Морок. Повірити у неможливе. - Лія Тан

— Чому ти знову прийшов? — Тихо допитувалася Злата незнайомця у темряві, зачиняючи балкон. Боялася, аби ніхто не почув їхнього перешіптування, а, то ще подумають казна-що. — Я ж просила не приходити. — Голос дівчини звучав розлючено, підігріта розмовою з ексдружиною Романова, вона надто дратувалася.

— Мені ворона на хвості принесла, що у тебе сьогодні була незвична гостя. — Тримаючи дистанцію прошепотів незнайомець.

Злата важко зітхнула. Все дратувало, на дворі ніч, хотілося спати, а тут ще й цей приперся, зі своїми допитуваннями.

— Була, і, що?

— Що хотіла?

— Тобі це навіщо? — Фиркнула дівчина.

— Якщо питаю, значить потрібно. — Сухо запевнив.

— Не впевнена, що тобі це потрібно. — Роздратовано відмахнулася. — Це моє життя, і я не дозволю тобі в нього втручатися. Хто ти такий, і ким себе вважаєш? — Лютувала. — Зникни з мого життя, так само як і з’явився в ньому. Мені від тебе нічого не потрібно.

— Злато! За, що стільки ненависті?

— А за, що я маю тебе любити, не скажеш? Назви хоча б одну причину, по якій я маю ставитися до тебе по іншому?!!

Чоловік важко зітхнув та довго мовчав. Злата переривчасто дихала, сердилася на нього, і страшенно боялася його. Це мовчання наганяло ще більше жаху.

— Гаразд! — Нарешті сухо прошипів, мов виплюнув незнайомець. — Я не поспішаю, давно мріяв провести ніч з тобою.

Злата налякано оглянулася. Чоловік стояв поруч. Відступила, й вперлася литками у ліжко. Паніка враз охопила тіло. Від його слів, несамовитий страх скував всі м’язи. Стримала дикий вереск, аби не злякати сина.

— Не підходь, і не торкайся мене. — Важко дихаючи наказала.

— А, то, що? — Сухо прошипів зупинившись зовсім поруч.

Дівчина мовчала важко дихаючи, страшенно боялася незнайомця, адже його постать надто кремезна і наганяла ще більше страху.

— Іди звідси, я тебе прошу. — Зі сльозами на очах шепотіла.

— Розповідай, що Діана хотіла? Тільки правду. Можливо тоді, я піду. — Моторошним шепотом наказав.

Злата тихо схлипнула. Розуміла потрібно було про цього чоловіка розповісти Сан Саничу, та тепер пізно.

— Діана хотіла, аби я підписала документи, що мій син не від Нестора. — Зробила крок у бік, адже каркас ліжка давив ноги.

Надто різко рука чоловіка лягла на талію дівчини, й вона опинилася притиснутою до сильного чоловічого тіла. Знову відчувала страх, боялася його, та вся зіщулилася в обіймах цього чоловіка.

— Прошу відпусти. — У відчаї просилася.

— Не смій, чуєш? — Шипів на вухо. — Не смій, будь-що підписувати. Це моя... — На мить замовк важко дихаючи. — Це моя провина, що не вгледів, як ця фурія до тебе прийшла.

Чоловік притулився до неї чолом. Злата відчувала його гаряче тіло через тканину мантії. Знову ці відчуття ніби це Нестор. Серце затріпотіло у грудях. Повіки прикрилися.

— Що ти їй сказала? — Важко дихаючи допитувався.

— Відпусти. — Відкривши очі, тихо наказала Злата. Серце розривалося. Нічого не могла збагнути. Здавалося, це її Нестор, тільки голос інший. Вона відчувала цю потужну енергетику, і розуміла, що цього бути не може. — Відпусти, чуєш? — Крізь сльози голосніше наказала. — Якщо ти не хочеш, аби я зійшла з розуму, не приходь більше.

Неохоче відпустив дівчину, та повторив.

— Що ти їй відповіла?

— Послала під три чорти. — Змахнувши сльози фиркнула дівчина.

— Не плач. — Просив незнайомець, стоячи зовсім поруч.

— Просто скажи хто ти? — Просила дівчина у відчаї.

— Ще рано, золота дівчинко. — Прошипів.

— Тоді йди. — Схлипнула. — І забудь сюди дорогу.

— Ти потрібна мені. — З відчаєм промовив.

— За те, ти мені не потрібен.

Чоловік хмикнув, й надто впевнено заявив.

— Це спірне питання, мила. — Чоловік важко зітхнув, а тоді здавлено повідомив. — Зараз у моєму житті, настає нелегкий період, потримай за мене кулачки.

Дівчина відступила від нього, й холодно кинула.

— Я більше ніж переконана, що це є кому зробити.

— Злато, я хочу, щоб це зробила ти. — Наполегливо просив невідомий.

— Послухай, дай мені спокій. Просто йди, і ніколи більше не приходь сюди, а ще, запальничку не забудь повернути.

Чоловік довго мовчав, а тоді підійшовши до Злати, яка нервово міряла спальню, здавлено попросив.

— Хоча б помилися. Можливо я не вартий, та буду вдячний тобі за це.

Повернувшись пішов. Серце дівчини розривалося. Знову сама себе допитувалася. «З ким я щойно розмовляла, це взагалі людина?». Від цього ставало моторошно. Чи може це моя бурхлива уява. Кинулася до дверей балкона, і бачила як через сад пішла чорна постать.

Довго крутилася у ліжку без сну. Знову плакала, і вже нічого не розуміла. Було це щойно на справді, чи може марилося. Цей невідомий все більше і більше скидається на Нестора, «Чи може я бачу те, що хочу бачити?!!». Знову мучила себе допитами.