Сестра Керри - Теодор Драйзер

Годинник на вулиці вибив чотири. Ще трохи зарано, але все ж Герствуд вирішив повернутись додому.

Повернення додому було зв’язане з думкою, що Керрі обвинувачуватиме його в лінощах, коли він приходитиме так рано. Він і не збирався так скоро йти назад, але час тягся для нього нестерпно довго. Дома він сам собі пан. Там можна сісти в крісло-гойдалку і читати. Там немає перед очима цього діяльного, бентежного, кипучого виру життя. Ніщо не заважає читати газети. І Герствуд пішов додому. Керрі була сама й читала. У тісній, заставленій меблями квартирці було досить темно.

— Ти попсуєш собі очі,— сказав він, побачивши її.

Скинувши пальто, він вирішив, що треба розповісти їй про те, що він зробив за цей день.

— Я вів переговори в одній оптовій фірмі по продажу спиртних напоїв, — промовив він. — Можливо, я дістану там посаду.

— От було б чудово! — сказала Керрі.

— Так, це було б непогано, — відповів він.

Він тепер щодня купував у газетяра на розі дві вечірні газети — «Івнінг уорлд» та «Івнінг сан». І він одразу взяв свої газети і пройшов повз неї, не затримуючись.

Присунувши крісло до радіатора, Герствуд запалив газ. Далі все пішло, як напередодні. Усі труднощі були забуті за читанням дописів на його улюблені теми.

На другий день він почував себе іще пригніченішим, бо ніяк не міг придумати, куди б йому піти. До десятої години він шукав у газетах і не знаходив нічого підходящого. Він розумів, що треба йти, і здригався на саму думку про це. Куди, куди йти?

— Не забудь залишити грошей на цей тиждень, — спокійно мовила Керрі.

У них було заведено, що він щотижня давав їй дванадцять доларів на господарство. Почувши її слова, він легенько зітхнув і витяг гаманець. Йому знов стало страшно. Він все тільки витрачає й витрачає, а прибутків ніяких.

«Боже мій! — промайнула думка. — Так далі не може тривати».

Проте Керрі він нічого не сказав. Вона й сама помітила, що нагадування про гроші його стурбувало; коли так триватиме далі, то розмовляти з ним про гроші буде просто мукою.

«Але чим же я винна? — думала вона. — О, чом я мушу так мучитись?»

Герствуд вийшов з дому і знову попрямував до Бродвею. Він все міркував про те, куди йти. Та скоро він дійшов до «Гранд-Отелю» на Тридцять першій вулиці. Герствуд пригадав, що там дуже затишний вестибюль, а він ішов пішки кілька кварталів і трохи змерз.

«Зайду поголюся тут», — вирішив він.

Таким чином він знайшов собі зачіпку, щоб посидіти тут, вийшовши з перукарні.

Час знову тягся нестерпно довго, і Герствуд рано повернувся додому. Це повторювалось ще кілька днів. Щоразу його мучила думка про те, що треба йти шукати роботу, і щоразу огида до цього шукання, туга, сором приводили його у вестибюль готелю, де він годинами сидів без діла.

Потім три дні не вщухала хуртовина, і Герствуд не виходив зовсім. Сніг почав іти якось надвечір. Він сипнув несподівано великими, м’якими, білими пластівцями. Уранці він не припинявся, та ще зірвався сильний вітер, і газети попереджали про снігову бурю. З вікон видно було глибокий, пухкий шар снігу, що вкрив усе.

— Сьогодні я, мабуть, не піду у місто, — сказав він Керрі за сніданком. — У газетах пишуть, що буде страшенна негода.

— А мені вугілля не привезли, — мовила Керрі.

Вона замовляла паливо мішками.

— Я вийду і сам займуся цим, — сказав Герствуд.

Уперше він запропонував їй допомогти в господарстві, і це пояснювалось тим, що він хотів якось виправдати своє сидіння вдома.

Сніг ішов цілий день і цілу ніч, і в місті порушилась робота транспорту. Газети приділяли велику увагу наслідкам хуртовини, розписуючи страждання міської бідноти.

Герствуд сидів і читав у кутку біля радіатора. Він забув і думати про те, що йому треба шукати роботи. Страшна завірюха, що спинила нормальне життя, звільнила його від цієї турботи. І він умостився якнайзручніше, гріючи ноги ва радіаторі.

Керрі з тривогою спостерігала це розкошування. Хоч і лютує завірюха, як можна так ніжитись і з таким філософським спокоєм сприймати своє становище!

А Герствуд читав собі та й читав, майже не звертаючи уваги на Керрі. Вона ж поралася по господарству і не турбувала його розмовами.

На другий день сніг не вщухав, на третій — теж, а потім вдарив лютий мороз. Герствуд, наляканий газетами, не виходив з дому. Правда, він тепер охоче виконував різні дрібні доручення по господарству — то йшов до різника, то в бакалійну крамницю. Ці дрібні послуги його зовсім не обтяжували. Навпаки, створювалось враження, що його перебування дома корисне — справді, в таку негоду що б вона робила, якби він її не виручив.

Проте на четвертий день розгодинилося, і Герствуд прочитав у газеті, що хуртовина скінчилася. Але він не поспішав — його лякало, що на вулицях мусить бути страшенна сльота.

Лише після полудня він, нарешті, залишив газети і вирушив у світ. Надворі потеплішало, і тротуари були вкриті грязюкою. Герствуд сів на Чотирнадцятій вулиці в трамвай і взяв квиток з пересадкою на Бродвеї. Він знайшов у газеті оголошення про шинок на Перл-стріт. Проте, під’їжджаючи до готелю «Бродвей-Сентрал», він передумав.

«Яка рація туди їхати? — міркував він, дивлячись на сльоту й сніг. — Я ж однаково не зможу купити пайку. Тисяча шансів проти одного, що нічого з цього не вийде. Краще зійду тут».

І він зійшов. У вестибюлі готелю він сів і став міркувати над тим, що йому робити.

Поки він отак сидів, поринувши у думки, задоволений тим, що він не на вулиці, до вестибюля зайшов якийсь добре вдягнений чоловік; він раптом спинився, придивився, ніби не покладаючись на свою пам’ять, і приступив ближче. Герствуд упізнав Карджіла, власника великих скакових стаєнь у Чікаго, якого він востаннє бачив у залі Евері, в той вечір, коли Керрі там виступала. Він навіть пригадав, як цей добродій підійшов зі своєю дружиною, щоб привітатися з ним.

Герствуд зніяковів. У його очах відбилося замішання.

— Та це ж либонь Герствуд! — промовив Карджіл, пригадавши все і шкодуючи, що не одразу впізнав його і не уник цієї неприємної розмови.

— Так, — відповів Герствуд. — Як ся маєте?

— Дуже добре, — відповів Карджіл, розгублено шукаючи теми для розмови. — А ви тут спинились?

— Ні,—відповів Герствуд, — я