О, мій Бос - Ірен Васильєва

Елізабет

Все бажання щось поїсти відпало і напевно надовго.

Слова матері Майкла боляче поранили душу. Як у такої злидні міг народитись такий прекрасний і добрий син? Я цього як не старалася так і не змогла зрозуміти.

Вона мене ненавидить. Ненавидить ще не народженого малюка. Як так можна? Це ж її онук чи внучка.

Елізабет уткнулася обличчям в подушку.

- І коли це моє життя так встигло заплутатися? Що я роблю не так?

Майкл сів поряд на диван. Він був дуже засмучений. Мені було його шкода. Мої рідні завжди підтримували мене, навіть коли я робила явні дурниці. На те вони й рідні.

А тут, тут все зовсім навпаки.

Я починаю розуміти, чому Майкл не прагнув сімейного життя.

Як на мене він просто взагалі не розуміє, що таке справжня родина. І винити його за це не можна. Зважаючи на те яка в ного мати… Та вона сама мабуть й не знає що таке справжня сім'я. То як вона могла донести ці знаття до сина?

А батько… Господи, а якщо у нього ще й тато такий самий… це кошмар.

В моєму понятті родина, це підтримка, кохання та розуміння.

А у сім'ї Майкла цього явно немає.

Та тут, м’яко кажучи, ціле мінне поле. Рідна мати не хоче його зрозуміти, змушує жити так як їй заманеться. Постійно втручаючись, не розуміючи що таким чином лише псує своїй дитині життя.

Напевно, дуже тяжко жити під постійним тиском. І опинитися на його місці їй би зовсім не хотілося.

Так, її родина не має великих статків, але це не заважає їм бути близькими та щасливими по своєму.

І ніякі гроші не зможуть замінити звичайного сімейного тепла та порозуміння.

Елізабет простягла руку торкнувшись його плеча.

- Майкл… - Вона не знала що зараз і говорити. Адже в даний час слова здавалися зайвими. Словами тут нічим не зарадиш. Навіть якими би солодкими вони не були.

Він узяв її за руку обома руками і притиснув до своїх грудей.

- Лізі… мені дуже шкода, що ти все це чула. Мені соромно за слова та вчинки матері. Але ... але на жаль я не взмозі її змінити. - Він замовк опустивши голову.

- Майкл, я...

- Пробач мені Лізі - його величезні і такі чисті очі дивився на неї. Дивилися немов у саму душу. Як же хотілося кинутись у його обійми. Хотілося йому повірити, що у них все буде інакше, що все буде добре.

Але... знову купа цих "але". Потрібно дуже багато прояснити, перш ніж рухатися далі.

- Я розумію, нам потрібно багато про що поговорити. - Він замовк. - Я хочу, щоб ти знала... Сьогодні вночі, я зрозумів, як сильно ви мені потрібні. Ти і наш малюк. Зрозумів, як чудово знати, що вдома на тебе хтось чекає. – Знову тиша. - Зрозумій, я дуже хочу сім'ю. Але я не знаю, як мені потрібно поводитися. Що треба робити? Я дуже боюся зробити щось не так. І це мене лякає… Та я в перше чогось боюсь. І це повір мені лякає ще більше.

Майкл розгорнув її руку долонею і поцілував. Від цього дотику рій мурашок пройшовся її тілом. Десь глибоко в серці почала зароджуватися надія, надія на прекрасне майбутнє з коханим.

– Я прошу тебе дати нам ще один шанс. Заради нас. Заради нашого малюка. - Повисла тиша. - Лізі дай відповідь мені. Будь ласка, не мовчи.

Його пальці гладили її руку. А вона, все не наважувалася щось відповісти. Зібравшись с духом ледь прошепотіла.

- Я боюсь... Я дуже боюсь.

Він ніжно притиснув її до своїх грудей, і був дуже радий, не зустрівши опір з її боку.

– Я знаю мила. Я знаю. Я й сам дуже боюся… Але найбільше я боюся втратити тебе. Втратити вас.

Майкл ніжно накрив рукою вже злегка округлився животик Лізі. Вона схлипнула від тихих ридань. Чоловік продовжував її обіймати.

- Тихіше мила. Ми впораємося. Все буде добре.

Як їй би цього хотілося. Хотілося б хепі-енду. Як у старих добрих казках, на яких вона вироста. Але це життя, а у житті такого не буває.

Лізі все гадала, що зробить його мати, щоб усе зруйнувати? І ця думка лякала не на жарт. Оскільки місіс Джоанна Реймс завжди отримує все, що вона хоче.

І на превеликий її жаль, Лізі в ці бажання точно не входить.

***

Сніданок незважаючи ні на що пройшов успішно. Майкл годував Лізі її улюбленими млинцями з малиною. Вони багато сміялися та веселилися.

Щоб не порушувати перемир'я, що так важко встановилося, ніхто з них не торкався теми «місіс Джоанна Реймс» І обидва були  цьому раді. Але як кажуть затишшя завжди буває перед бурею. І нажаль.. не завжди її можливо уникнути.

- Майкл… А хотіла би повернутися до себе додому.

- Якщо хочеш ми заїдемо і візьмемо все, що тобі може знадобитися. А правильніше буде щоб ти остаточно переїхала до мене. А не їздила до своєї квартири за необхідним.

- Майкле, ти мене неправильно зрозумів. Я хочу жити у своїй квартирі. Сама. Повисла тиша. - Майкле, ти мусиш мене зрозуміти. Нам ще дуже багато потрібно обговорити. І буде правильно якщо ми робитимемо все поступово і обдумано. Без поспіху, який може призвести до непоправних наслідків… У нас буде дитина. А це дуже велика відповідальність… Ми не маємо права на помилку. Ми обидва маємо бути повністю впевнені у своїх вчинках…