Всупереч здоровому глузду - Єфремова Анастасія

- Вже так, Нелічка. Я поїхав.

– Тоді до завтра.

Я міг би залишитися на роботі, але новина про Лізу мене стурбувала і доки я особисто не побачу її, не зможу заспокоїтися. До її будинку я добрався швидко, навіть встигнувши заїхати до магазину. І ось я стою прямо перед її дверима. Чекаючи пару хвилин, мені все ж таки відкрили. Ліза виглядає як маленьке кошеня у своєму пухнастому халаті, а усмішка, що широко розпливлася, дає мені зрозуміти, що не дарма я приїхав. Проходить частки секунди, як це маленьке створіння повисає на моїй шиї й тихо шепоче:

- Я сумувала.

А як я сумував, я не можу просто передати словами та все, що зміг зробити, це поцілувати її у волосся і затягнути назад у квартиру.

- Лізо, у мене є для тебе подарунок і ось, візьми кульок там фрукти, мед, чай і трохи основних продуктів.

- Дякую, Льоша, мені так приємно. Пішли вип'ємо чай.

- Ходімо, а де мама?

- Тобі зелений чи чорний? На роботі.

- Зелений та без цукру. Ліз, ось твій подарунок.

- Це ж новий фонендоскоп, дякую тобі велике, мій любий. – розпливається в широчезній посмішці Ліза і повисає в мене на шиї.

Я сам не знаю як так швидко, але наступної миті я вже цілував Лізу. В цей момент я вже не думав про свої душевні переживання. Ми переїхали на стільницю і я зміг знову відчути її тіло під своїми руками. Мозок тоді жив окремо від рук і тіла, тому я почав повільно знімати з Лізи халат, відкриваючи до огляду її красиву шовкову нічну сорочку. Мої руки ковзали по її шовковистій шкірі, підіймаючи сорочку зі стегон, а потім і зовсім спустивши бретелі, оголивши груди. Я відірвався на мить від губ, окинув її поглядом і знову припав вже до її шиї. Лізин стогін заглушив звук дверей, що відкриваються.

- Доню.

Ми, як школярі, швидко відсторонилися. Я повернувся за стіл, а Ліза прийшовши себе швидко до ладу відповіла.

- Мам, я на кухні, у нас гість.

До кухні увійшла досить молода жінка років 40.

- Та я вже зрозуміла, помітила незнайому пару взуття. Добрий день, Олексій Михайлович..

- Добрий день, пані Олю. Ви пробачте, але мені потрібно вже йти.

- Сподіваюся, Ви до нас ще загляньте.

- Сподіваюсь.

***

Наступного ранку проходило спокійно, але лише до одного моменту. Вже завершуючи обхід зі своїми лікарями, мені на зустріч вийшов Юрій Григорович.

- Доброго ранку Олексію Михайловичу, як моя теща поживає?

- Доброго ранку, чудово, днями виписуємо вже її.

- Не можу сказати, що ця новина мене шалено втішила, але все ж таки дружина буде щаслива. Вона спочатку хотіла свою маму покласти тільки під вашу опіку, але, на жаль, вас заміняв інший лікар, Єлизавета Ігорівна.

- Миколаївно, ось вона з нами, наш молодий, але дуже талановитий фахівець.

- Доброго дня - окинувши посмішкою, сказав він Лізі - Але ви краще скажіть, як справи у Вас, мій любий. Я давно вас не бачив. Як ваша родина? Скільки це вже років донці?

Що мені було сказати, я втратив мову. Я не знав як зізнатися Лізі та, мабуть, доля вирішила зробити все сама. Я боюся дивитися на неї, я не можу бачити її реакцію на слова Юрія Григоровича, але я маю це зробити. Окинувши Лізу поглядом, я побачив порожнечу в її завжди живих очах.

- Чотири роки.

І в цей момент я, мабуть, втратив її назавжди.