Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

на блокноти. Зі шкільними товаришами він не бачився, бо ті були з різних міст і сіл, а на зустрічі випускників його не запрошували, адже Н. не закінчив школи. Та він і не був ні компанійський, ні амбітний, тому не переймався цим. Щовечора вони з мамою дивились телевізор. Мати вже о восьмій починала дрімати, і Н. ніби залишався сам. О 9-ій вони йшли спати, хіба що Н. хотів дивитися якийсь фільм. Але вставав все одно тоді, коли й мати. Іноді доводилось вставати серед ночі, коли починався снігопад, й до ранку розчищати сніг. Раніше зими були сніжні. Снігу випадало багато і ставало затишніше і тепліше. Серед ночі, освітленій вуличними ліхтарями, вони прокладали стежки на подвір’ї. Впоравшись з цією роботою, повертались до хати, пили чай і лягали спати. Лице ще довго пекло від холоду. Материн сон був чутливий. Вона переживала, щоб сніг не засипав сходи до під’їзду.

То була робота, яку не можна не помітити. Йому подобалось відразу бачити її результати. Хоч дні були схожі один на одного, події траплялись рідко, але відчуття щораз інші. Якби Н. вів щоденник, то кожен запис відрізнявся б від попередніх, як ото відрізняються кольори. Думки не повторюються, течуть, як вода. Варто зупинитись на одній, як усе застоюється. Це якщо вести щоденник думок. Однак більшість людей воліє фіксувати події і враження від них.

Якось у бібліотеці його попросили принести фото, щоб повісити на стенді серед фотографій кращих читачів. Було йому тоді шістнадцять років. Мати відвела Н. до фотосалону, примусивши вдягнути білу сорочку й краватку, що залишилась після тата. Вона пояснила фотографу, для чого потрібна фотографія, і той приязно заусміхався і привітав H., потиснувши йому руку. Цього було занадто. А потім вони з матір’ю пішли до кафе їсти морозиво: три кульки — біла, шоколадна і рожева. Видно було, що мати силує себе робити ті всі речі, бо продовжує вважати читання книжок дорогою, яка нікуди не веде, або ще гірше — здатна змінити їхнє таке досконале життя. Зрештою, вона цілком могла мати рацію. Життя як у всіх — це досконалість, якої прагнуть ті, хто пройшов крізь пекло сирітства. Їй пощастило, і хоча вона втратила чоловіка, зате мала сина, тихого і слухняного. Її рай був зворушливо-прекрасний — сісти ввечері перед телевізором після того, як вся робота зроблена, й поринути в блаженну теплу дрімоту. Однак у цьому раю бракувало любові. Вона не вміла любити ні когось, ні себе. Цього не вчать в дитбудинках. В інтернаті Н. дуже скучав за батьками, але вдома між ними пролягало відчуження, яке могли подолати лише слова. Він думав, що так само нездатний любити, і це було страшніше, ніж його вада, яка закрила йому доступ не лише до гармонії, а й до дисгармонії. Людина, яка не чує музики, не може жити згідно законів Всесвіту. Таке Н. прочитав у одній китайській книжці й відчув страх перед китайцями і Китаєм. Якщо тут його ваду вважали вадою тіла, то в Китаї її стали б вважати вадою душі.

Мама теж боялась китайців, що ті нападуть на Радянський Союз. Китайці й справді напали, заполонивши ринки дешевим і неякісним товаром. Народ, що так возвеличував музику й прагнув жити за законами Неба, наповнив світ товарами для бідних — ліхтариками, що не працювали, годинниками, що псувались, взуттям, яке розвалювалось, і одягом, що після першого прання нагадував ганчірку. Логіки в цьому не було. Або в Китаї не залишилось мудреців, або там вмерла музика. Або всі вони поглухли.

Вдома у нього був кращий ліхтарик — важкий, солідний, а цей, здавалось, міг зламатись, як стебло квітки, й давав світла не більше, ніж запалений сірник, тільки не гаснув так швидко і не обпікав пальці. Один раз Н. схибив і впав просто обличчям у смугу крихітних ялиночок, що ніколи не виростуть великими, просто перетворяться на суцільний килим викривлених стовбурів. Кожне дерево потребує простору. І людина також. Тільки в людини це потреба духовна, а у дерев — фізіологічна.

Н. підвівся і вчепився у стовбур якогось дерева, щоб передихнути. Загасив ліхтарик, щоб прислухатися до свого серця, й ледь не задихнувся від розпачу: як би він не намагався, все одно не знайде достатньо глибокої нори, щоб сховатися від себе.

МАЛЕНЬКА КРАВЧИНЯ

Н. подумав, що треба якось позначити те місце, наприклад, почепити на гілку білий папірець. Він завжди носив з собою дешевий китайський блокнот для розмов, завбільшки з долоню. У шухляді мав чимало списаних блокнотів, з якими не знав, що робити. Ні викинути в сміття, бо хтось прочитає, ні спалити — бо нема де.

Під ногами скрипіло листя — торішнє, позаторішнє, а позапозаторішнє — чи стало воно вже землею? Він не знав законів природи. З листям коло будинку вони з матір’ю обходились як зі сміттям. У дворі росло два клени й три липи, й один горіх, і восени з листям було менше мороки, ніж зі снігом. Вони брали граблі й згортали листя докупи, а тоді зсипали в пластиковий мішок і відносили до контейнера. Найперше осипалося листя з клена, потім з липи, а горіх осипався після заморозків. Як би діти не обносили ще зелені горіхи, Н. завжди знаходив бодай кілька в опалому листі. Він дуже тішився цим, бо горіхи були дорогі. Гроші восени йшли на три мішки картоплі, мішок капусти, яку вони квасили, і сітку цибулі — стратегічні запаси на зиму. Усі в будинку це робили.

Матір збила машина, коли вона йшла з базару. Вона загинула на місці і її відвезли до моргу, а звідти на цвинтар. Н. тоді виповнилось вісімнадцять і його взяли на материне місце. Вона й далі ніби працювала поруч. Хлопець озирався, відчуваючи її присутність, але не побачив жодного разу худеньку постать в оранжевій куртці й коричневій хустині, зав’язаній під підборіддям.

Мама несла додому півкіло полуниць, хоча в цю пору вони були ще дорогі. Однак щось підштовхнуло її купити полуниці. Й вона квапилась донести їх додому, щоб не пустили сік. І не помітила машини. Хто б її не збив, він зробив це ненавмисне. І може й добре, що водія не знайшли. Ніхто не просив у Н. вибачення, не плакав, не тицяв гроші. Міліція сказала, що мати переходила на червоне світло і сама винна.

Втрату відчуваєш згодом, коли минеться штивне заціпеніння.

Н. не впав, а радше зісковзнув у яму, яку спершу не