Євангелія від Ісуса Христа - Жозе Сарамаго

у мене не все гаразд із головою, то так захотів Господь. Ти потрапив під владу Диявола, радше викрикнула, ніж сказала Марія. У пустелі я зустрів не Диявола, а Господа, і якщо я й справді тепер перебуваю під владою Диявола, то так хоче Господь. Диявол був із тобою, відколи ти народився. Ти справді так вважаєш? Так, я це знаю і знаю, що ти жив із ним і без Бога чотири роки. А після того, як я прожив чотири роки з Дияволом, я зустрівся з Богом. Ти розповідаєш жахливі небилиці та брехню. Я твій син, ти мене народила на світ, тож вір у мене або відкинь мене. Я тобі не вірю. А ти, Якове? І я тобі не вірю. А ти, Йосипе, який носиш ім’я нашого батька? Я тобі вірю, але не вірю тому, що ти розповідаєш. Ісус підвівся, подивився на всіх згори вниз і сказав: Коли Господь виконає обіцянку, яку він мені дав, вам доведеться мені повірити. Він узяв свою торбину й патерицю, взув сандалії. Уже в дверях він поділив гроші на дві частини і сказав: Це на посаг для Лізії, на її життя у шлюбі, й поклав їх на порозі, монету до монети, а решта повернеться туди, звідки прийшла, можливо, там вона також перетвориться на посаг. Він обернувся до дверей і хотів уже вийти не попрощавшись, але Марія йому сказала: Я помітила, що у твоїй торбині немає чашки. У мене вона була, але розбилася. Он там стоять чотири чашки, вибери одну й візьми собі. Ісус завагався, він не хотів брати нічого, але все ж таки підійшов до печі, де стояли чотири чашки, вкладені одна в одну. Вибери собі одну, повторила Марія. Ісус зробив, як вона сказала. Він обрав ту, що здалася йому найдавнішою. Ти обрав ту, яка тобі найбільше підходить. Чому? Вона має колір чорної землі, не розіб’ється й не зітреться. Ісус поклав чашку в торбину, стукнув патерицею по землі. Скажіть іще раз, що не вірите мені. Ми тобі не віримо, сказала мати, а тепер не віримо більше, аніж раніш, бо ти обрав собі знак Диявола. Про який знак ти говориш? Про цю чашку. І в цю мить, прийшовши десь із далеких глибин пам’яті, у вухах Ісуса пролунали слова Пастиря: Ти матимеш іншу чашку, й вона не розіб’ється доти, доки ти житимеш. Мотузка, що була натягнута на всю свою довжину, раптом обкрутилася в кільце й зав’язалася вузлом. Удруге Ісус покидає батьківський дім, але тепер він не каже: Так чи інак, я повернуся. І коли, обернувшись спиною до Назарета, він спускається по схилу першого пагорба, його тривожить думка проста, але сповнена глибокого смутку: А що як і Марія Магдалина не повірить мені?

Цьому чоловікові, якому Бог пообіцяв могутність і славу, немає більше куди йти, крім як у дім повії з Магдали. Він не може повернутися до своєї отари, адже Пастир сказав йому: Йди геть, не може він повернутися й у батьківський дім. Ми тобі не віримо, сказали йому мати й брати, і тепер його кроки вповільнюються, він вагається, він боїться йти туди, куди йде, й почуває себе так, ніби знову опинився посеред пустелі. Він запитує: Хто я такий? — але ні гори, ні долини йому не відповідають, не відповідає навіть небо, яке все накриває і якому все відомо, а якщо він знову повернеться в батьківський дім і повторить своє запитання, то, немає сумніву, мати йому відповість: Ти мій син, але я тобі не вірю, а тому Ісусові тепер нічого не залишається, як сісти на камінь, що чекає тут на нього відтоді, як світ став світом, і поплакати від самоти й горя, адже невідомо, чи Господь надумає знову з’явитися перед ним, нехай навіть у вигляді стовпа диму або хмари, і сказати йому: Ну чого ти так розклеївся, чоловіче, навіщо всі ці сльози та схлипування, усім нам доводиться переживати тяжкі часи, але є одна дуже важлива річ, про яку ми ніколи не говоримо, але я тобі скажу про неї тепер: усе в житті, щоб ти знав, відносне, навіть велике нещастя може здатися стерпним, якщо ми порівняємо його з іще більшим нещастям, тож утри сльози й поводься як чоловік, ти вже помирився зі своїм батьком, а це для тебе не абищо, що ж до суперечки з матір’ю, то я сам цим займуся, коли настане час, мені, чесно кажучи, не дуже до вподоби твоя історія з Марією Магдалиною, повія все ж таки, але ти молодий, й одне другому не стає на заваді, бо всьому свій час — час їсти і час постувати, час грішити й час каятись, час жити й час помирати. Ісус утер сльози тильним боком долоні, й чого це він справді розпустив нюні, нема ніякого сенсу стовбичити тут до вечора, пустеля — вона і є пустеля, вона нас оточує, якоюсь мірою навіть захищає нас, але вона нічого нам не дає, а тільки дивиться на нас, і якщо сонце на мить сховається за хмари, і це дає нам підстави сказати: Сонце співчуває моїм стражданням, то ми верземо нісенітницю, бо сонце завжди зберігає абсолютну неупередженість, і йому байдужісінько і до нашої радості, й до нашого смутку. По дорозі з Назарета йдуть люди, й Ісус не хоче, щоб із нього сміялися, чоловік уже з бородою на обличчі, а рюмсає, наче мала дитина, яка проситься, щоб її взяли на руки. На дорозі зустрічаються рідкі перехожі, одні підіймаються вгору на пагорб, інші з нього спускаються, вони обмінюються багатослівними привітаннями, але тільки після того, як переконаються, що в того, хто їм зустрівся, добрі наміри, бо в цій місцевості можуть блукати й люди лихі. Бувають серед них і справжні розбійники та грабіжники, як ті лиходії, що напали на цього ж таки Ісуса й обібрали його до нитки п’ять років тому, коли бідолашний хлопець ішов до Єрусалима, щоб знайти там розраду у своєму горі, і шляхетні повстанці, які надихаються високими помислами й не чинять розбій на великій дорозі, а лише іноді з’являються на ній, перевдягнені, щоб простежити за пересуванням підрозділів римського війська й потім влаштувати ворогам засідку, або відкрито, не ховаючись, відібрати золото, срібло та інші цінності в багатих колабораціоністів, яких навіть чималий збройний ескорт не може врятувати від народної помсти. Ісусові не було б вісімнадцять років, якби його уява не малювала