Левине серце - Павло Архипович Загребельний
Для комбайнерів у колгоспі не шкодують нічого. Перший мед з пасіки, перший огірок з парників, перша картопля, заколоти кабанчика, зарізати бичка — все для них. Але однаково іноді навіть такі скромні хлопці, як Гриша Левенець, вже не кажучи про Самуся, збираються в кімнаті головного бухгалтера Левка Левковича, щоб з’ясувати, чи не «зажимає» чогось з харчів Лев-Лев. Адже всім відомо, що бухгалтери — найскупіші люди на світі і ніколи нікому не вірять, так само як слідчі й екзаменатори на вступних екзаменах до інститутів.
— Товариші комбайнери, ви мене ображаєте! — вигукує бухгалтер, нервово протираючи товсті скельця окулярів. — Ми все для вас, а ви…
— Все правильно, — каже Самусь. — Ви — нам, ми — вам. Для показників треба базу, а база — тут.
Він показує на свій живіт, якого, власне, й немає. Треба б показати на живіт Левка Левковича, але тоді вийде так, що показуєш на плакат, який висить на стіні за бухгалтером: «Випившим виходити на балкон суворо забороняється».
Колгоспна контора тепер двоповерхова, кабінет Левка Левковича на другому поверсі, балкон позад головбуха просторий, двері на нього широкі.
— Де не п’ють, а в бухгалтерію приходять виписувати закуску, — виправдовується Левко Левкович.
— Хіба хто падав з балкона? — дивується Левенець.
— А ти хотів, аби падали! — суворо дивиться на нього бухгалтер. — Ти ж борешся з втратами зерна в комбайні не після жнив, а перед жнивами?
— Та перед…
— Отож і воно!
Герметизація належить до вічних тем у колгоспних розмовах. Навіть у нових, найдосконаліших комбайнах доводиться то підгинати петлі перехідного щитка між жаткою і похилою камерою, то рихтувати верхній козирок грохота, то приклепувати ущільнюючі відливи, то вправляти прогумовані ремені похилої камери, зернового й колосового шнеків, то вигадувати свої власні ущільнювачі, бо хто ж і порятує затурканих учених, як не самоуки з розмахом.
— Доки ці комбайни випускатимуть з дірками?
— Зате в нових марках уже є покажчик втрат зерна.
— Покажчик показує так, як ти його поставиш. А втрати?
— Чого захотів! Не розсипалося б зерно, не було б роботи вченим людям. А так читай он у довіднику по комбайнах «Нива» і «Колос»: «Визначення просипання зерна в польових умовах. Перед заїздом в загінку під молотарку і похилу камеру жатки підвішується брезент. З підвішеним брезентом комбайн намолочує бункер зерна. Вивантажене з бункера зерно зважується. Окремо зважується і зерно, виділене з маси, зібраної на брезент. Підраховується процент втрат зерна через нещільності за формулою:
П = (б:(Б+б)) х 100%
де „б“ — маса зерна, зібраного на брезенті, „Б“ — маса зерна в бункері. Втрати зерна через нещільність „П“ не повинні перевищувати 1 %.»
— А як зробити, щоб не перевищували?
— Регулюй, герметизуй, твори й вигадуй!
— Те й робимо, що вигадуємо. Щороку на нові машини нарощуємо борти, щоб не розсипалося зерно. А чом би не випускати машини з високими бортами?
— А я знаю чого.
— Чого ж?
— Бо вигадав ті машини чоловік з низенькою матнею.
— Тю на тебе! До чого тут матня?
— А як стрибати через борт, то зачепишся ж.
— Хто там через ті борти стрибає?
— На всяк случай. А ти от скажи, чого не додумаються асфальту на токи дати. Скільки зерна вганяємо в землю! Асфальтом же позаливали всі стежечки в парках. Навіть у нашому райцентрі й то залили.
— Ну, це діло ясне. Тік що? Два тижні на рік, та й годі. І лежатиме той асфальт у степу ні богові, ні чортові. А в парку лежить — дерева давить, декоративні кущі задихаються, дорога рослинність вигибає. І ото тобі на цілий рік роботи захисникам зеленого друга. Пишуть, протестують, вимагають!
— Віддали б нам асфальт — і не мали б горя.
— Що ж ти його — злущиш у тих парках? Покладено — хай лежить.
Самусь був вище цих балачок. «Теж мені специ! — кривився він. — Навчилися смикати за шнурок, спускають воду в нужнику! Раціоналізатори! Робота все покаже, і все буде правильно!»
Комбайн свій він теж удосконалював, але по-своєму, сказати б, по-самусівськи. Комбайнери вічно щось допасовували, приклепували, пригвинчували, виправляючи конструкторські прорахунки й недогляди, Самусь же всіляко спрощував машину, ще й похвалявся:
— Відкидаю всю зайвину, тоді машина йде як звір, — і все правильно!
— Тобі все аби рвать та бігти, — сказав осудливо Левенець. — Стрижеш верхняк, вся солома стирчить, як у дурного на хаті.
— Народжений літать — не повзає! Все правильно.
— А он учені обіцяють дати безстеблу пшеницю. Стебло всього п’ять сантиметрів. Тоді ж як?
— Хай самі й збирають. Стають рачки і пасуться, як кози. Вигризають з землею. Тоді все буде правильно. А мені дай розгін!
Що тут можна було сказати, коли в чоловіка як заяви, то тільки урочисті, а як ентузіазм, то тільки передовий!
І ось настав той час, про який філософ Сковорода сказав, що тут «у бездощів’я піт поливає землю». Врізалися могутні комбайни в щільні стіни хлібів, ударило важким струменем зерна в бункери, застрибали по свіжій стерні машини, ловлячи пригорщами своїх бортів перший намолот, захвилювалися газети: «Приклад правофлангових кличе!», «В стислі строки, без втрат!», «Весь урожай — в засіки!», «Зернина до зернини — пуд!», «Силу землі люди множать!»
Поетам на жнивах робити нічого. Сила слова відступає перед людським завзяттям. Художники-баталісти тут зовсім безпорадні, адже ще з сивої давнини відомо, що найзапекліші битви порівнювалися з косінням і молотінням, а не навпаки: «…Снопи стелють головами, молотять ціпами харалужними, на тоці живіт кладуть, віють душу від тіла…»
Зате на жнивах господарюють рейдові бригади народних контролерів, а вже з ними якось прилаштовується і наш брат прозаїк. І він бачить… Що ж саме бачить прозаїк? Тільки прозу життя, ніякої романтики, ніякого ентузіазму, навіть про всесильну іронію історії забуває, вражений фактами. І не тим, як по двадцять годин на добу не зупиняються комбайни і як комбайнери з помічниками обливають один одного відрами води, щоб зігнати втому, сон і одуріння. І не тим, як метаються
