видихнула Злата. — Я бачила його, як тебе зараз, я розумію, що це марево, але...Тепер ти точно вважатимеш мене божевільною?

— Ні, Злато, це не марево. Ти бачила Нестора насправді.

— Тобто?!! — Різко сіла на ліжку дівчина. Відчувала як серце вискакує з грудей, від цих слів. Знову задихалася від того, що чула. — Ти зараз не жартуєш? — Перепитала обірваними фразами.

— Ні, люба! — Запевнила Галина зі сльозами дивлячись на племінницю. — По обіді, про появу Романова оголосили в новинах.

Злата повільно лягла на ліжку, часто кліпаючи очима, приходила до тями. Ще не вірила у те, що чула, не могла опанувати себе. Тіло охопив тремор. Знову повільно сіла, опершись об бильце.

— Де він? — Зірвано запитала.

— За дверима. — Тихо відповіла тітка. — Як ти себе почуваєш?

— Поклич його. — Не своїм голосом попросила.

Галина зітхнула, й подалася виконувати прохання племінниці.

Злата відчувала як на серці наростає неспокій. Ейфорія, повільно змінювалася образою. Тітка прочинила двері, й у спальню відразу увійшов Нестор. Злата інстинктивно здригнулася, й просунулася в бік. Чомусь було лячно, хоча образа та злість вже розносилися по венах.

Погляд прикипів до його великих сірих очей. Здавалося не бачила більше нічого. Кліпнувши, схопилася та встала з ліжка, по інший його бік, «Де й сили тільки взялися?». Горлянку стискав спазм, сльози виступили на очах.

Чоловік зупинився біля ліжка. Здавалося, навіть не моргаючи дивився на неї.

Бачила його перед собою живим, здоровим і повірити у це не могла. Щастя та образа виявилися порівну однаковими.

— Де ти був увесь цей час? — Зірваним з докором тоном запитала.

Чоловік оминувши ліжко прямував до неї, Злата добре бачила він теж важко дихав.

— Чому ти мовчиш? — Змахнула сльози. — Я ледь з розуму не зійшла. — Емоції переповнювали, задихалася від відчуттів.

Нестор у два кроки здолав відстань між ними. Пригорнувши дівчину до себе, вона навіть пискнути не встигла. На мить закрила очі, ці обійми такі бажані, «Та як після всього, вірити йому? Цілий рік, він випробовував моє терпіння.»

— Як ти міг? — Крізь сльози зі звинуваченням кинула. — Я цей рік не жила, а ти..? — Зробила кволу спробу, звільнитися з обіймів про які так мріяла, але Нестор не відпустив. — Ти цілий рік, мовчав. Чому? — Він продовжував мовчати, тому дівчина зірвано наказала. — Відпусти мене.

Обійми Романова враз стали міцнішими, а в голосі зазвучав наказ.

— Злато, заспокойся! У мене на це були причини.

— Я не хочу їх чути. — Відмахнулася дівчина. — Які могли бути причини? Невже не можна було просто повідомити мене, що ти живий, здоровий. — Схлипнула, та зірвано продовжила. — Тебе всі поховали, лише я божевільна вірила, що ти живий! Я відчувала це, а ти чекав рік, щоб з’явитися.

— Злато! — Зірваним голосом прохрипів Нестор. — Все не так, як ти собі уявляєш! Далеко не так, дівчинко моя. — Ще міцніше притискав її до себе.

— Відпусти! — Серце розривалося від двояких відчуттів, та образа виявилася сильнішою.

За дверима почувся дитячий плач. Злата в одну мить звільнилася з обіймів чоловіка. В цей момент, у спальню увійшла Інга з малим на руках. Забравши малюка у няньки, Злата притиснула його до себе. Власій відразу ж почав заспокоюватися.

— Тихо, мій хороший! — Ніжно шепотіла Злата, й присіла з ним на ліжко, адже в голові, ще трохи паморочилося.

Інга увімкнула світло, адже у кімнаті, було напівтемно, та повідомила.

— Власій тільки встав. Я зараз принесу йому суміш. — Жінка вийшла.

Злата переклала сина на ліжко, адже він мов дзиґа крутився на руках. Малюк посміхався їй, граючи з ним чула як наближався Романов.

— Чому суміш? — Невдоволено поцікавився він.

— Тому, що. — Ще витираючи сльози відмахнулася дівчина, й продовжувала пестити малюка.

— Злато! — Підвищеним тоном покликав її. — Дівчина різко оглянулася на нього, й так само фиркнула. — Тому, що кесарів розтин, тому, що, постійні нерви. І ще багато таких тому, що. — Важко зітхнула, та невдоволено кинула. — Дякуй небесам, за те, що узагалі виносила його.

— Злато, не нервуй. Ти налякаєш малюка. — У пів тону попросив.

Власій знову скривився склавши губки, та почав плакати. Нестор нахилившись попросив.

— Дозволь, я візьму його.